Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
– Дівчатка, це ж Людчин лейтенант, Федько!
– Так, Федько, – ствердила друга, – що з ним?
– Загинув, – коротко пояснив Бобрьонок, відчувши приспішений стукіт серця. – Кажете, Людчин?
– Людки Платової, – пояснила висока дівчина. – Вона з ним гуляє. Гуляла… – поправилась.
– Давайте сюди вашу Люду Платову! – Бобрьонок зрадів, певно, як учений, котрий усвідомив, що зробив відкриття.
– Вихідна, – остудив його інтендант,
– Адреса?..
– Тут недалеко, біля Личаківки. Хочете, покажу?
Майор хотів, і навіть дуже, – інтендант третім умостився на задньому сидінні, і «віліс»
Людмила Платова мешкала в маленькому приватному будиночку, інтендант, видно, добре знав свої кадри, бо просто потарабанив пальцями у вікно поруч входу, і фіранка одразу відсунулась. Бобрьонок побачив справді вродву блондинку з пишним волоссям.
– Вийди, Людо, – наказав інтендант.
Дівчина кивнула, проте з'явилася не одразу: що ж, ди, бонь, нема на світі жінки, яка не затримується.
Майор нетерпляче постукав підбором чобота, в душі клянучи всіх жінок світу за тягомотність. Нарешті Платова визирнула з дверей і запитала:
– Ви всі до мене?
– Певно… – почав інтендант.
– І цей? – тицьнула пальцем у Картоша. – Йому ж скоро сто років.
Бобрьонок поморщився: невихованість і навіть грубість Людмили Платової розсердили його.
– Гадаєте, гуляти до вас приїхали? – запитав роздратовано.
Але офіціантка не збентежилась:
– Компанія підходяща, і можна дещо організувати… А дідуся одразу покладемо люлі-люлі…
Толкунов підійшов до неї, міцно взяв за лікоть.
– Облиш, – наказав суворо, – і не блазнюй. Теж мені бандерша знайшлася. – Взяв у Бобрьонка фото Гроша, підніс мало не під самісінькі очі Платової. – Твій хахаль? – запитав.
Бобрьонок побачив, як кров відлила від щік дівчини. Нахабство сповзло з неї одразу, обличчя витягнулося, і очі злякано закліпали.
– Федір! – вигукнула. – Як же так?
– Знаєш його? – Толкунов сильніше стиснув її руку.
– Федір Гріш…
– Усе правильно. А його товариша майора знаєш?
– Гаркушу?
– Кого ж іще, звичайно, Гаркушу, де він зараз?
– У Стефки.
– Не помиляєшся? – запитав Толкунов, наче знав і Стефку, і де вона мешкає.
– Учора ми просиділи разом цілий вечір. Але ж Федір! Гаркуша казав: у відрядженні.
– З якого не повертаються, – уточнив Толкунов. – І майор залишився у Стефки? – нарешті він відпустив лікоть дівчини, і та почала розтирати почервонілу шкіру.
– Стефка закохана в нього по вуха, – повідомила. – Майор хоче одружитися з нею.
– Він ночував у Стефанії?
– А що, заборонено?
– Хто така Стефка?
– Ященко? – раптом запитав інтендант у Платової. Та кивнула й начальник їдальні пояснив розшукувачам: – Стефанія Ященко, наша офіціантка.
– Вона, працює сьогодні?
– Так.
– Ми не бачились з нею?
– Ні, ще не встигли.
Толкунов подумав, чудово, що Ященко не встигли по казати фото Федора Гроша, проте офіціантка, котра впізнала його, могла бовкнути… А ця Стефанія Ященко повідомити Гаркуші…
Він зиркнув на Бобрьонка, певне, майор думав так само, бо наказав:
– Швидше… швидше назад до їдальні!
Картош також посунув до машини, та капітан зупинив його.
– Їдь додому, діду, – попросив. – Нікому й нічого не кажи, повертайся на Богданівку й тримай язика за зубами.
Дід зупинився на тротуарі розгублено, а Толкунов підштовхнув до «віліса» біляву красуню. Власне, тепер вона була не дуже потрібна розшукувачам, та про всяк випадок воліли мати під руками.
Вони повернулися до їдальні вчасно, як на розсуд Бобрьонка, навіть дуже вчасно, бо Стефанія Ященко вже знала про загибель Федора Гроша. Та й як могла не знати, в жіночому колективі приховати взагалі нічого неможливо, особливо таку звістку. Щоправда, смерть лейтенанта не дуже вразила Ященко, стояла в інтендантовому закапелку зовсім не засмучена, і цікаві вогники горіли в її очах.
– У вас удома телефон є? – це було найперше запитання Бобрьонка.
– Звідки? – похитала головою, і в майора трохи відлягло від серця: отже, попередити Гаркушу ще не встигла.
– Знаєте майора Гаркушу?
Облаччя Ященко розпливлося в щасливій посмішці, і и відповіла гордовито:
– Це мій майбутній чоловік!
– Де він?
– А в мене. Де ж іще?
– У вас на квартирі?
– Звичайно. Чекає мене.
Майор зітхнув зовсім спокійно – тепер мав змогу хоч трохи роздивитися Ященко. Жінці за тридцять, навіть під сорок, однак ще збереглася, не дуже вродлива, проте статуриста. Обличчя вилицювате, важку косу закручено на голові, вона немов відтягувала її назад, і це робило Ященко вищою і якоюсь пихатою, буцім дивилася на світ з висоти своєї величі й вважала, що все мусить обертатися навколо неї. Цю зверхність майор уловив і в погляді, який жінка кинула на нього, і нараз усвідомив, від чого все це в Ященко. Ще вчора була звичайнісінькою офіціанткою, яких багато, без певного становища й особливих перспектив, самотня жінка під сорок починає вже втрачати впевненість у собі, але від сьогодні Ященко відчуває себе зовсім іншою, офіцеровою дружиною, панею майоровою, як кажуть у Львові, це відразу поставило її на кілька щаблів вище над усіма офіціантками, мабуть, зрівняло з самим начальником-інтендантом, принаймні має право розмовляти з ним і якимсь не в міру допитливим майором на рівних, а враховуючи жіночу психологію, і зверхньо.
На якусь мить Бобрьонкові зробилося шкода Стефанії Ященко, та лише на мить, не мав часу на сентименти й копирсання в жіночій психології.
– Ваша адреса? – запитав.
– Вулиця Костьольна, тридцять сім. П'ятнадцята квартира.
– На якому поверсі?
– П'ятий. Але для чого це вам?
– Дізнаєтесь, шановна Стефаніє, як вас по батькові? Василівна? Свого часу про все дізнаєтесь. Квартира окрема?
– Так, – одповіла не без пихи. – Окрема двокімнатна. А що з Федором? Як загинув?
Нарешті вона згадала про Гроша, проте без тривоги та особливого співчуття, і майор подумав, що Ященко жінка егоїстична, а може, поглинула в свої почуття і відгородилася ними від навколишнього світу.
– Отак от, загинув… – одповів невизначено й запитав: – Коли Гаркуша на вас чекає?
– Через півгодини закінчую.
Бобрьонок подумав, що Гаркуша міг просто переночувати в офіціантки й давно вже накивав п'ятами, може, йому потрібна була тільки ночівля, але навряд чи: закрутив голову жінці, пообіцяв одружитися, щоб відлежатися в її квартирі, замести сліди. Однак в будь-якому випадку слід було поспішати, й він мовив тоном, що виключав заперечення: