«Ілюстрована Історія України»
Шрифт:
Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дістав від хана подвержденнє своїх прав на свої землі, але за те мусїв признати себе татарським — холопом, підручником.
„І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини, плакали ся з його обиди, але ще й більше тішили ся, що вернув ся цілий".
Хоч гірко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся подорож дуже зміцнила його становище. НЇхто з сусідів не важив ся тепер зачіпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тоді трясла ся ціла Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захід.
Данило одначе не мирив ся з підданством Татарам і ждав тільки хвилї, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошніх громад против князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських
Відносини з Татарами у Данила тим часом на стільки вже попсували ся, що й стративши надію на своїх сусідів, Угрів і Поляків, Данило власними силами рішив ся почати війну з Татарами. 1254 р. вислав він свої полки на „людей татарських" на Побоже і Погорину, другого року воював підвластні Татарам громади над Случею і Тетеревом. Громади не піддавали ся, а й піддавши ся на ново відпадали Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то він може зовсім зруйнувати полїтичне житє України, завзяв ся знищити його.
За Данилові походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав був похід на Волинь; але його сили були для сього за слабкі.
Се оповіданнє дбаємо в пізнїйших записях; про зносини папи з Романом не маємо сучасних звісток. Можливо, і такі зносини були, але чи папа справдї обіцяв Романови корону, не можемо знати.
Тоді з Орди прийшов иньший воєвода Бурундай, з великим військом. Але не покладаючи ся на силу, він задумав зломити сили Романовичів хитрим підступом: поводив ся з ними по гіриятельськи, називав „мир-никами", ординськими союзниками, не підданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрізь, що йде походом на Польщу через Волинь, і приступивши до волинської границі, післав до князів, щоб стріли його як свого старшого, инакше буде вважати їх за ворогів. Аж тепер зрозуміли Романовичі ту татарську хитрість. Були зовсїм не приготовані, гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Вурундая з поклоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укріплення своїх городім, зробили свою землю безборонною від Татар. Не осмілили ся противити ся, бувшії й руках Вурундая; мусїли піс.іати своїх людей розкидати укріплення. Тільки Холм, улюблене місто Данила, котре він вибрав і прикрасив гарними будовами і сильними укріпленнями, зістало ся не зруйноване князї натякнули тутешньому намісникови, аби не послухав їх людей—і той догадавсь і не піддавсь Татарам,
Сей удар добив Данила. Впали його сміливі пляни боротьби з Татарами. Даремно шукав помочи у сусїдів, даремно силкував ся зміц-няти свої сили прилученнєм сусїднїх земела польських і литовських; хоч і захопив деякі важні городи (напр. Ліоблин, деякі волости литовські для своїх синів), але широкі його пляни й тут не здійснили ся, підрізані татарською напастю.
Не міг освоїти ся з гадкою про татарську вдасть над собою, як московські князї, що під татарською зверхністю скріпляли свою силу і вдасть. Розхорував ся й умер скоро після Вурундаєвого погрому 1264 р.).
40. Галиицько-волинська держава при Даниловичах
Те що не вдало ся здійснити Данилу, не дало ся також і його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значіння. Але не вдавало ся їй захопити також східню Україну, а тим меньше—розширити ся скільки небудь трівко коштом своїх західнїх сусїдів, хоч до сього брали ся декотрі князї дуже енергічно. На сході далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а західні землї були занадто чужі, щоб їх привязати скільки небудь трівко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам
По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але він не довго пережив брата і по смерти Василька не стало давнійшої згоди серед братаничів. З поміж Данилових синів визначав ся особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодїти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столї засісти, але се не вдавало ся. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині; здасть ся якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорий наджупан бережської столиці називає себе його урядником.
На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности і штуки—„книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цілій землі і по нїм не буде", так відзиваєть ся про нього літописець. Але він був тихої вдачі, до того зломаний хоробою, що не давала йому можности виявити енергічну діяльність. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичі волинські, і всї землі галицько-волинські зібрали ся знову в одних руках—князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се кіязь могутний, правитель добрий, і земля тішила ся під його панованнєм спокоєм і достатком; так говорить звістка польського літописця, і те саме кажуть деякі пізнїйші спомини (галицької або волинської літописи для сього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для пізнійших часів панованнє Юрия зістало ся золотою добою світлости, богацтва і слави Галицько-волинської держави. Цікава річ, що на печати своїй Юрий титулуєть ся „королев Руси", як і його дід. Самого його ся печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на троні, в короні, з скиптром в руках. На його часи (а може й ще ранійші—часи Львові) припадає важна подїя: церковний роздїл України. Після того як Київ підупав, київські митрополити стали все частїйше перебувати в північних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит після одного татарського пополоху таки й зовсім туди перебрав ся. Тоді галицькі князі вистарали ся собі у патріарха і цісаря візантийського, щоб у них була осібна митрополія (1303), і так ослабла ще одна звязь західної України з східною (бо Поднїпровьє далі зістало ся при давнїй митрополїї).
По Юрию зістало ся два сини, Андрій і Лев, що правили до 1320-х років; з початком 1320-х років не стало їх обох і вони не зіставили мужеськогопотомства. Се було дуже небезпечно для Галицьке — волинської держави, з усїх сторін окруженої завистними, завидющими сусїдами, що чекали тільки якогось замішання, аби нею на Угорщинї, в Польщі, в Литві, що манили галицько-волинських князів надїями щось урвати у тих земель, в сїм часї утихли: сї держави упорядкували ся і тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати від них напасти при першій нагодї. Але сим разом, видко, нїяких значнїйших замішань нї в Галичині ні на Волини не стало ся, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриївичів, сина Юриївни Марії і Тройдена князя мазовецького (в Польщі), Болеслава на імя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну віру й друге імя Юрия, на честь свого діда, і в 1325 р. засїв на галицько-волинськім престолі.
Становище його було одначе не легке. Він все таки був чужаницею, всї дивили ся на нього підозріливо, а бояре вважали, що він з їх ласки дістав ся на стіл і хотіли всім правити його іменем. Се йому не подобало ся, він обсаджував себе повірниками своїми, ріжними зайдами, Чехами й Нїмцями, а се давало привід до незадоволення: говорили про нього, що він спріяє католикам тільки. хоче завести католицьку віру, ви-корінити православну. Бояре, не вдоволені Юриєм-Болеславом, що він не слухає їх так, як хотіли вони, самі ширили такі поголоски на нього й викликали не вдоволеннє в народі, що він наводить Нїмцїв, дає їм усякі права, а Українців собі легковажить.