Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
2
… У ранковому випуску газет, які Кузані купив у холі готелю, було надруковано величезний портрет Кулькова; заголовок зразу ж впадав у вічі: «Я більше не можу мовчати про загрозу Кремля країнам вільного світу! В таємних лабораторіях іде гарячкова робота по створенню нових систем космічних ракет! Виграти час, не дати здійснити протисупутникову оборону Заходу — мрія московських верховодів!» Трохи нижче, петитом, набрано: «Сенсаційне викриття видатного російського вченого, професора Геннадія Кулькова, який очолював у Росії дослідження в галузі ракетобудування».
— Виявляється, це його вбили? — тихо, наче самого себе, спитав Кузані; він уже зранку добряче випив, вийняв з міні-бару в номері
— Увімкни радіо, — попросив Степанов. — Або телевізор…
— Навіщо? Тут, — Кузані тицьнув пальцем у газету, — все сказано. Краще не напишеш…
— І все-таки ти не заперечуватимеш, коли я ввімкну телевізор? Будь ласка, не заперечуй.
Кузані тицьнув пальцем у кнопку ящика; передавали «музікладен» [21] , веселі негри натхненно співали стару пісеньку, заново оранжировану.
— Чому вони досі не передають, що на пустирі вбили двох снайперів? — задумливо спитав Степанов; він говорив повільно, немов через силу, дивлячись прямо в очі Кузані. — Мабуть, готують удар… Мабуть, у вечірніх випусках висунуть версію про те, що злочин здійснили люди, яких тренує й утримує Софія.
21
Джазова програма.
— А коли ні?
— Тоді ти вільний у своїх вчинках, Юджин, — відповів Степанов. — Я тоді не посмію заперечувати… Ходімо заберемо проявлену плівку, вони ж узяли з тебе за терміновість, ходімо, поки не почалися останні вісті, плівка може виявитися золотою, вкрадуть…
— Ти щось знаєш, — з болем, якось розгублено мовив Кузані. — Але ти не кажеш мені. У твоїх словах є логіка… Справді, чому мовчать про пустир? З твоїм посиланням можна було б погодитись, якби вони не вбили людину… І ти знав, що це скоїться… Ти знав… Мета виправдовує засоби? Це не для мене, Дмитре… Це вандалізм, це інквізиція двадцятого століття… Мені дуже соромно за те, що сталося, я відчуваю себе обгидженим… І Степанов сказав:
— Я теж.
3
Сергієнко, що сидів біля телефонних апаратів, відчував, як у нього від болю заніміла потилиця; останні дні він і ночував у своїй невеличкій кімнаті відпочинку при кабінеті, бо зв'язок з Берліном підтримувався майже щохвилини, а після акції, коли стала надходити інформація з Женеви і Вашінгтона, практично безперервно.
Він спробував масажувати шию, не допомагало; друзі уже вкотре радили з'їздити в Цхалтубо; «чудовий курорт, назавжди забудеш про остеохондроз»; добре, відповідав він, спасибі за пораду, неодмінно поїду. Найдужче боліло, коли починались нервові перевантаження; якби Лідуня була поряд, умить зняла б масажем нудний, виснажливий біль; як це прекрасно, доторк жінки, яка тебе кохає, й очі її, величезні, дуже красиві, блакитні, сповнені ніжності. Обличчя людини старіє, очі — ніколи; особливо її, дружини; вони завжди сповнені спокійного розуміння; хтось гарно сказав: «Щастя — це коли тебе розуміють».
… Сергієнко зняв телефонну трубку, з'єднався з Конрадом Фуксом; Славін, звичайно, був поряд:
— Ніяких новин, товаришу Фукс?
— Чекаємо реакції… А у вас?
Сергієнко зітхнув:
— Роблю те саме.
— Найважча робота, — сказав Фукс. — Немає нічого виснажливішого, ніж чекання.
— Авжеж, — погодився Сергієнко. — Славіна можна до апарата?
— Він сам бере трубку, — відповів Фукс. — До зв'язку.
— Спасибі. До зв'язку.
— Вітаю, товаришу генерал! Як там у вас? Які будуть вказівки?
