Малиновий Клин
Шрифт:
У 1901 р. кубанський отаман Я.Д.Малама запропонував відомому українському історику Дмитру Яворницькому, твори якого цінувалися на Кубані, написати історію кубанського козацтва. Але той відмовився, оскільки був зайнятий історією запорозьких козаків. Тоді військовий уряд звернувся до опального вченого. Детально вивчивши всю попередню літературу з історії Кубані, сотні тисяч архівних матеріалів, Щербина взявся за цю важку титанічну роботу. У 1910 р. вийшов перший том "Історії Кубанського козацького війська" обсягом 700 сторінок, а в 1913 р. другий — обсягом 848 сторінок, в якому описано історію Кубані аж до середини XIX століття. І весь цей час Федір Олександрович продовжував активну громадську діяльність. У 1904 р. Щербину обрали членом-кореспондентом Імператорської Академії наук по розряду історико-політичних наук. А в 1906 р. він очолив відновлену військову Раду. В 2-й Державній Думі, ставши депутатом від Кубані, очолив він також Козацьку фракцію.
Написати історію Кубанського козацтва Щербині завадили події 1917 року і громадянська війна. У 1919 р. Кубанська Рада виділила на продовження цієї великої праці близько 30 тис. крб., але закінчити її Щербині так і не вдалося.
У Празі (в еміграції) завдяки наполегливій праці Федора Олександровича був заснований Український університет, в якому Щербина став ректором. У Падєбрадах для підтримки кубанців і українців-емігрантів він організував Українську господарську Академію. В Чехії Щербина став одним з найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном, написав поеми "Богдан Хмельницький" і "Чорноморці", а також спогади "Пережите, передумане, здійснене", в яких яскраво змалював побут станичного життя, де минуло його дитинство, свою велику і славну родину.
Помер Федір Олександрович 28 жовтня 1936 р. у Празі. Поховали його на Ольшанському цвинтарі, чорну домовину закривав прапор Кубанської республіки — синій з малиновими, зеленими і жовтими кольорами. На могилі Щербини кубанці збудували каплицю. Всі 87 років свого життя Федір Олександрович присвятив збереженню історії рідного краю, розвиткові науки й культури Кубані. На жаль, величезний архів ученого й досі не повернувся на Батьківщину.
Серед козаків Кубані було багато талановитих письменників та поетів. Окрім відомого отамана-письменннка Якова Кухаренка, особливе місце займає Василь Мова (Лиманський), творчість якого тільки зараз повертається до нас.
Народився Василь Мова 13 січня 1842 р. на хуторі Солодкий Лиман біля станиці Канівської в родині сотника Стародерев'янківського куреня Чорноморського війська. Малого кмітливого хлопця запримітив отаман Кухаренко, котрий приїздив на Солодкий Лиман рибалити. Коли у станиці Уманській відкрився пансіон, то отаман-письменник допоміг малому козаку до нього вступити. Саме завдяки Кухаренкові з'явилося у Василя Мови бажання стати письменником. Вже у Катеринодарській гімназії він починає писати свої перші українські вірші. У 1860 р. здійснилася мрія чорноморського козака — він приїхав на свою далеку батьківщину — Україну. Спочатку вчився на військові кошти у Харкові, на філологічному факультеті, потім перевівся на юридичний. Під час навчання Василь Мова і чималий гурт студентів-кубанців увійшли в українське студентське об'єднання "Громада", яке займалося просвітянською і літературною діяльністю.
Перший вірш "І бачу я синє море" Василь Мова надрукував в українському журналі "Основа", який невдовзі заборонили. Після закінчення університету повернувся на Кубань, але й там царат провадив жорстоку антиукраїнську політику — зокрема, забороняв друкування книжок і журналів українською мовою. Молодий поет майже підпільно продовжував писати вірші, які з'являлися під його псевдонімами — Лиманський або Мігутченко. У своїх творах Василь Мова змальовував долю українців на Кубані, роздумував над долею України, її історією. В поемі "Козацький кістяк" поет намагається зрозуміти, чому за сто років з часу зруйнування Січі Україна опинилася у такому тяжкому становищі. У великому творі "Старе гніздо і молоді птахи" поет проявив себе як талановитий драматург, де реалістично зобразив життя чорноморської козацької старшини.
