Нетопир
Шрифт:
Сумна клоунська посмішка проступила крізь грим.
— А як ви один з одним? — запитав Харрі. Ендрю і Отто переглянулися. З їх виразу він зрозумів, що бовкнув щось не те. — Ну… познайомилися… Ну, поліцейський і клоун… не зовсім…
— Це довга історія, — відповів Ендрю. — Ми, можна сказати, росли разом. Отто, звісна річ, маму рідну б продав за шматок моєї дупи, але я змалечку бігав за дівчатками і поводився як мерзенний гетеросексуал. Напевно, погана спадковість або довкілля, як гадаєш, Отто?
Ендрю розсміявся, але Отто жестом змусив його заткнутися.
— Не було
— Ми з Харрі збираємося вечірком прогулятися до «Олбері». Складеш компанію?
— Ти ж знаєш, Туко, я туди більше ні ногою, — роздратовано кинув Отто.
— Пересиль себе, Отто. Адже життя йде далі.
— Ти маєш на увазі, йде далі в інших. А моє зупинилося тут, саме тут. Кохання гине, і я разом з ним. — Він театрально приклав руку до лоба.
— Як хочеш.
— До того ж мені треба заскочити додому — погодувати Вальдорфа. Ідіть без мене, я, може, надійду пізніше.
— До побачення. — Харрі чмокнув простягнуту йому руку.
— До скорого побачення, красунчику!
Сонце вже сіло, коли вони знайшли автостоянку на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні, поряд з парком. Біля входу красувалася табличка «Green Park», хоча трава вже поблякла і стала бурою, і крім альтанки в самому центрі, зеленого там нічого не було. Під деревом валявся підстаркуватий абориген. Одяг звисає шматтям, а сам до того брудний, що здавався швидше сірим, ніж чорним. Угледівши Ендрю, він помахав рукою на знак вітання, але той ніяк не відреагував.
У барі «Олбері» народу було стільки, що поліцейські заледве протиснулися в скляні двері. Харрі постояв біля входу, роздивляючись строкатий натовп відвідувачів. Кого тут лишень не було, але найбільше молодих людей: рокерів у потертих куртках, «япі» в строгих костюмах, «художників» з борідками і коктейлями, симпатичних білявих і білозубих прихильників серфінгу і чорношкірих ем-сі — як їх назвав Ендрю, «байкіз». Посеред бару саме у розпалі було шоу за участі довгоногих дівиць у занадто відвертих темно-червоних убраннях. Вони стрибали навколо стійки і під фонограму співали «І will survive» Глорії Гейнор. Час від часу вони підміняли тих, хто обслуговував відвідувачів, підморгуючи і відверто заграваючи з ними.
Розштовхавши відвідувачів ліктями, Харрі підійшов до стійки і зробив замовлення.
— Зараз, солодунчику! — пробасила офіціантка в римському шоломі й лукаво посміхнулася.
— Слухай, ми з тобою що, єдині в цьому місті, у кого нормальна орієнтація? — запитав Харрі, повертаючись до напарника з пивом і склянкою соку.
— Після Сан-Франциско тут найбільше у світі скупчення голубих, — визнав Ендрю. — В сільській місцевості у нас збоченців не дуже полюбляють. Ну от сільські педерасти і тягнуться до Сіднея з усієї Австралії. Та й не тільки з Австралії — з усього світу.
Вони підійшли до іншої стійки в глибині бару, й Ендрю звернувся до дівчини, що стояла до них спиною. У дівчини було руде волосся — таких рудих
— Привіт, це знову я! — Ендрю намагався перекричати громоподібне диско сімдесятих. — Пам’ятаєте, я запитував про Інґер. Маєте час поговорити?
Рудявка посерйознішала, кивнула і, сказавши щось своїм напарникам, пішла в курилку за кухнею.
— Щось знайшли? — запитала вона англійською. Тільки цієї фрази вистачило, щоб Харрі зрозумів: вона набагато краще говорить шведською.
— Якось я зустрів старого, — сказав Харрі норвезькою. Дівчина здивовано поглянула на нього. — Він плавав по Амазонці. Після того як він сказав мені три слова португальською, я зрозумів, що він швед. Він прожив там тридцять років. А я ні слова не знаю португальською.
Здивування дівчини змінилося дзвінким сміхом, що нагадав Харрі щебетання лісової пташки.
— "Ar det v"arkligen sa uppenbart? [8] — запитала вона спокійним низьким голосом, трохи грасируючи.
— Інтонація, — пояснив Харрі. — Ви ніяк не можете відвикнути від своєї інтонації.
— Молоді люди, ви що, знайомі? — почули вони англійську мову. Ендрю з підозрою дивився на них.
Харрі поглянув на дівчину.
— Та ні, — відповіла та.
8
Хіба це так помітно? (Швед.)
А шкода, подумав Харрі про себе.
Її звали Бірґіта Енквіст, вона мешкала в Австралії вже чотири роки і рік пропрацювала в барі «Олбері».
— Ну звісно, іноді ми плескали язиком на роботі, але близькими подругами не були — вона якось трималася осторонь. Ми інколи всі гуртом вибиралися в місто погуляти. Інґер їздила з нами, але особливо себе там не проявляла. Коли прийшла сюди влаштовуватись, вона тільки-тільки з’їхала від свого бой-френда в Ньютауні. Наскільки мені відомо, вони довго були разом, але це все. І ще — вона дуже любила знаходити в житті щось нове.
— А ви не знаєте, з ким зі своїх знайомих вона найчастіше зустрічалася? — запитав Ендрю.
— Якщо чесно, ні. Я ж кажу, вона особливо про себе не розводилася. Та й мені це було не надто цікаво. У жовтні вона їздила у Квінсленд і там зустрілася з якимись хлопцями, потім підтримувала з ними контакт. Може, і хлопця вона там підчепила — він якось заходив сюди. Але ж про це я вже розповідала? — Її голос звучав запитально.
— Так, так, я знаю, фрекен Енквіст, просто хочу, аби це почув мій норвезький колега, а за одним разом і поглянув, де працювала Інґер. Можливо, ми тут, у сіднейській поліції, чогось не помітили, і на це нам укаже Харрі Ховлі — найкращий слідчий Норвегії.