— Знаєте, я чомусь дуже тривожусь за Степанова…
— Я також…
— Може, все-таки подзвонити йому?
— Але ж тепер будь-яка розмова з ним фіксується, товаришу генерал. За кожним їхнім кроком стежать…
— Чому вони самі мовчать? Чому?
— Гадаю, він чекає дзвінка від мене…
— Що про це думає товариш Фукс?
— Він згоден зі мною: нам зараз із Степановим не можна входити в контакт…
Сергієнко розкурив сигару, хоч уночі поклявся собі, що до суботи не зробить жодної затяжки, пихнув, замислено подивився на дивний, чудернацької форми малюнок, витворений димом, — якась сюрреалістична абстракція сіро-блакитного кольору на тлі дерев'яних темно-коричневих панелей кабінету, — і тихо спитав:
— А ви впевнені, що Степанов витримає, Віталію Всеволодовичу?
… У молодості, коли Славіну довелося служити армійським офіцером у Відні, — вісімнадцять років, чи було колись отаке з тобою; як же промайнув час; «жизнь моя, иль ты приснилась мне», — він судив про людину насамперед по обличчю: наскільки воно вольове й мужнє; по статурі — в ній, він вважав тоді, виявляється ставлення людини не лише до себе, а й до тих, хто поряд з нею, по тому, як вона одягається, — елегантність і тільки елегантність.
Але потім Славіна відрядили перекладачем на Нюрнберзький процес, і там він пробув рік, щодня спостерігаючи за людьми, які сиділи на лаві підсудних.
Спочатку його вразило обличчя фельдмаршала Кейтеля: надзвичайно мужнє, випещене, породисте, — саме благородство! А які страшні накази підписувала Ця людина?! Страхітливі за своїм бузувірством, які не піддавалися поясненню, — з погляду норм загальноприйнятої моралі, Герінг, змарнілий, раз по раз укривав ноги картатим шотландським пледом, у напіввійськовому кітелі, з куточків жорсткого рота не сходила саркастична посмішка; та іноді, особливо під час перехресних допитів, коли відчував, як прокурори заганяють його в глухий кут, забував про придуману й старанно відрепетирувану маску; обличчя різко мінялось: брезкла баба, яка ось-ось зірветься на істерику… А Ялмар Шахт? Банкір, який платив гроші Гітлеру й фінансував створення гестапо? Добрий дідусь; а інтелігентність і достоїнство на обличчі рейхсміністра східних територій Альфреда Розенберга? Він же наказав вирізати «приблизно» (його слова) тридцять мільйонів слов'ян і всіх без винятку євреїв, — «визнаний автор антиросійської та антисемітської доктрин націонал-соціалізму»..: Коли його вели на страту, він обкалявся; обличчя — так принаймні розповідали очевидці — стало як холодець, тряслося, все намагався впасти на коліна і, вимолюючи пощаду, поцілувати високі черевики американських солдатів, які тягли його до шибениці; Кальтенбруннер плакав; Ріббентроп знепритомнів, тільки редактор погромного нацистського «Штюрмера» Юліус Штрайхер сам ішов до шибениці, задерши голову.
Ні, сказав тоді сам собі Славін, усе-таки фізіономістика — суперечлива наука, якщо взагалі її можна назвати наукою.
(А втім, Славін завжди лютував, коли дивився наші фільми, а найбільше на сільську тематику: «Режисери немов навмисне беруть якихось нікчемних акторів на головні ролі, — казав він Ірині. — Хіба немає в Союзі чоловіків з обличчями, як у Пола Ньюмена, Джека Ніколсена чи Роберта Редфорда?! А нашого радянського Жана Габена, улюбленця народу Миколу Крючкова, досі не спромоглися зняти так, як він того заслуговує! Невже і в акторські інститути студентів підбирають за анкетою?! Чому ніхто з режисерів не думає про еталонність героя?! Чому знімають у якихось затиснених, убогих, обшарпаних декораціях?! Бояться мріяти, — не так зрозуміють колеги-правдошукачі?! Не для колег працює художник, а для мільйонів! Вони, мільйони, вищий суддя мистецтва: те, що народ визнав, і є правда, думка, мистецтво. Те, що хвалить критика, а люди не дивляться, — симуляція творчості…)