Три роки Василь Мова вчителював у Катеринодарському жіночому училищі, а останні 20 років життя поет працював юристом у різних містах і станицях Кубані. Жив своєрідним подвійним життям — з одного боку, сіра нудна праця, з іншого — літературна творчість. Василь Мова був у постійному творчому пошуку — писав вірші, поеми, літературні нариси, перекладав українською мовою вірші російських поетів, "Слово о полку Ігоревім", склав російсько-український словник. І все це — майже без надії, що його твори побачать світ. Лише українські видання Галичини друкували деякі твори поета.
Помер Василь Мова 1 червня 1891 р. в Катеринодарі від захворювання серця. Лише після смерті поета небагато його творів побачило світ, більшість же була втрачена.
Частину багатющого чорноморського фольклору для нащадків зберегли невтомні ентузіасти, які збирали й записували в кубанських станицях і хуторах пісні, казки, перекази. Один з найбільш відомих таких етнографів — козак станиці Павлівської Олександр Півень. Завдяки наполегливій праці збирача бринить із сторінок його збірок жива козацька мова, пісні і сміховинки чорноморців.
Прославився цей козак своїми "Збірниками сміховинок, брехеньок, видумок, приказок, поговорок і дечого іншого з побуту козаків Чорноморського (Кубанського) війська".
Перша збірка з цієї серії вийшла у 1904 р. в Одесі під назвою "Сім кіп брехеньок або торбина сміху". Книга миттєво розійшлася по країні. На неї звернув увагу відомий книговидавець І.Д. Ситін, і з 1905 по 1915 роки ці книжки витримали 12 видань.
Як склалася подальша доля Олександра Півня — ніхто не знає. Лише останнім часом завдяки наполегливим пошукам кубанського вченого В.Чумаченка ми дізналися про обставини життя О.Ю.Півня. Народився Олександр Юхимович 3 липня 1872 р. у ст. Павлівській Єйського відділу, був учителем, станичним отаманом, до 1920 р. встиг видрукувати 28 книг (53 з перевиданнями). Цього ж року потрапив в еміграцію, де друкувався в журналах "Козачьи Думы", "Вольная Кубань", "Вільне козацтво" (Чехословаччина), "Кубанская жизнь" (Канада) та в ін. Написав багато поетичних і прозових творів, спогади. Помер письменник 7 квітня 1962 р. у м. Дармштадт (Західна Німеччина). На пам'ятнику, що встановлено на його могилі, вибито напис: "Олександр Ю.Півень. Поет. Кубанський Кобзар".
Перший військовий музей на Кубані був відкритий у 1879 р. Особливо багато зробив для розвитку музейної справи отаман Бабич. Він особисто займався збиранням експонатів музею, який невдовзі став унікальним центром розвитку етнографії і науки на Кубані.
Для гірського відділу музею були зроблені манекени черкесів у святковому вбранні. Сюди надійшли портрети гетьманів Мазепи, Скоропадського, Розумовського, Самойловича. З німецькими фахівцями велись переговори про створення панорами Ельбруса. З приватних зібрань кубанців музей отримав такі реліквії, як булаву Богдана Хмельницького, люльку Тараса Шевченка.
На честь своїх предків-запорожців кубанці замовили відомому скульптору Микешину пам'ятник Катерині II з фігурами перших чорноморських отаманів. І стали як живі на постаменті Білий, Головатий, Чепіга, поряд сидів сліпий бандурист.
У 1920 р. пам'ятник був зруйнований, а в 1950-му зник і гранітний постамент.
За короткий час культура Катеринодара розвинулась настільки, що місто називали "наш маленький Париж". Тут прославилося багате зібрання живопису кубанця Федора Коваленка. Сюди спеціально приїздив відомий художник Ілля Рєпін шукати натури для своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Декілька козаків-кубанців ми бачимо на знаменитій картині, серед яких і сивий дідусь, у якого жив художник.