Несподівана вакансія

Ролiнг Дж. К.

— Вибачте?

— Елісон Дженкінс з газети «Ярвіл і околиця». Чи могла б я поговорити з Баррі Фербразером? Це з приводу його статті про Поля.

— Так, — промовила Мері.

— Він не уточнив деякі деталі стосовно дівчини, про яку йдеться в статті. Ми маємо взяти в неї інтерв’ю. Кристал Відон?

Мері здавалося, ніби кожне слово було ляпасом. Вона заклякла в старому кріслі Баррі, не опираючись граду цих ударів, що сипалися на неї.

— Ви мене чуєте?

— Так, — відповіла надтріснутим голосом Мері. — Чую.

— Я знаю, що містер Фербразер дуже хотів бути присутнім під час інтерв’ю з Кристал, але нас підганяє час…

— Він не зможе бути присутнім, —

прохрипіла Мері. — Він не зможе більше говорити про ті клятіПоля, і ні про що інше, ніколи!

— Що? — не зрозуміла дівчина з другого кінця лінії.

— Мій чоловік помер, ось що. Він мертвий, і нехай тепер Поляобходяться якось без нього, ясно?

Руки Мері так затремтіли, що телефон вислизнув їй крізь пальці, і поки вона намацувала його, щоб відключити дзвінок, журналістка могла чути її уривчасті ридання. Тут вона пригадала, що свій останній день на землі, який збігся з річницею їхнього шлюбу, Баррі майже повністю присвятив своїй одержимій манії стосовно тих Полів і Кристал Відон. Її охопила лють, і вона з такою силою пожбурила мобілку, що та перелетіла через усю кімнату і вдарилася в обрамлену фотографію їхніх чотирьох дітей, збивши її на підлогу. Мері так гучно заридала й залементувала, що сестра зі шваґром перелякано примчали до неї в кімнату.

Спочатку вони змогли з неї витиснути тільки таке: «Поля, прокляті, проклятущіПоля…»

— Ми з Баррі там виросли, — пробурмотів її шваґро, але на цьому й умовк, побоюючись, що Мері остаточно впаде в істерику.

II

Соціальна працівниця Кей Баден та її донька Ґая переїхали з Лондона лише чотири тижні тому і були цілком новоспеченими мешканцями Пеґфорда. Кей не була знайома із суперечливою історією Полів. Для неї це просто була дільниця, де мешкали багато її клієнтів. Про Баррі Фербразера вона знала тільки те, що його смерть призвела до жалюгідної сценки на кухні, коли її коханець Ґевін покинув її напризволяще разом з яєчнею, розбивши таким чином усі надії, які він пробудив у ній своїм зляганням.

У вівторок свій обідній час Кей провела на придорожній стоянці між Пеґфордом і Ярвілом, перекусивши прямо в автомобілі бутербродом і перечитавши великий стос документів. Одна з її колег звільнилася з роботи, не витримавши стресу, в результаті чого Кей одразу ж отримала в додаток до своїх ще й третину її файлів. Приблизно перед першою вона вирушила в напрямку Полів.

Кілька разів вона вже бувала в цій дільниці, але ще погано орієнтувалася в лабіринті вуличок. Нарешті вона розшукала Фолей Роуд і вже здаля вирізнила серед інших будинок, у якому, на її думку, й мали жити Відони. З матеріалів досьє було зрозуміло, з ким вона мала б зустрітися, і вже перший погляд на будівлю підтвердив її очікування.

Під стіною будинку височіла ціла гора мотлоху: паперові й пластикові торбинки з відходами впереміш зі старим одягом і загидженими підгузниками. Поросла чагарником галявина була всіяна всіляким непотребом, а більшу частину сміття було просто звалено на купу під одним із вікон. Посеред галявини лежала стара облізла шина. Її перетягли на це місце недавно, бо неподалік виднілося жовтувато-руде коло прим’ятої засохлої трави. Натиснувши кнопку Дзвінка, Кей помітила використаний презерватив, що виблискував у траві біля її ніг, неначе прозорий кокон якоїсь величезної личинки.

