Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
– Що виходить, те виходить… – недвозначно зауважив Толкунов. – Негарно виходить.
– Що вони вчинили?
– Багато від нас хочете, діду.
– Так, розумію, військова таємниця, мені це відомо, сам служив у війську. Ще цісаревому.
– Хто приходив до ваших пожильців?
– Може, без мене, бо я не бачив.
– А жінки?
– Ні, – похитав головою, – вони сюди нікого не водили. У місті бачив з дівчатами, а сюди ні-ні…
– У місті, з дівчатами? – поцікавився Бобрьонок. – І гарні дівчата?
– Одна була – файна дівка, біла зовсім,
– Пофарбована?
– То поляки завели, – переконано мовив дід. – Раніше білявка чи чорнявка – від бога, а пани вигадали: хочеш – біла, хочеш – як циганка, сьогодні одне, завтра друге…
– І де ж ви цю кралю бачили?
– А вона з моїми пожильцями біля їдальні стояла.
– Де?
– Офіцерська їдальня на Пекарській, мусите знати.
– Знаємо. – Бобрьонок подумав трохи й мовив: – Поїдете, діду, з нами. До їдальні.
– Це як же виходить, – примружився злякано. – Хочете мене заарештувати? То за що? Ви із своїми офіцерами самі розбирайтеся. Я їх не знаю і знати не хочу.
– Ні, діду затримувати вас не збираємось. Потребуємо допомоги.
– Але що я можу?
– Там видно буде, діду,-одповів Бобрьонок ухильно й наказав Толкунову: – Збери їхні речі, а я спробую побалакати з дідовим сусідом. З шановним Григорієм Якимовичем Сойкою.
Толкунов схвально нахилив голову..
– Патруль лишаємо тут? – запитав.
– Так, вони хлопці тямущі й півгодини посидять у домі самі. Поки полковник не надішле підкріплення.
Григорій Якимович Сойка спав після нічного чергування. Жінка розбудила його, і він вийшов до передпокою в спідній білизні – позіхав і тер груди долонями, намагаючись прогнати сон. Побачивши Бобрьонка, не злякався й не захвилювався, тільки потупцював босими ногами й мовив:
– Я дуже перепрошую, зараз одягнуся, не знав, що такий шановний пан…
– Не треба,-зупинив його Бобрьонок, – дві хвилини, більше я вас не затримаю.
Сойка знову потупцював босими ногами, позіхнув і погодився:
– То дуже прошу.
– Ви рекомендували Картошеві в пожильці офіцерів?
– Ну, це ще як розуміти…
– Отак і кажіть: рекомендували?
– Один знайомий поцікавився: у кого є вільне мешкання. Щоб окрема кімната, без дітей і тощо. Спокійно, отже… я і сказав: у Картоша.
– Що за знайомий?
– А-а, є такий, проноза… Дмитро Рубас, у нас на станції працює.
– Ваш добрий знайомий?
– Та ні – «здрастуй, до побачення»… Просто знає, що на Богданівці, а тут люди в своїх будинках живуть, спокій, виходить, і тиша.
– А ви тих офіцерів, Рубасових знайомих, бачили?
– Чому не бачити? Вони не ховалися.
– У місті зустрічали?
– А я в місті рідко буваю. Відчергував – і додому. Справ вистачає.
– Отже, ні з ким їх не бачили?
– Ні. – Сойка позіхнув і запитав: – А що вони?
– Нічого, – відповів Бобрьонок. Йому вже стало ясно: навряд чи Сойці відоме щось цікаве. Майор попрощався з господарем, той позіхнув ще раз і пішов досипати, а Бобрьоиок повернувся на вулицю.
«Віліс» гарчав мотором під Сойчиним подвір'ям. На задньому сидінні поруч Толкунова влаштувався Картош, і видно було, що йому зручно й приємно, всім своїм виглядом показував, якою поважною і значною особою став, – дивився на сестру, що вийшла з подвір'я, зверхньо, і Бобрьонок подумав, як мало іноді потрібно, щоб виявилася та чи інша риса людського характеру.
Майор сів попереду, Картош відкинувся на спинку сидіння і помахав сестрі рукою – зовсім як офіційна особа, що прощається з підлеглими, але Віктор рвонув машину, й діда кинуло вбік, певно, він міг випасти з «віліса», і Толкунов притримав його за плече. Либонь, увесь ефект був зіпсований, та дід оговтався швидко – випростався на сидінні й застиг бундючно, лише скошуючи очі на перехожих.
Вони зайшли до офіцерської їдальні й зайняли окремий столик. Це також сподобалося Картошеві – присунув до себе тарілку з закускою, однак Бобрьонок попросив:
– Гляньте, діду, чи нема тої дівчини? Білявої, з якою бачили ваших пожильців?
Залом сновигали офіціантки з підносами, кілька з них були фарбовані блондинки, і Картош почав розглядати їх. Він цікаво крутив головою, видно, дуже хотілося прислужитися своїм новим знайомим, проте Федорової дівчини серед білявок не впізнав. І тоді Бобрьонок, лишивши старого з Толкуновим, подався до начальника їдальні.
Моложавий, але статечний капітан інтендантської служби зрозумів його, з півслова. Він сам не без інтересу подивився на фотографію того, хто видавав себе за лейтенанта Федора Гроша, і похитав головою: на жаль, не запам'ятав цього офіцера. Але в дівчат, він висловив своє глибоке переконання в цьому, на таких молодиків значно краща пам'ять. І зараз він організуе офіціанток.
Перші дві дівчини, яких інтендант привів до кабінету, якщо можна було назвати кабінетом закапелок за кухнею завлений ящиками, не впізнали Федора. Роздивлялися уважно та штовхали одна одну ліктями, їх явно цікавив більше Бобрьонок, особливо жіночку з високими грудьми, на майорів смак, надто високими; до того ж відверто оголеними. Офіціантка поправила фартух, від чого її груди випнулися ще вище, й мовила скрушно:
– Хто це його? Гарний лейтенант!
– Він столувався у вас. Не пам'ятаєте?
– Не в мене.
– Хіба пам'ятаєте всіх своїх клієнтів?
– Ну, мабуть, не всіх, багато тут… – либонь, хотіла сказати «підтоптаних та зовсім старих», але додала: – різних офіцерів… А цей ставний…
Вона ще раз стрельнула на Бобрьонка очима й пішла у супроводі подруги, кинувши на прощання:
– А ви, майоре, сідайте за мій столик, не пошкодуєте. Готують у нас смачно, а я не затримаю.
Інтендант привів ще двох дівчат мало не одразу, однак вони також не впізнали Гроша. Потім до закапелка зайшли аж троє, вони ледь втиснулися в нього, стояли, розглядаючи фото, передавали з рук у руки, і нарешті висока й повнувата, але зовсім ще молода офіціантка вигукнула: