Несподівана вакансія
Шрифт:
Задзвонила мобілка, і Кей відізвалася. Це була Терріна лікарка з клініки.
— Я вже кілька днів не можу до вас додзвонитися, — сердито повідомила жінка.
Кей довелося довго розтлумачувати, що вона — не Метті, але це аж ніяк не зменшило ворожий настрій лікарки.
— Так, ми ще й досі нею займаємося, але минулого тижня її аналізи знову були позитивні. Якщо вона знову вживає наркотики, може сюди не вертатися. У нас є двадцять осіб, які готові зайняти її місце і яким наша програма може допомогти. Вона вже втретє проходить курс лікування.
Кей не сказала їй, що Террі зранку знову вкололася.
— Чи є в когось парацетамол? — спитала Кей в Уни й Алекс після того, як лікарка розповіла про відсутність у Террі будь-якого прогресу в лікуванні й поклала слухавку.
Кей запила знеболювальне вистиглим чаєм, не маючи сили встати й піти до кулера в коридорі. У офісі було задушливо. Надворі сутеніло, і денне світло над її столом заяскравило жовтаво-білим відтінком усі папери, на яких вишикувалися нескінченні шеренги чорних літер.
— Наркоклініку «Белчепел» збираються закрити, май на увазі, — повідомила Уна, сидячи спиною до Кей за своїм комп’ютером. — Зменшують видатки. Рада виділяє кошти лише на одного лікаря. Будівля належить Пеґфорду. Я чула, що її збираються підремонтувати, а тоді віддати в оренду якомусь грошовитішому клієнту. Вони вже роками хотіли позбутися цієї клініки.
Кей відчула, як на її скроні запульсувала жилка. Вона засмутилася, почувши назву містечка, в якому тепер мешкала. Не роздумуючи, зробила те, що пообіцяла самій собі не робити, коли він так і не подзвонив їй минулого вечора: схопила мобілку й набрала номер Ґевінового офісу.
— Едвард Коллінз і компанія, — пролунав після третього гудка жіночий голос. У приватному секторі, коли від дзвінка могли залежати фінансові питання, ніколи не бари-лися з відповіддю.
— Чи не могла б я поговорити з Ґевіном Х’юзом? — спитала Кей, дивлячись на досьє Террі.
— Ваше ім’я, будь ласка?
— Кей Баден, — представилася Кей.
Вона не підводила голови — не хотіла зустрітися поглядом з Алекс або Уною. Пауза здавалася нескінченною. (Вони познайомилися в Лондоні на дні народження Ґевінового брата. Кей не знала там нікого, крім подруги, що затягла її туди за компанію. Ґевін якраз розійшовся з Лайзою. Він був трохи підхмелений, але видавався пристойним, надійним і порядним, зовсім іншим, ніж ті чоловіки, з якими зазвичай зустрічалася Кей. Він вилив їй душу, розповівши про свій невдалий зв’язок, а тоді пішов до неї додому в її квартирку в Гекні. Він з ентузіазмом ставився до їхніх відносин, поки вони були не надто близькі, відвідував її на вихідні й регулярно надзвонював. Але коли вона якимось чудом отримала роботу з меншою зарплатою в Ярвілі й виставила свою квартиру в Гекні на продаж, він, здається, перелякався…)
— Він ще розмовляє, ви зачекаєте?
— Так, будь ласка, — ледь чутно промимрила Кей.
(Якщо в них з Ґевіном нічого не вийде… але в них повинновийти. Вона заради нього переїхала сюди, змінила роботу, зірвала з насидженого місця доньку. Якби в нього не було серйозних намірів, хіба б він дозволив їй це робити? Він мав би передбачити, до яких наслідків це призвело б, якби вони розірвали стосунки: у такому маленькому містечку, як Пеґфорд, вони неминуче наштовхувалися б одне на одного, і ці зустрічі були б жахливо недоречні.)
— З’єдную вас, — повідомила секретарка, і в Кей знову заіскрилася надія.
— Привіт, — сказав Ґевін. — Як ся маєш?
— Добре, — збрехала Кей, бо Алекс і Уна нашорошили вуха. — Багато роботи?
— Дуже, — відповів Ґевін. — А в тебе?
— Теж.
Вона вичікувала, міцно притискаючи до вуха німу слухавку, і вдавала, ніби він щось їй говорить.
— Хочеш зустрітися сьогодні? — запитала вона врешті- решт, відчуваючи, як підступає до горла нудота.
— Е-е… не знаю, чи зможу, — завагався він.
« Як ти можеш не знати? Що тобі заважає?»
— Я мушу дещо зробити… для Мері. Дружини Баррі. Вона хоче, щоб я допоміг їй з похороном. Тому мушу… мені треба з’ясувати, що для цього потрібно й таке інше.
Коли вона в таких моментах просто замовкала, і в тиші ще дзвінкіше бриніло відлуння його недоладних виправдовувань, він іноді знічувався й давав задній хід.
— Хоч це, мабуть, не займе цілий вечір, — почав він. — Якщо хочеш, ми могли б зустрітися пізніше.
— Ну, то гаразд. Хочеш прийти до мене?
— Е-е… ага, добре.
— А коли? — запитала вона, бажаючи, щоб він сам прийняв бодай якесь рішення.
— Не знаю… десь близько дев’ятої?
Коли він повісив трубку, Кей ще якийсь час міцно притискала свою до вуха, а тоді сказала так, щоб почули Алекс і У на:
— І я тебе. До зустрічі, любий.
V
Працюючи вчителькою-консультантом, Тесса зрідка закінчувала робочий день разом з чоловіком. Зазвичай вона чекала останнього дзвінка, щоб завезти додому сина своїм «Ніссаном», тоді як Колін (Тесса ніколи не називала його Каббі, попри те, що так робили всі, включно з батьками, які підхопили цю звичку від своїх дітей) приїжджав на «Тойоті» годиною-двома пізніше. Але нині Колін зустрів Тессу на паркінгу о четвертій двадцять, коли школярі ще тільки юрмилися біля вхідних воріт, прямуючи хто до бать-ківських автомобілів, а хто до шкільних автобусів.
Небо було холодне й металево-сіре, неначе внутрішній бік бойового щита. Колючий вітер задирав подоли спідничок і шелестів молоденькими листочками дерев; пронизливий і холоднавий, він намагався добратися до найнезахищеніших місць, залазячи під комір і попід коліна, заважаючи людям поринути у мрії і хоч трохи втекти від буденщини.
Навіть зачинивши дверцята, Тесса відчувала себе якось непевно й розгублено, мовби хтось мало не збив її з ніг і навіть не вибачився.
Колін, що сидів спереду біля неї, неприродно високо задерши коліна, бо ті ледве вміщалися в її авті, розповів Тессі, як двадцять хвилин тому до нього в кабінет зайшов учитель інформатики.
— …там не було. Так і не з’явився на уроці. Він подумав, що краще одразу мені це все сказати. Тож завтра про це вже всі знатимуть. А він цього й хотів, — розлючено гаркнув Колін, і Тесса розуміла, що вже не йшлося про вчителя інформатики. — Він просто хоче вкотре мене принизити.
Її чоловік був блідий і виснажений, з тінями під почервонілими очима, його руки ледь-ледь тремтіли, стискаючи ручку портфеля. Вишукані руки з великими суглобами й довгими тонкими пальцями, такі подібні на синові. Тесса якось недавно звернула на це увагу. Та ні чоловік, ані син не виявили найменшої радості з того приводу, що між ними може існувати бодай якась найменша схожість.