Маруся Богуславка
Шрифт:
Перший запорожець. От розказав, мов сам там був.
Другий запорожець. Звісно - характерник... чорти йому - свояки, признавайся!
Сміх спільний.
Охрім. Свояки не свояки, а у послушенстві; ти чорта не гудь.
Другий запорожець. Звісно: чи тютюном, чи горілкою часом наділить...
Іван. То-то я думаю, відкіля у його добрий тютюн? Ажто - родичі!
Сміються.
Сохрон. Ех, і люд же з вас, друзі мої, так такого катма на цілому світі: шибайголови, лицарі, рідні брати!
Андрій. Не дуже,
Сохрон. Не перехвалю, брате, нема стільки сили у мові, щоб перехвалити! Та де ж, сидять у кайданах, працюють, як тури, без передиху, без одпочивку, гниють у тюрмі, їдять гірше за псів, поневіряються, терплять муки нелюдські - і не скаржаться, а жартують, і не клянуть призвідника, а ласкаво йому все вибачають... Ох, які ж ви, брати мої, щиросердні і який я винуватець!
Андрій. Гай-гай, пане отамане, друже наш, брате! Та зацурай оту пісню. Ні в чому ти не повинен... Нагнали ми холоду бузувірам, поплюндрували їх кубла: з Кафи [15] невольників слобонили чимало... Ну, наскочили на таку силу, що, мовляв, була в двадцятеро більше за нас: не диво, що вскочили і в лабети.
15
– Кафа (Феодосія) - місто, що з XV ст. належало Туреччині, найбільший невільницький ринок у Криму. Через Кафу переправляли полонених на продаж у Константинополь. Сюди з'їжджались скупати невільників із різних країн. Запорізькі козаки неодноразово оволодівали містом. Найвизначнішим був похід 1616 р. Козаки напали з моря, взяли фортецю штурмом, знищили там турецький гарнізон в 14 тисяч чоловіків, спалили флот, визволили багато полонених.
Іван. Зате нагулялись уволю!
Охрім. Та й неволя ще розчудесна: і полежати уночі можна, і під голови каміння дають, і на шпацір водять, не дають застоюватися силі козачій... Їй-богу, чудесно!.. От тільки не хвалю за звичай, що щодня чешуть шкуру... Ще за таволгу б я нічого, бо та тільки карбує й рубцює... вернешся додому, то ще краще дівчата упадатимуть, бо як помережаний; а от мені не до смаку шипшина та тернина, що позаганя тобі скрізь у тіло шпичок, а вони мулять... ну, й знов робота: сиди й виколупуй...
Другий запорожець. Ну, та й недогадлива ж голова! Та то ж для забавки, щоб не нудивсь, не скучав... Адже ж проказують, що
Козак душа правдивая
І журби не має -
Горілку п'є чи нужу б'є,
А все не гуляє!
Більшина. Правда, правда!
Степан. Ох, братці рідні, подайте води хоч краплину: пече... вогнем жерущим пече...
Хтось устав по воду.
Сохрон. Он яка добра неволя! Скільки вже лицарів перегнала вона на той світ... Натішаться, назнущаються азіати, та як завважать, що починаємо вмирати, зараз перепродають, і в кожного гаспида лишаємо ми дорогі товариські трупи...
Охрім. Ну що ж, якби не прибирав до себе бог козаків, то їх розплодилося б на ввесь світ, і стали б вони буденною річчю, а то бог їх держить для землі обмаль, щоб козаком всяк дорожив.
Андрій. І покрашає ними свій рай...
Дехто. Так, так!
Другі. Е, Андрій все зна, як гапликом пристібне!
Іван. Що й казать,- знавець!
Сміх.
Степан (напився). Я, братці, винен! Через мене, клятого, всі муки... через мене, Іуду... Чує душа моя... збирається в далеку дорогу... Та коли б швидше рушати...
Сохрон (підходить, і другі). Та заспокойся, голубе: то ти охляв... Ще, може, одпустить.
Степан. Ні!.. Та то б і гаразд... тяжкий у мене на душі гріх... Здійміть, мої друзі, може, легше їй буде з тілом опроститися.
Сохрон. Та хто без гріха? Бог милосердий! А ти не надривай себе!
Степан. Перед тобою, товаришу, брате мій, найбільше я грішен... Я - Каїн, [16] гірше Каїна!..
16
– Каїн - за біблійними легендами старший син перших людей Адама і Єви, що вбив із заздрощів свого брата Авеля. За братовбивство був проклятий богом і помічений особливим знаком - "Каїновою печаттю".
Сохрон. Коли передо мною, то байдуже... Спочивай безпечно... От тобі слово козацьке, що все наперед дарую; так і богові скажи!..
Степан обніма його й задихається.
Охрім. От і гаразд, а то ми не попи, покути не накладаємо... Нас у решеті возити не прийдеться... От якби пані-матка була, ту б повозив.
Степан. Мати моя ріднесенька... через мене, проклятого, ніженьки свої старі б'є, очі виїдає слізьми... немошне тіло рве тернами, сиве волосся мочить дощами... Ой, чи й жива вона, моя ненька безталанна?
Сохрон. Не рви себе: божа ласка над нами!.. Пані-матуся наша жива; чує моє серце... що вона принесе нам рятунок.
Степан. Матінко моя! Пробач!.. Прости!!
Сохрон. От і я тим перед моїм товариством винен, що похопився сюди без підмоги... Загорілося серце, занялась душа... Ех, простіть мене!
Всі. Та годі тобі, пане отамане! Всі ми запалились, всіх взяла нетерплячка.
Ті ж і назорця турок.
Назорця. Гей, ви, джаври, до роботи! Вмить!
Козаки встають і починають каміння носити
Зараз мені, пси! Проворніш! Повивертались, як свині, ще й виють... От я вас повию! З шкур ремнів надеру! Повертайся, собако, повертайся! (Б'є то одного, то другого.)
Перший запорожець. Та не бий же, дурню, по руках і ногах, бо робити не будуть!
Дозорця з невольниками віддаляється за кін по каміння.
Сохрон (по паузі)
Світи сходив... Здоров'я, силу стратив,
Натерпівсь мук, і все те надарма:
Я не здолав довідатися навіть,
Куди мою голубку занесли,
Де гаспиди знущаються над нею?
Тут, кажуть, десь, а саме де - не знать!
Не відаю, а чи й жива, сердешна?
Напевне, ні!.. Козачая дочка,
Попівського, велебного ще роду,
Скоріш порве сама собі життя,
Аніж піде невірі на поталу...
Ох, як болить це серце по тобі,