На розпутті

Грінченко Борис

–  Що це?
– подумав Демид.- Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?

І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим...

–  Демиде, голубчику! Синочку!
– скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.

–  Боже мій! Як же ти змарнів!
– скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.

–  Дарма,- ось ви, мамо, мене підгодуєте,- усміхнувся Демид.

–  Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...- промовив Кирило Семенович.

–  Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики

варили!
– одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.

Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям - вітальня,- тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,- уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах - уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.

–  Ну, ось я й дома!
– і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!

–  Йо?
– перепитав зрадівши батько.- Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...

–  Бозна-що ти кажеш, старий!..

–  А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.

–  Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати!
– і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.

–  От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...

–  Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі?
– питалася Марта Іванівна.

–  Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,- сказав Демид.

–  Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...

–  Якщо ми з їм не помремо з голоду!..- перепинив Кирило Семенович.

–  Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід!
– скрикнула мати і побігла до пекарні.

–  Ну, а я піду в свою хату,- промовив Демид,- трохи вмиюся,- і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого - з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:

–  І довго ж це ти будеш у нас, синку?

–  А поки проженете!
– усміхнувсь Демид.

–  Ні,ти кажи!

–  Та й сам не знаю... Хочеться дома побути - уже, якщо звелите, з місяць поживу.

–  Йо!
– скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.

–  Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, - сказав Демид.

–  Дарма, сину, - мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни!
– озвавсь Кирило Семенович.

– І що-бо ти кажеш, старий - рівня до салдата!
– промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.

Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.

Та лігши того вечора вже пізно

спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.

Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже пбжовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів - чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтом листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок - відпочинок здоровий, свіжий...

Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що сметельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.

Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.

–  Боже мій!
– думав Демид.- Який я себелюбець! За власним особистим нещастям, що розбивало цілком особисто частину мого життя, я забув про другу, величезну частину його - ту, що обнімає собою ввесь світ широкий, ясний та глибокий. Я марив про працю для народу, про поміч йому і про культурну роботу серед його, а скоро зазнав особистого нещастя,- зараз і забув про все!

Він вийшов з гайка. Перед їм прослалося поле. Половина його була чорна, зорана. Там, де кінчалося оране, чотири пари волів тягли плуга. За їм ішов Трохим, батьків наймит. Він нахиливсь над плугом і державсь руками за чепіги. Він так робив це, що здавалося,- не воли, а він, попихаючи руками, різав плугом землю. Побіч волів йшов хлопець-погонич.

Угрузаючи в ріллю, Демид перейшов аж до орачів.

–  Боже поможи!
– промовив він, підійшовши до Трохима та йдучи поруч з їм.

Трохим, не одриваючи ні рук, ні очей од плуга, кивнув йому головою, промовивши:

–  Спасибі!

–  На зяб?
– спитався Демид.

Трохим знову кивнув головою, не покидаючи свого діла. Воли тихо тягли плуга, Трохим з напруженими руками керував їм. Демид ішов поруч з Трохимом. Так вони дійшли борозни. Хлопець завернув воли. Трохим витяг плуг з землі, підняв його. Воли потягли граділь у бік, колішня завернулася. Трохим заніс плуга і поставив як треба.

–  Стій!
– сказав він і випроставсь.

–  Здорові були, Трохиме!
– промовив Демид, подаючи йому руку.