Нетопир
Шрифт:
Несподівано на зоряному небі з’явився Плутон.
Ґліб-пойнт-роуд виявилася затишною і не дуже діловою вулицею, всуціль забудованою скромними ресторанчиками, в основному з національною кухнею.
— Колись тут був богемний район Сіднея, — розповідав Ендрю. — У сімдесятих я жив зовсім неподалік. Ще й досі тут можна знайти вегетаріанські ресторани для людей, що звихнулися на охороні природи та альтернативному способі життя, а також книжкові крамниці для лесбіянок та багато чого іншого. А от старі добрі хіпі і «кислотники» перевелися. Що популярнішою ставала Ґліб, то дорожчало тут
Вони звернули праворуч, до Херфорд-стрит, і увійшли у хвіртку з номером 54. Назустріч їм з виском вискочила невелика кудлата чорна істота і вишкірила дрібні гострі зубки.
Чудовисько мало розлючений вигляд і вражаюче нагадувало ілюстрацію з туристичного буклету. «Тасманійський диявол. Агресивний, мертвою хваткою хапає за горло. Вид на межі зникнення». На останнє Харрі покладав великі надії. Але коли цей екземпляр кинувся вперед з широко роззявленою пащею, Ендрю копняком відкинув його, і тварина, скавучачи, відлетіла в кущі.
Коли поліцейські проминули сходи, у дверях їх зустрів заспаний черевань.
— Що ви зробили з моєю псиною? — запитав він невдоволено.
— Вона умліває від пахощів рож, — з посмішкою пояснив Ендрю. — Ми з поліції. Відділ убивств. Містер Робертсон, якщо не помиляюся?
— Не помиляєтеся. Що вам потрібно ще? Я вже сказав, що сказав усе, що знаю.
— А тепер ви сказали, що сказали все, що сказали… — Ендрю замовк, але не припинив посміхатися.
Харрі почав переминатися з ноги на ногу.
— Вибачте, містере Робертсон, не хочу вас надто дивувати, але це — брат Інґер Холтер, і він хоче оглянути її кімнату. Якщо це, звичайно, не завдасть вам клопоту.
Вираз обличчя Робертсона відразу змінився:
— Перепрошую, я не знав… Проходьте! — Він відхилив двері і подався сходами вгору, показуючи їм дорогу. — Я ж бо навіть не знав, що в Інґер є брат. Але коли ви сказали, я відразу ж помітив схожість.
За його спиною Харрі повернув до Ендрю стражденне обличчя.
Кімнату Інґер навіть не намагалися прибрати. Скрізь валялися одяг, журнали, повні попільнички і порожні пляшки.
— Е-е, поліцейські просили поки нічого не чіпати.
— Зрозуміло.
— Якось увечері вона просто не повернулася додому. Зникла.
— Спасибі, містере Робертсон, ми про це читали.
— Я говорив їй, що не треба ходити дорогою між Брідж-роуд і рибним ринком, коли повертаєшся додому пізно. Там темно і багато чорних і жовтих… — Він осікся і покосився на Ендрю Кенсинґтона. — Вибачте, я не хотів…
— Усе гаразд. Можете йти, містере Робертсон.
Робертсон почовгав униз по сходах, і поліцейські почули, як він відкорковує пляшку на кухні.
Отже, в кімнаті було ліжко, декілька книжкових полиць і письмовий стіл. Оглядівшись, Харрі спробував уявити собі Інґер Холтер. Легко зрозуміти, якщо вжитися в шкуру потерпілого. Він пригадав те розв’язне дівчисько з телепрограми, її добрі юні починання і синій невинний погляд.
В усякому разі, на домонтарку вона не тягнула і вже напевно не збиралася проводити у гніздечку весь вільний час. Картин у кімнаті не було, лише афіша «Відважного серця» з Мелом Ґібсоном: Харрі запам’ятав цей фільм тільки тому, що він незрозуміло за що дістав «Оскара». Ага, подумав поліцейський,
Ще на стіні висіла фотографія Інґер і якихось волосатих і бородатих молодиків на лавці перед яскраво освітленим будинком, схожим на салун. На ній було вільне бузкове плаття. Розпущене світле волосся облямовувало бліде серйозне обличчя. Вона тримала за руку юнака, який притискав до себе дитину.
На полиці лежала пачка сигарет, кілька книжок з астрології і надтріснута груба дерев’яна маска з носом, схожим на пташиний дзьоб. Харрі покрутив маску в руках. На етикетці значилося: «Зроблено в Новій Гвінеї».
Той одяг, що не валявся долі й на ліжку, висів у невеликій одежній шафі. Кілька бавовняних сорочок, старе пальто, а на верхній полиці — великий солом’яний капелюшок.
Ендрю дістав із шухляди столу пачку цигаркового паперу і прочитав напис на упаковці:
— «Кінґ сайз». Вона сама скручувала собі куриво.
— Наркотиків тут немає? — запитав Харрі.
Ендрю похитав головою і тицьнув на цигарковий папір.
— Але якщо попорпатися в попільничках, б’юся об заклад, знайдуться сліди марихуани.
— Чому ж не попорпалися? Сюди приходила слідча група?
— Ну, по-перше, у нас немає підстав вважати це місцем злочину. По-друге, ні до чого здіймати через марихуану галас, у Новому Південному Уельсі ставлення до неї куди терпиміше, ніж в інших штатах Австралії. Не виключено, що наркотики можуть мати стосунок до вбивства, але я так не думаю. Може, вона вживала і сильніші наркотики — хто знає? У барі «Олбері» бувають наркодилери, але жоден з тих, кого ми допитали, нічого такого не говорив. У крові в неї теж нічого не виявили. Так чи інакше, важкою наркотою вона не балувалася. Слідів від уколів на тілі немає, та й за всіма цими зграями ми приглядаємо.
Харрі поглянув на нього, Ендрю відкашлявся:
— Але основна версія у нас є. І ще дещо, з чим ти міг би допомогти нам розібратися.
Він простягнув Харрі листа. Лист починався словами «Люба Елізабет» і вочевидь не був закінчений. Харрі перебіг його очима:
«Так, так, у мене все гаразд, а найкраще те, що я закохалася! Зрозуміло, він неймовірно вродливий, у нього довгі каштанові кучері, вузькі стегна і погляд, у якому читаєш те, що він уже шепотів тобі: він хоче трахнути тебе зараз — прямо тут — за найближчою стіною, в туалеті, на столі, на долівці, де завгодно. Його звуть Еванс, йому тридцять два, він (приготуйся!) уже був одружений, і в нього є милий синочок Том-Том, якому півтора року. Зараз він поки ніде не працює, так, робить дещо для себе.
Авжеж, знаю, ти передчуваєш проблеми! Обіцяю не зламатися. Принаймні зараз.
Ну, досить про Еванса. Я все ще працюю в „Олбері“.
З того часу, як одного вечора у бар зайшов Еванс, „містер Бін“ більше не смалить халявки до мене. А це прогрес. Але він як і раніше ходить за мною по п’ятах і постійно на мене витріщається. Дідько! Чесно кажучи, я починаю втомлюватися від цієї роботи, головне тепер протриматися, щоб мені продовжили посвідку на проживання. Я говорила з НРК, вони планують поновити передачу з наступної осені і запрошують мене брати в ній участь. Знов доводиться вирішувати!»