Молодший брат сонця (на украинском языке)
Шрифт:
– Террi, що сталося? Ну ж бо, Террi...
Вiдкинула його руку, схопилася й заходила по кiмнатi. Золотистi пасма пiдскакували на плечах.
– Ганьба, яка ганьба...
Тепер уже дала волю сльозам, вони зблискували на вiях i падали на щоки.
– Заради бога, що сталося?
В голосi Девiда вже чулося роздратування.
– А ти й не знаєш?
– Тереза стрiпнула головою i подивилась йому в вiчi. Девiд мимоволi усмiхнувся: розтрiпана, заплакана, вона здавалась особливо красивою.
– Якби ти почув, то було б не до смiху...
–
– Своє iнтерв'ю!
Тепер уже Девiд i справдi розсмiявся.
– Якi дурницi! I ти отак... розкисла?
– Там такi непристойнi натяки... Лаборантка закохана в професора...
– Невже ревнуєш?
– Коли б не знала Вiру, яка вона скромна дiвчина...
– А мене?
– I тебе... Хiба ж я не вiдчуваю...
– То чого ж ти впадаєш в iстерику?
– Гидко. На весь свiт обкидають грязюкою, а надто Вiру. Гангстери, просто гангстери!
– Я вiдчував, куди вiн хилить, але не надав цьому значення. Все це - i дурницi, i дрiбницi. Головне - виготовлення моїх пiрамiд iде повним ходом!
Террi поглянула на нього розширеними, блискучими вiд слiз очима, наче впiзнавала, наче хотiла зазирнути йому глибоко в душу. "Виготовлення пiрамiд - повним ходом,- крутилося їй в головi.- Невже вiн маньяк? Нi честi, нi совiстi... Вибуховi пiрамiди - ось головне. Коли ж ти втратив свої благороднi iдеали, свої голубi мрiї? Нiчого не видно в його очах - нi мук совiстi, нi сумнiву, нi вагання. Порожньо".
Вiдвернулася й пiшла до вiкна, в якому колихався океан.
– Що з тобою, Террi?
Вона мовчала. Девiд пiдiйшов i лагiдно поклав їй руку на плече:
– Ну, знаєш, так ми нi до чого не домовимось.
Вона ще деякий час мовчки дивилась у вiкно, зрештою сказала:
– Невже тобi нiчого не говорить серце?
– Серце, серце...
– Девiд почав ходити з кутка в куток, то розмахуючи руками, то закладаючи їх за спину.
– Тiльки в мелодрамах причиннi зв'язки пояснюють дiяльнiсть цього органа. А в життi все треба виважувати розумом, зрозумiло? Не серце, а розум головне!
Террi глянула на нього з острахом.
– Бiйся бога, Девiде. Серце визначає людину, її поведiнку, тiльки серце. Я в цьому глибоко переконана i сподiваюся, що й ти...
– А, облиш фiлософствувати, - перебив Девiд.
– Тим бiльше, що твоя фiлософiя iнфантильна, їй-богу.
– Але я серцем вiдчуваю...
– Тут не вiдчувати треба, - знову перебив Девiд, - а знати, розумiти. Розум i сила волi - ось лоцмани в хаосi нашої доби!
Девiд говорив тоном, який виключав найменшi заперечення. Наче читав лекцiю нетямущiй студентцi, яка свою розчуленiсть поставила в принцип, а свiт жорстокий, не до сентиментiв. А Вiра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливi люди не повiрять плiткам, ситуацiя цiлком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.
Зиркнувши на годинника, Девiд не без iронiї подякував за невипиту каву i швидким кроком пiшов з дому. Террi ще трохи постояла, бездумно
Терезi стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очi та й попливла на хвилях спогадiв. Бачила себе нiби збоку - зовсiм юною, веселою, смiхотливою. Чи це вони з Девiдом, iдучи з коледжу, вголос мрiють про майбутнє? I воно поставало перед ними - прекрасне, рожеве, iдилiчнi картини - сад, веселий котедж, музика, бiлоголовi дiти... Ех, коли б дiти... Це атомний реактор, бiля якого довго працював Девiд, знищив їхнiх дiтей задовго до їх народження... Авжеж, реактор... А тепер цi клятi пiрамiди...
Мозок Террi працював хаотично... Думки i oбрази напливали безладно, втомлювали, навiть голова розболiлася. Поволi калейдоскоп думок почав тьмянiти, унерухомлюватись, i вона й не помiтила, як заснула.
Прийшовши на обiд i побачивши, що вона спить, Девiд тихцем пробрався на кухню, дiстав з холодильника холодної шинки i з'їв бутерброд. Каву пiшов пити до бару.
Душевна криза у Террi продовжувалась кiлька днiв. Нарештi все стало на свої мiсця, i сiмейне життя Девiда Кiнга знову повернулося в свою колiю. Проте вiн не мiг не помiтити, що Террi стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все бiльше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все бiльш замкнутою. Годинами просиджувала бiля рояля, але грала здебiльшого меланхолiйнi речi. Ледь помiтна тiнь лягла на її лице. "Минеться, заспокоював себе Девiд.
– Згодом зрозумiє i... пробачить".
Одного дня, повернувшись надвечiр, з приємнiстю вiдзначив, що настрiй у Террi покращав. Очi поблискували, обличчя посвiтлiшало, хоча в голосi та жестах вiдчувалася нервознiсть.
– Ах, шкода, що ти не прийшов трохи ранiше!
Девiд втомлено сiв у м'яке крiсло, запитливо поглядаючи на дружину.
– Цiкаво, що це пiдняло тобi настрiй?
– Я дивилася транспланетну передачу. В усьому свiтi таврують ганьбою правителiв Пiвденної Республiки...
– I все?
– Нi, тебе разом з ними.
– В її голосi звучала зловтiха.
– Змова проти миру, виклик людству... Нi, це треба було почути!
– Значить, Вiра не припинила...
– I не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Вiра!
Террi сподiвалася, що вiн схопиться, вибухне гнiвом i на Вiру, й на неї, але Девiд навiть не спохмурнiв. Сидiв, заклавши ногу на ногу, i спокiйно, майже з замилуванням дивився на неї.
– Ти... чого так дивишся?
– розгубилась Террi.
– В пiднесеному настрої ти дуже гарна, - усмiхнувся Девiд.
– Кожна риса обличчя оживає, вся так i пашиш енергiєю.