Нетопир
Шрифт:
— Готель «Кресент» на Кінґз-Крос, сер.
— Авжеж, Кінґз-Крос. Ти не перший норвежець, якому довелося там пожити. Два роки тому сюди з офіційним візитом приїздив єпископ Норвегії чи хтось подібний до того — не згадаю, як на ім’я. Але пам’ятаю, його хлопці замовили йому номер у готелі на Кінґз-Крос. Вирішили, що «Кінґз-Крос» — це «Царський хрест» або щось іще у біблійному дусі. Ну, значить, приїздить він туди, відразу ж потрапляє на очі місцевим шлюхам, і одна з них підходить до нього і робить досить відверту пропозицію. Б’юся об заклад, єпископ виписався з готелю ще
Маккормак сміявся, поки на очі не виступили сльози.
— Ось воно як, Ховлі. Ну то чим гадаєш зайнятися сьогодні?
— Думав поглянути на тіло Інґер Холтер, поки його не відправили до Норвегії, сер.
— Дочекайся Кенсинґтона — він проведе тебе до моргу. Але ж ти читав копію звіту про розтин?
— Так, звичайно, просто я…
— Просто — що?
Відвернувшись до вікна, Маккормак промимрив щось, що Харрі сприйняв як схвалення.
На вулиці було плюс двадцять вісім, а в підвалі моргу Південного Сіднея — плюс вісім.
— Багато нового довідався? — запитав Ендрю, щільніше загортаючись у піджак.
— Та взагалі-то ні. — Харрі дивився на останки Інґер Холтер. Обличчя під час падіння відносно не постраждало. Так, кінчик носа розбито, на одній щоці — помітна вм’ятина, але жодних сумнівів у тому, що це обличчя тієї самої всміхненої дівчини з фотографії, доданої до поліцейського звіту. Навколо шиї чорні відмітини, по всьому тілу — синці, рани та кілька глибоких порізів, а в одному місці видніє біла кістка.
— Батьки хочуть поглянути на знімки. Норвезький посол намагався їх відраяти, але адвокат наполіг. Не думаю, що матері варто бачити доньку в такому вигляді, — похитав головою Ендрю.
Харрі узяв лупу і став уважно вивчати синці на шиї.
— Душили голими руками. Це не так-то просто. Убивці або сили не бракує, або він одержимий прагненням убивства.
— Або є досвід у подібних справах.
Харрі поглянув на Ендрю.
— Тобто?
— У неї нема ні шкіри під нігтями, ні волосся вбивці на одязі, по руках не скажеш, що вона відбивалася. Вона загинула так швидко, що майже не встигла учинити опір.
— Ви з подібним уже мали справу?
Ендрю знизав плечима:
— Попрацюй тут з моє — будь-яке вбивство буде до чогось подібним.
Та ні, подумав Харрі. Якраз навпаки. Що довше працюєш, то більше переконуєшся, що в кожному вбивстві є свої деталі і нюанси, які роблять його несхожим на інші.
Ендрю поглянув на годинник:
— За півгодини ранкова нарада. Треба поквапитися.
Начальником слідчої групи був Ларрі Водкінс, випускник юридичного факультету, що стрімко злетів по кар’єрних щаблях. Губи тонкі, волосся рідке. Говорить коротко, швидко і до діла, не турбуючись про непотрібні інтонації та прикметники.
— Та й про ввічливість, — признався Ендрю. — Досвідчений слідчий, але не з тих, кого просиш зателефонувати батькам, коли доньку знаходять мертвою. До того ж він, коли нервує, починає матюкатися.
Права рука Водкінса — Сергій Леб’є, підтягнутий югослав з поголеною головою і гострою борідкою, що робило
— Але Леб’є — зовсім інша річ. Він не павич, просто хоче виглядати акуратно. А ще у нього є звичка під час розмови уважно розглядати свої нігті. Але не для того, щоб комусь дошкулити. А в обідню перерву він чистить свої туфлі. І патякати надто не любить: ні про себе, ні про щось інше.
Наймолодшим у команді був Юн Суе — невисокий сухорлявий хлопчина з незмінною посмішкою. Його родина приїхала до Австралії з Китаю тридцять років тому. А років десять тому, коли Суе було дев’ятнадцять, батьки вирішили з’їздити на батьківщину і не повернулися. Дід говорив, що син «устряв у політику», але не розводився на цю тему. Суе так і не дізнався, що ж з ними сталося. Тепер на його плечах були старі і двоє молодших братів, тому він працював по дванадцять годин на добу, з яких щонайменше десять посміхався.
— Якщо знаєш дешевий жарт — розкажи його Суе. Він сміється з усього, — говорив Ендрю дорогою.
Отже, усі вони зібралися в тісній кімнатці з жалісливо скрипучим вентилятором під стелею. Водкінс став біля дошки і відрекомендував Харрі решті.
— Наш норвезький колега переклав лист, знайдений у помешканні Інґер. Що ти можеш про нього розповісти, Ховле?
— Хов-лі.
— Перепрошую, Ховлі.
— Ну, вона пише про хлопця на ім’я Еванс. І судячи з усього, саме його вона тримає за руку на фотографії над письмовим столом.
— Ми перевірили, — сказав Леб’є. — Схоже, що це Еванс Вайт.
— Он як? — Водкінс здивовано підкинув тонку брову.
— Про нього нам відомо не так багато. Батьки приїхали зі Штатів у кінці шістдесятих і отримали посвідку на проживання. Тоді це не було проблемою, — додав Леб’є. — Так чи інакше, вони їздили туди-сюди по країні, практикуючи вегетаріанство і бавлячись марихуаною та ЛСД, на ті часи звичайна річ. Потім народився Еванс, батьки розлучилися, і коли хлопцю було вісімнадцять, батько поїхав назад у Штати. Мати вивчає знахарство, саєнтологію і всіляку містику. На якомусь ранчо на Золотому березі вона відкрила свій заклад, так званий «Кришталевий храм», і там продає туристам і духовним шукачам камені-амулети й різне привізне барахло з Таїланду.
У вісімнадцять років Еванс вирішив посвятити себе тому ж, що й більшість австралійських підлітків, — він поглянув на Харрі. — Тобто байдикуванню.
Ендрю відкинувся на спинку крісла і голосно пробуркотів:
— Авжеж, добре просто волочитися Австралією, займатися серфінгом і жити на гроші платників податків. Чудова соціальна система, чудовий клімат. Чудова у нас країна! — І він знову сів прямо.
— У нього вже давно немає певного місця проживання, — вів далі Леб’є. — Але нам відомо, що не так давно він мешкав десь на околиці Сіднея разом з «білими голодранцями». Проте ті, у кого ми запитували, кажуть, що він кудись запропастився. Його жодного разу не заарештовували. Отже єдине його фото, яке у нас є, — фотографія на паспорт, який він отримав у тринадцять.