Вона знову відчула легеньку тривогу, що її так і не змогла Досі перебороти, хоча це не йшло в жодне порівняння з тим переляком, який охоплював її колись перед кожними незнайомими дверима. У перші дні своєї роботи, попри всю попередню підготовку, попри те, що її майже завжди хтось супроводжував, вона іноді просто ціпеніла від жаху. Розлючені пси, чоловіки з ножами в руках, діти з роз’ятреними ранами — чого вона тільки не бачила упродовж тих років, коли відвідувала чужі помешкання.

Ніхто не відповів на її дзвінок, але через напівпрочинене вікно ліворуч від себе вона могла чути вередування якоїсь малої дитини. Вона спробувала постукати в облуплені двері, з яких відвалився крихітний шматочок засохлої білої фарби, впавши їй на ногу. Це нагадало Кей про стан її помешкання. Було б гарно, якби Ґевін запропонував свою допомогу з косметичним ремонтом, але він про це навіть не згадував. Часом Кей починала перераховувати все, що він не казав або не робив, немов та скнара, що переглядає боргові розписки, і відчувала тоді гіркоту і злість, рішуче налаштовуючись добитися від нього відшкодування.

Вона знову постукала, намагаючись відволіктися від власних думок, і цього разу хтось озвався:

— Та йдувже, курва.

Двері прочинились, і в проході з’явилася жінка з дитячо-старечим виглядом, вбрана в брудну блідо-голубу футболку й чоловічі піжамні штани. Зростом була така ж, як і Кей, тільки якась зіщулена. Крізь тонку білу шкіру гостро випиналися вилиці й грудна клітка. Її пофарбоване волосся, кошлате й нестямно руде, здавалося перукою, нап’яленою просто на череп, зіниці очей були крихітні, а груди цілком пласкі.

— Привіт, Террі, — це ви? Мене звати Кей Баден, я із соціальної служби. Я заміщаю Метті Нокс.

Кістляві сіруваті руки жінки були всуціль усипані сріблястими віспинками, а на передпліччі ятрилася відкрита червона рана. Через численні шрами на правій руці й шиї шкіра там зробилася лискучою, наче пластик. Кей згадала одну знайому лондонську наркоманку, що випадково підпалила власний будинок, занадто пізно усвідомивши, що сталося.

— Ага, ясно, — сказала Террі після довжелезної паузи. Заговоривши, вона одразу ніби постаріла. Їй бракувало кількох зубів. Вона відвернулася від Кей і невпевнено почалапала вглиб темного коридора. Кей пішла слідом. Дім просмердівся тухлими харчами, потом і неприбраним сміттям. Террі повела Кей до маленької вітальні ліворуч.

Там не було жодних книг, картин чи фотографій, ніякого телевізора — нічого, крім пари старих потертих крісел і поламаних поличок. Підлога була всипана сміттям. Кілька новесеньких картонних коробок, складених на купу під стіною, мали тут недоречний вигляд.

Посеред кімнати стояв голоногий малюк у сорочинці й набряклому підгузнику. Кей знала з досьє, що йому було три з половиною роки. Його ниття здавалося підсвідомим і нічим не вмотивованим, таким собі гудінням двигуна, що сигналізувало про його присутність. Він стискав у руках малесенький пакетик з-під вівсянки.

— Це, мабуть, Роббі? — спитала Кей.

Хлопчик подивився на неї, коли вона назвала його ім’я, але скиглити не перестав.

Террі відсунула вбік стару пошкрябану бляшанку з-під печива, що лежала на одному з брудних обшарпаних крісел, і скрутилася там клубочком, дивлячись на Кей з-під напівзаплющених повік.

Кей сіла на інше крісло, на бильці якого лежала переповнена попільничка. Кілька недопалків упали на сидіння крісла. Кей відчула їх під стегном.

— Привіт, Роббі, — сказала Кей, відкриваючи досьє Террі.