Несподівана вакансія
Шрифт:
Найважче й найпрекрасніше було залишатися тим, ким ти є насправді, навіть якби ти був жорстокий чи небезпечний, особливоякщо жорстокий і небезпечний. Треба було мати відвагу не приховувати звіра, який сидить у тобі. Але, з іншого боку, не можна вдавати з себе ще більшу бестію, ніж ти є. Якщо піти цим шляхом і почати перебільшувати або фальшувати, легко стати таким собі Каббі, брехлом і лицеміром. Жирко постійно ділив усіх подумки на «справжніх» і «несправжніх». Ці слова мали для нього величезне значення, що наче лазером пронизували всіх, до кого він їх застосовував, і його самого теж.
Він вважав, що деякі риси його характеру були справжні, а отже, їх варто вдосконалювати й розвивати, але були й такі неприродні пунктики його нікчемного виховання, від яких аж тхнуло несправжністю, тому від них, відповідно, треба було очищатися. Останнім часом він вправлявся, щоб діяти згідно з тими імпульсами, які, на його думку, були справжніми, ігноруючи й притлумлюючи відчуття (несправжні) провини й страху, викликані такими діями. З часом робити це ставало дедалі легше. Він хотів загартувати себе, стати невразливим, перестати боятися наслідків, позбутися фальшивих понять добра і зла.
Одна з таких речей, що починала його дратувати, — залежність від Ендрю; його присутність стримувала Жирка й не давала йому до кінця розкрити свою справжню натуру. Ендрю мав свої уявлення щодо чесної гри за правилами, і Жирко останнім часом помічав на обличчі давнього друзяки слабоприховані ознаки невдоволення, збентеження й розчарування. Ендрю волів не вдаватися до таких крайнощів, як цькування когось і виставляння на глум. Це не впливало на ставлення Жирка до Ендрю, адже Ендрю був би несправжнім, якби поводився так, як Жирко. Біда полягала в тому, що Ендрю був схильний до того типу моралі, супроти якого Жирко вів дедалі рішучішу війну. Жирко передчував, що для досягнення повної справжності він мав би без зайвих сантиментів відпустити Ендрю — хай робить собі, як знає, та все ж йому ні з ким не було так добре, як з Ендрю.
Жирко був переконаний, що непогано пізнав самого себе. Він так ретельно дослідив усі найтемніші закутки власної Душі, як не досліджував і не вивчав останнім часом нікого іншого. Він годинами міг аналізувати власні імпульси, бажання й страхи, намагаючись відділити ті, що насправді належали йому, від тих, які нав’язані ззовні. Розмірковував про те, до кого відчуває прив’язаність (він не знав нікого, хто міг би бути настільки відвертий з самим собою; усі пливли за течією життя, неначе уві сні), і врешті дійшов до висновку, що найщирішу симпатію він відчував до Ендрю, якого знав ще з п’яти років; що й досі прихильно ставився до матері, хоч був уже в тому віці, коли бачив її наскрізь; і відверто зневажав Каббі, котрий був для нього вершиною, кульмінацією несправжності.
На своїй сторінці у «Фейсбуці» — їй Жирко присвячував уваги стільки, скільки не присвячував нічому іншому, — він помістив цитату з однієї книжки, що лежала на книжковій поличці його батьків:
« Не треба в мене вірити, я занадто лиховісний, щоб повірити в самого себе… Мене жахає, що колись мене можуть проголосити благочестивим… Не хочу бути святим, краще вже блазнем… хоч я, мабуть, і так блазень…»
Ендрю страшенно сподобалася ця цитата, а Жиркові сподобалося, що вона справила на нього таке враження.
За ті лічені секунди, поки він проминав букмекерську контору, у Жирковій голові промайнув образ покійного батькового приятеля, Баррі Фербразера. Жирко проходив повз плакат з рисаками, що висів за запорошеним вікном, і бачив, мов наяву, усміхнене бородате обличчя Баррі, чув гулке гиготіння Каббі, що часто починав сміятися раніше, ніж Баррі закінчував розповідати черговий банальний анекдот, так він тішився самою його присутністю. Жирко не хотів акцентувати увагу на цих спогадах, не цікавився, чому вони так раптово з’явилися, не збирався досліджувати, справжнім був покійник чи несправжнім. Він просто відкинув геть усі думки про Баррі Фербразера і про сміховинний батьків розпач, відкинув і забув про них.
Останніми днями Жирко був на диво безрадісний, хоч інших він смішив, як і раніше. Його намагання звільнитися від обмежувальної моралі були нічим іншим, як спробою відновити те, що було в ньому заглушене, притлумлене, те, що він утратив разом зі своїм дитинством. Жирко хотів повернути собі певного роду невинність, а шлях, обраний ним для цього, був пов’язаний з тими речами, від яких, як вважалося, не можна очікувати нічого доброго, але які парадоксальним чином здавалися Жиркові єдиним засо-бом здобуття автентичності і своєрідного очищення. Дивовижно, як часто все буває перевернуте з ніг на голову, означаючи зовсім не те, про що вам казали. Жирко починав був думати, що для пізнання істини необхідно всі почуті мудрі фрази й сентенції вивертати якось інакше, навиворіт. Він жадав мандрувати темними лабіринтами, долаючи зачаєні там химери; жадав викривати показне благочестя й лицемірство; жадав порушувати всілякі заборони, вичавлюючи з їхньої кривавої серцевини мудрість пізнання; жадав сягнути аморальної благодаті й бути розхрещеним назад у стан невідання і простоти.
Отож він і вирішив переступити через одне з небагатьох шкільних правил, яких ще досі не порушував, і, сачконувши зі школи, подався прямо на Поля. І не лише тому, що тут можна було краще, ніж будь-де, відчути шорсткий пульс реальності. Він мав також невиразну надію спіткатися з деякими сумнозвісними особами, що його інтригували. А ще в нього було глибинне бажання, в якому він навіть сам собі не зізнавався і для якого не міг би й підшукати відповідних слів, бажання знайти якісь прочинені двері, раптове впізнавання й гостинне запрошення до дому, про який він навіть не знав.
Проходячи повз жовтаво-сірі будинки пішки, а не минаючи їх у маминій машині, він помічав, що чимало з них були чистенькі, без будь-яких графіті, а деякі (як йому здалося) наслідували претензійну елегантність Пеґфорда своїми мереживними фіранками й декоративними підвіконнями. Ці Деталі не були помітні на автомобільній швидкості, коли Жирків погляд неминуче наштовхувався на забиті дошками вікна або засмічені подвір’я. Жирка не цікавили ошатні будиночки. Його вабили до себе місця, де панував хаос і беззаконня, хоч би й у такому поверховому варіанті, як от розмальовані фарбою з пульверизаторів стіни.
Десь тут неподалік (де точно, він не знав) мешкав Дейн Таллі. Його родина мала сумнозвісну славу. Його батько і обидва старші брати роками не вилазили з тюрми. Ходили чутки, що останнього разу, коли Дейн забив стрілку (як казали, з одним 19-річним хлопцем з дільниці Кентерміл), його батько пішов разом з ним і встряг там у бійку зі старшими братами Дейнового супротивника. Таллі приперся до школи з порізаним обличчям, розпухлою губою й підбитим оком. Було зрозуміло, що ця його рідкісна поява у школі була викликана одним лише бажанням похизуватися своїми ранами.