Малиновий Клин
Шрифт:
З кінця XIX століття на Кубані почав зміцнюватися рух на захист української національної культури: з'являються перші напівлегальні українські гуртки, тіснішають зв'язки з просвітницькими осередками в Україні.
У 1903 р. делегація кубанців поїхала до Полтави на відкриття пам'ятника Івану Котляревському. В свою чергу на Кубань запрошуються представники української інтелігенції. Так, для нагляду за будівництвом Кубансько-Чорноморської залізниці чорноморці запросили державного контролера, письменника та історика Запорозької Січі Олександра Кащенка. Всі станції тоді були збудовані в українському стилі.
Особливо посилився культурно-національний рух серед українців Кубані після революції 1905 р. При підтримці Військової Ради у хуторах і станицях почали відкриватися драматичні аматорські гуртки, осередки товариства "Просвіта". Товариство "Просвіта" було засноване 25 серпня 1906 р. у Катеринодарі.
1912 р. в Катеринодарі відкрилася перша кобзарська школа. Бандура завжди була для чорноморців найулюбленішим музичним інструментом. На Кубані жили майстри-бандуристи, у станицях співали капели бандуристів. Так, у станиці Канівській капела бандуристів з 16 чоловік проіснувала аж до 1931 р. Один з трьох братів-бандуристів — Володимир Семенович Лазаренко (1900 р.н.) і зараз живе у станиці. Про кожну значну подію з життя чорноморців козаки складали пісні і думи, що линули по всіх станицях.
Пісенна творчість кубанців була найрізноманітнішою. Окрім пісень, завезених з України, чорноморці складали й нові, присвячені життю козаків у війську — "Прощай, мій край, де я родився", "їде козак за Кубань", "Зажурились чорноморці", історичним подіям — "Ой Морозе-Морозенку'', "Байда", "Годі нам журитися", "Хто не бував за Кубанню, той горя не знає", "Вража мати Катерина", складали також безліч приспівів до гопака, "горлиці", "метелиці" та інших танців, які зберегли кубанські українці до нашого часу. Тисячі пісень народилися на Кубані, багато традиційних українських пісень, наприклад, "Розпрягайте, хлопці, коней", "Ой у полі могила", знайшли на Кубані нове життя. Протягом XIX століття у виконанні чорноморців звучали й народні пісні на вірші Т.Г. Шевченка ("Нащо мені чорні брови", "Садок вишневий біля хати", "Така її доля", "Берестечко"), І. Котляревського ("Віють вітри", "Сонце низенько"), С.Руданського ("Гей, бики, чого ви стали") та інших відомих українських поетів. У козацьких станицях чітко розділялися чоловічі й жіночі хори. Нерідко козаки співали і за черкеським звичаєм — ставши в коло і взявшись за плечі. Кожна козацька сотня мала своїх пісенників, котрі під час маршу виїжджали наперед і затягували пісні, які підхоплювали потім усі чорноморці. Козаки співали в основному історичні, чумацькі та військові пісні; жінки — ліричні, обрядові, родинно-побутові. Пісні лунали завжди у козацьких станицях на вечорницях, весіллях, громадських роботах (під час будівництва, польових робіт) .
Про збереження та розвиток пісень серед чорноморців багато дбав військовий уряд. 1811 р. був створений Кубанський військовий певчеський хор, організувалися полкові та станичні хори. У 1857 р. з військової скарбниці на утримання військового хору витрачалося 2300 крб.
На початку XX століття Кубанським військовим певчеським хором керував талановитий композитор Концевич. Багато пісень для хору зібрав статський радник Бігдай, зберігач кубанського фольклору. Він збирався скласти повне зібрання кубанських пісень, з проханням допомогти в цій справі Бігдай звернувся до українського композитора Миколи Лисенка, з яким підтримував тісні зв'язки. Лисенко дуже цікавився розвитком української пісенної творчості на Кубані, листувався з чорноморцем Журавлем, котрий надсилав композитору кубанські пісні.
За рекомендацією Лисенка на Кубань вирушив керівник Київського студентського хору Олександр Кошиць. Кошицю Кубань була знайома, оскільки після закінчення Київської духовної академії він працював у Ставропольському жіночому училищі. Пізніше в еміграції, будучи керівником всесвітньо відомого Українського хору, Кошиць із сумом згадував про незабутні подорожі по кубанських станицях та хуторах, про чарівні чорноморські пісні — могутні і вільні, як і люди, котрі їх співали.
