Незвичайна пригода Каспара Шмека

Переклад з німецької О. ЖУРАВЛЯ

Малюнки М. ШТАЄРМАНА

Коли я почала писати передмову до третього видання цієї книжки, у мене виникло дві думки.

Перша назва книжки була такою — «Найманці без плати». Вона мала відбивати сумну долю тих німців, яких їхні пани продавали за кордон як найманців. Але ця назва недостатньо розкривала зміст книжки, тому що німецькі найманці 1776 року залишились не тільки без плати, а дістали у винагороду рани, страждання,

злидні і смерть… Тобто вони зазнали такої ж долі, якої зазнають ті з наших братів у Західній Німеччині, що перебуваючи на службі в іноземців, воювали у В’єтнамі та інших місцях і мусили віддавати своє життя і здоров’я за чужу, ганебну справу.

Це була перша думка.

А друга?

Історія про незвичайну пригоду Каспара Шмека закінчується словами: «Свободи добивається той, хто залишається вірний своєму духові» Ці слова належать одному з борців американської визвольної армії 1776 року.

Нехай читачі задумаються над цими його словами, коли порівнюватимуть сучасну і тодішню Америку. Бо ті, які задають сьогодні в Америці тон, порушили вірність духові 1776 року.

І сучасна Америка яка позбавляє прав чорношкірих громадян, переслідує своїх кращих синів і дочок поклоняється долару і зневажає розум, вбачає небезпеку в мирі і визнає добру справу в розпалюванні війни. Америка являє собою сумне видовище. Тому що й тепер в різних країнах, далеко під своєї батьківщини знаходяться ненависні американські окупаційні війська які відіграють таку ж ганебну роль, як і англійці та їхні гессенські наймити в 1776 році. Але вони так само, як і ті, зазнають повного провалу в своїх походах і інтервенціях Перемога належатиме арміям свободи. До переможців також належатимуть сучасні американські Касиари і Анзельми, прогресивні і миролюбні американці, спадкоємці і охоронці визвольних ідей 1776 року.

АЛЕКС ВЕДДІНГ

м. Берлін

Каспар Шмек, чотирнадцятирічний кухарчук «Золотого якоря» в Касселі, стиха насвистуючи, заходився прибирати холодну і прокурену кімнату трактиру. Він полив підлогу, виробляючи струменем з зеленої лійки всілякі викрутаси, не забувши при цьому і старого рябого кота; той поспішно заліз за шинкарську стойку. Потім хлопець охайно підмів кімнату.

Озвався годинник з зозулею, що висів між двома оленячими рогами над самим столом для почесних відвідувачів. Була сьома година ранку. Каспар закачав рукава і, з задоволенням згинаючи і розгинаючи руку, милувався грою м’язів. Потім він, зсовуючи ослінчики, що, як завжди, стояли цілу ніч на столах, підіймав їх по чотири одразу і спритно ставив на землю. Від швидких і сильних рухів йому зробилося по-справжньому жарко в цей сірий, холодний, грудневий ранок. До того ж Каспарові здавалося, що фізичні вправи — це найкращий спосіб якнайшвидше розвинути свою силу. Ой, як йому хотілося бути сильним, таким сильним, як його друг рибалка Вейраух; коли він стане таким, тоді нехай начуваються… Каспар рвучко схопив останні шість важких дубових ослінчиків і одним рухом підняв їх зі столу для почесних відвідувачів. Ослінчики з гуркотом приземлилися на підлогу, і ось вони вже всі стояли на своїх місцях.

Каспар перевів дух. На його обличчі, вимитому дочервона милом, засяяла горда посмішка.

«…р о к л я т и й хлопець!»

Крик доносився з-за перегородки, що мала назву «контори», в якій уже з самого ранку лютував хазяїн «Золотого якоря». Каспар зазирнув усередину «контори», готовий шохвилини кинутись навтікача. Обережно відчинилися двері комори для білизни, розташовані поряд з кухнею, і пані Гампель, молода хазяйка, яка саме розбирала білизну, також наставила вуха. Але контора лишалася зачиненою.

Ось уже протягом кількох днів усі відчували на собі поганий настрій хазяїна. І Каспар, кухарчук, він же і конюх, коридорний і лакей, мусив потерпати за всіх і все, що сердило хазяїна: за впровадження ландграфом Фрідріхом нових податкових цін; за

те, що в аристократичному готелі «Рай», який стоїть на Королівській площі, плита ось уже протягом тижня жодного разу не вихолодала; за пивнички в передмісті, які останнім часом з’являються, як гриби з-під землі і своїми низькими цінами на вино і всілякими темними махінаціями переманюють відвідувачів, внаслідок чого «Золотий якір», який ще недавно був місцем веселих розваг, з кожним днем занепадає. В трактирі наставало пожвавлення лише увечері, і то слабке. Номери в готелі пустували. Шпалери в них повідставали од стін, завіски пообвисали, як ганчір’я. Капітан Еммеріх, єдиний постоялець готелю, щоправда зовсім не бажаний, вже протягом кількох місяців нічого не платив, але навіть і гадки не мав вибратись або ж заплатити борг.

То й не дивно, що потиличники доволі легко зривалися з рук хазяїна і що Каспар, по можливості, обминав його сьомою дорогою. Звичайно, це йому вдавалось нелегко. Але що легко дається в цьому житті? Мабуть. Каспар таким уже нещасливим уродився. Через тиждень після його появи на світ померла мати. Батько — гренадер прусського полку в Сальмуті — пережив її всього-на-всього на один рік. Він загинув в одному з останніх боїв під час Семирічної війни в 1762 році при Вільгельмшталі, в Гессенській землі.

Каспар ріс, як зозуля в чужому гнізді, то тут, то там — скрізь його їжу приправляли штурханами. Протягом короткого часу йому пощастило ходити до школи, до грізного вчителя Шаба, який навчав його азбуки та біблейської історії. Наука давалася йому легко. