Малиновий Клин
Шрифт:
Одночасно лютнева революція дала могутній поштовх для зростання національної свідомості народів колишньої Російської імперії. Українці Кубані не були виключенням. Ще наприкінці XIX—початку XX століття на Кубані почали виникати нелегальні осередки Революційної Української Партії, яку очолив інспектор народних шкіл С.І.Ерастов. Ці осередки з часом продовжили своє існування як "Чорноморська вільна громада". Національні почуття кубанців настільки зросли, що коли 25 березня у Петербурзі відбулася демонстрація українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду 20-тисячної маніфестації у червоних черкесках з запорозькими прапорами і клейнодами.
Не вдалася спроба Тимчасового уряду використати козаків для придушення антиурядових виступів. Кубанці рішуче відмовилися від цього.
А тим часом Кубань все більше втягувалася у вир революції. Та особливих монархічних настроїв серед кубанців не виявлялося. Звістку про повалення царя козаки сприйняли спокійно, заходившись будувати у своєму краю лад, який найбільше відповідав козацьким звичаям. Невдовзі виділилася провідна течія кубанського козацтва, а вслід і частини новгородніх. Це був "чорноморський" або "самостійницький" напрям. Його представники, яких підтримувала більша частина кубанського козацтва (чорноморці і більшість черкесів, котрі становили близько 200 тисяч серед некозачого населення Кубані), виступали за розвиток економічно розвинутого Кубанського краю як вільної незалежної республіки в тісному зв'язку з Україною та іншими демократичними країнами, що утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Визнаним лідером "чорноморців" став талановитий інженер і громадський діяч Микола Степанович Рябовол — козак станиці Донської. Він закінчив Київський політехнічний інститут, багато зробив для розвитку залізничних шляхів на Кубані, до війни працював головою правління Кубано-Чорноморської залізниці. Під час війни був на фронті старшиною.
Микола Рябовол користувався серед козаків надзвичайною популярністю, він постійно піклувався про розвиток краю. Навколо нього поступово згуртувались демократично настроєні провідники "самостійницького" руху — історик Ф.О.Щербина, брати Макаренки, вчитель Г.А. Білий, С. Манжула, Л. Бич, полковник Єрмоленко, депутат всіх чотирьох Державних Дум осавул Кіндрат Бардіж, козак станиці Брюховецької генерал П.І.Кокунько, новгородці — адвокати Білоус і Коробін, священик А.І. Кулабухов, представники горців — Султан-Шахім Гірей, Намитоков, Хатагоу та ін. Чорноморців підтримували і російські козаки-"лінійці". Більшість населення краю розуміло, що Кубань може існувати і розвиватися лише самостійно, керуючись своїми ресурсами і землями. Спочатку владу в Катеринодарі захопили представники Тимчасового уряду — Громадський виконавчий комітет, який розпочав свою діяльність з того, що скинув отамана Бабича і звільнив з посади комісара уряду Бардіжа, за виправдовування утворення в Україні Центральної Ради.
Тим часом на Кубані серед фронтових козаків і незалежних новгородців, яких прибуло під час війни близько мільйона чоловік, швидко зростали більшовицькі настрої. Між новгородніми й козаками виник конфлікт через розподіл землі. Тимчасовий Уряд нічого не міг зробити ні для козачого населення Кубані, ні для новгородніх.
Згодом у Катеринодарі виникло двовладдя — з одного боку, комітет Тимчасового Уряду і з другого — козацький Військовий Уряд, головою якого козаки обрали лінійця Филимонова, а заступником — чорноморця Івана Макаренка. Наростала третя сила — більшовицькі комітети, що виникали у містах, поселеннях новгородніх і деяких станицях.
Від лютневої до жовтневої революцій козаки-кубанці брали активну участь у Загальноросійських козацьких з'їздах. На II козацькому з'їзді делегати-кубанці осавули К.Бережний і В.Гамалія виступили проти проекту, який засуджував І Універсал Центральної Ради. Були присутні козаки і на з'їзді поневолених народів, що відбувся у вересні 1917 р. у Києві.
Швидко зростала національна свідомість і серед жителів Чорноморської губернії, яка тільки у 1896 р. була відокремлена від Кубанської області. Вже 18 березня 1917 р. на всенародному віче у Новоросійську було вирішено, "щоб російська держава перетворилася в демократичну на основах федеративної спілки вільних і рівних народів і щоб Україна в межах поширення її людності отримала як і інші нації культурно-політичну автономію з окремою думою або сеймом".
А вже 30 липня 1917 р. з'їзд українських громадян і представників українського населення Чорноморської губернії ухвалив резолюцію про приєднання Чорноморської губернії до України.
Тим часом зв'язки між Кубанню та Україною швидко зміцнювалися. До нового складу Центральної Ради у квітні 1917 р. ввійшли представники Кубані М.Левитський і С.Ерастов, а на Кубань для ведення переговорів про федеративні зв'язки була відправлена делегація, яка складалася з члена Центральної Ради Є.Онацького і старшини Богданівського полку М.Ґалаґана.
Одночасно за ініціативою Кіндрата Бардіжа на Кубані утворилися відділи українського вільного козацтва. Незабаром представники кубанських Гайдамацького і Чорноморського кошів взяли участь у роботі Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва, що відбувся в жовтні 1917 р. у Києві.
24 вересня 1917 р. влада на Кубані остаточно перейшла до Кубанської Ради. Цього дня розпочалася її II сесія, на якій повинні були розглядатися питання про землю і майбутній устрій Росії.
На початку відкриття першого засідання Ради її депутатів привітали представники України, яких зустріли гучними оплесками. У відповідь на вітання виступив голова Кубанської Ради Микола Рябовол. Він сказав: "Україна прислала нам у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (Бурхливі оплески, всі встали. Вигуки "Слава!", "Слава!", "Ура!". Представників запрошують на сцену).
Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові матері. (Голоси з місць: "Не діждали б!").
Так — не діждали б цього ніколи... хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли... Та минула лиха година.,, прийшла воля, І ми ожили. Ожили і як вірні діти своєї Матері йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми... Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюристи всіляких марок, ні спасителі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі".
Під час роботи Кубанської Ради представники Кубанської області за пропозицією Ф.О. Щербини, котрий пізніше був обраний головою Верховного Суду Кубанської республіки, повідомили народи колишньої Російської імперії, що новою формою державного устрою вони вважають демократичну федеративну республіку.
Кубанська Рада проголосила Кубанську область республікою під назвою "Кубанський край", який став членом федерації народів Росії. З того часу Рада отримала назву Кубанська краєва Рада. Була розроблена Конституція краю, згідно з якою Кубань керувалася Законодавчою Радою, а виконавчою владою був Кубанський краєвий уряд, що відповідав перед Законодавчою Радою і Військовим отаманом. Військового отамана обирала Краєва Рада — фактично це був Президент республіки. Вибори до Законодавчої Ради проводилися між усіма громадянами Кубані — козаками, горцями і городовниками.