У своїх спогадах Олександр Кошиць писав: "В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: "У нас, на Україні…" Взагалі ж співучість кубанських козаків... була дійсно надзвичайна. Тут висказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція. Які чудовні, вправні хорові співаки (не кажу вже про знамениті голоси), які музикальні!.. Треба було чути ту вражаючу поліфонію (багатоголосність), та поверх усієї маси отой неперервний, що ніколи два рази не повторюється, узор підголоска, неймовірно високого і легкого тенора... Голоси чим далі ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна
Чотири роки збирав Олександр Кошиць скарби кубанського фольклору. Всього він зібрав 700 дорогоцінних пісень за варіантами, 14 збірок вже були готові до друку. За титанічну працю Кошиць отримав золоту медаль від військового уряду, але пісні ці так і не були видані...
Тільки один рукописний збірник дивом зберігся завдяки відомому сучасному кубанському письменникові та краєзнавцю Івану Варраві.
Однак українські пісні не розгубилися в поколіннях, вони і зараз лунають в кубанських станицях і хуторах, не дивлячись на всі потрясіння XX століття. З нечуваною духовною силою виконують їх співці Кубанського козачого хору. Керівник хору, козак станиці Дядьківської Віктор Захарченко, доклав чимало зусиль для його відродження.
Музичний керівник хору Юрій Булавін багато робить для відновлення музичних інструментів, що були колись поширені на Кубані, — бандури, цимбали, козацького пищика, реви, "бугая", сурми та ін. І живуть пісні українців Кубані як вічно живе невмируща душа Чорноморського козацтва.
РЕВОЛЮЦІЯ
Перша світова війна стала інтродукцією тієї великої заграви, що різко змінила плин життя кубанців і розпочала нову сторінку історії українців Кубані. На фронти війни кубанці виставили 37 кінних полків, 22 батальйони пластунів, 9 батарей і 37 сотень — загалом 89 тисяч чоловік. Одні кубанці воювали проти Німеччини і Австро-Угорщини на Західному фронті, а інші — у складі Кавказької Армії проти турків.
Беручи участь майже у всіх битвах, козаки здобули багато перемог. Кубанський пластунський батальйон Ходкевича прорвав німецький фронт під Луцьком. Козацькі полки розбили турків під Сарикамишем, захопивши в полон близько 100 тисяч чоловік, брали участь також і в облозі Перемишля, взяли Ерзерум, Каре і Андаган, укріплену фортецю Трапезунд. Весь світ обійшла дивовижна розповідь про відчайдушний кубанський козацький загін, який, прорвавши турецький фронт, пройшов з боями Месопотамію і об'єднався з англійськими союзниками. Головним чином козацькі частини використовували в авангарді, багато кубанських кінних лав гинуло "від куль ворожих гармат і кулеметів". Багато гинуло і іногородніх українців-кубанців, котрі служили в солдатських полках.
Перебуваючи на фронті, козаки постійно підтримували тісні зв'язки зі своїми станицями. Громадське самоврядування не давало козацьким родинам розорюватися без господарів, на Різдво і Великдень вони отримували від станичних громад подарунки і вітання. Станичники разом обробляли землю, допомагали один одному — навіть за три роки війни посівна площа козацьких земель не зменшилась. Інші справи були у новгородніх. Відсутність міцної громади, слабка матеріальна база — все це розорювало новгородні родини — багаті ще більше багатіли, а переважна більшість родин розорювалася.
Революційна хвиля, що піднялася в лютому 1917 р., незабаром докотилася й до кубанського краю. Чорноморці ніколи не забували, через чию милість їм довелося залишити Україну, зруйновану Запорозьку Січ. Революційні настрої серед жителів Кубані проявилися ще під час революції 1905 р. Чорноморці, які в складі козачого загону генерала Мищенка билися з японцями, відмовилися придушувати революційні виступи народу. Коли козаків привезли з Владивостока до Новоросійська, окремі частини повстали. 2-й Урунський полк відмовився виступити проти демократів. Козаки у повному складі повернулися до Катеринодара, обрали нових старшин, відійшли до своєї станиці Пагінської. Військовий отаман генерал Михайлов наказав з гармат обстріляти станицю, і козаки, щоб не загинули мирні жителі, здалися. Керівники повстанців пішли до Сибіру, але заворушення на Кубані було настільки велике, що козаки скинули Михайлова і знову, як і сторіччя тому, обрали собі отамана і військову Раду.