Міжконтинентальний вузол
Шрифт:
… До кабінету зазирнув черговий (Граузе тримав тільки один телефонний апарат для зв'язку з найсерйознішою агентурою, всі інші перевів на чергову частину, нехай туди дзвонять, якщо загубився собака чи вночі на горищі чути стогін):
— Інспекторе, на пустирі біля Баурштрасе щойно була стрілянина, наші машини вже виїхали, хочете поглянути, що там сталося?
— Це на кордоні?
— Так.
— Доведеться подивитися, а то газетярі потім замордують, звинуватять у політичній бездіяльності… Їдьмо, Курт, подивимось.
Журналісти вже були на місці; звичні спалахи бліців, мікрофони радіозаписувальної
У машині, коли поверталися в поліцію, Курт спитав:
— Шеф, а чому ж ви мовчали? Це ж факти. Тим паче, що в управлінні їм скажуть про все це сьогодні ввечері…
— Ну й нехай кажуть, відповів Граузе, смачно висякавшись. — Це їхня справа. А що вони скажуть їм про того третього, який сидів на горищі? Його ж не вбили? І він не вбивав нікого, — людей розстріляли в упор з машини… Подивимось, що покажуть відбитки пальців, взяті на горищі, недаремно ж я там повзав на животі…
«Витримка, будь вона тричі неладна, витримка й ще раз витримка!»
1
— Ти знав, що це скінчиться вбивством? — спитав Кузані, ховаючи в кишеню плівки, котрі передав у аеропорту Прошке; обличчя його стало землистим, зморшкуватим, умить постаріло — Ти знав про це заздалегідь, Дмитре?
— Ні, — відповів Степанов, відчуваючи всередині дрібне мерзлякувате тремтіння.
— Знав, — упевнено, з прикрістю сказав Кузані, — і втягнув мене в злочин… Але, на відміну від твоєї країни, де люди позбавлені права на слово, я, на щастя, живу у вільному суспільстві. І я розкажу про все, свідком чого став. Ми могли відвернути злочин. Я і ти! — Він зірвався на крик. — Але злочин здійснено! Який же я осел! Старий, довірливий осел!
— Стривай, — мовив Степанов, — ти даремно ображаєш мене…
— Осел, — повторив Кузані, скрушно похитавши сивою кудлатою головою. — Довірливий осел, вихований на догмах християнської доброти і віри в ближнього! Правду наші кажуть: з росіянами можна мати справу лише тоді, коли ти сильний і все знаєш наперед. Осел задумав фільм про наших чортів! Так, чорти, правильно, але ваші — страшніші! Тебе зґвалтували і розчавили! Ти маріонетка в чужих руках, ти… Ні, треба будувати ракети, треба бути сильним, не можна вірити жодному нашому слову! Господи, чому ж так пізно ти даєш прозріння?!
— Підожди, — тихо, насилу стримуючи себе, благав Степанов. — Ти сказав більше, ніж дозволено між вихованими людьми… Підожди… Дай мені відповісти… Я не знав, що, все скінчиться так, як скінчилося… Не знав, даю слово… Але я знаю: тобі готова віза, ти можеш летіти до Москви. Тобі обіцяно зустріч, котра, як мені сказали, все поставить на свої місця… Пиши й знімай усе, що хочеш, але, будь ласка, наберись терпіння й нічого не публікуй принаймні
— Думаєш, що я поїду в країну, яка знала, що готується злочин і мовчала?! Думаєш, я говоритиму з твоїми костоломами? З тими, хто покриває терористів?!
— Якби вони покривали терористів, то хіба я звернувся б до тебе? Розповів би, що готується злочин? Пішов би з тобою до Прошке?! Вивів би тебе на ланцюг?! Посвятив би тебе в цю справу?! Якби ми покривали терористів, я не міг би сказати тобі цих слів!
— Я поки що повинен мовчати, віза чекає на мене. Ні, дорогий російський колего, ми вирішимо інакше! Ти нікуди звідси не поїдеш! Ясно? Увесь той час, поки я маю чогось чекати… А якщо ти втечеш, злякавшись, я все відкрию! Все! До найменших подробиць!
… Які «подробиці», подумав Степанов, про що ти, Юджин?
Матері лають своїх дітей за те, що ті занадто вірять людям. І моя старенька шкандибає зараз по своїй вулиці Вавілова, обмацуючи тротуар паличкою; катаракта, а оперуватися не хоче; як-не-як, сімдесят дев'ять… А Старий учив — з самого раннього дитинства — вірити, і він казав правду. Він казав правду майже завжди і практично в усьому. А мама — ні. Зараз я можу не погодитися з нею, старість — це беззахисність… Коли, звичайно, Старий — це не якийсь там Габсбург у парику, якого під тремтячі руки ведуть гади, готові стяти голову першій-ліпшій людині за вказівкою того, кого вони, заради особистої вигоди, домовилися вважати живим богом… А як мені було нелегко відстоювати себе перед мамою, коли я був маленький… Доктор Спок, доктор Спок… Комету Галлея будемо роздивлятися, до електрона підбираємось, а як виховувати дітей — досі не знаємо, бо це не покликання, а наука…
Ні, я правильно зробив, що вірив і вірю Славіну. Коли перестанеш вірити друзям — треба стрілятись. Коли в нього щось не спрацювало й сталося непоправне, він же щасливчик, улюбленець долі, — це може обернутися для нього непоправною життєвою катастрофою; п'ятдесят шість — не тридцять, коли можна почати життя з нової сторінки…
Степанов чітко уявив собі його обличчя, яйцеподібний череп, поораний товстими зморшками, неначе в дитини. У Бембі, коли Пади привезла її з родильного будинку, голівка була в таких же товстих зморшках. І чорний чуб на маківці… Дурненька, марить «пеосільвекріном»; Славін сказав їй, що від нього дуже швидко росте волосся; дурниці, нікому він не допомагав, просто вміють робити рекламу, лайна купиш, не те, що «сільвекрін», викачують гроші з довірливих звіряток, які хочуть мати копицю розкішного волосся…
Але ж Славін знає мій тутешній телефон. Чому не подзвонить? Він же розуміє, як мені зараз. Ні, краще ти не думай про це, сказав сам собі Степанов. Про що завгодно думай, тільки не про те, що сталося. А спробуй! Скільки в твоєму мозку мільярдів клітинок? І в них закладено інформацію; от вони нею й живуть; тепер вони твої володарі, а ти їхній підданий. Усе. Крапка. І спробуй примусити ці чортові клітини переключитися на щось інше. Спробуй, заволав Степанов.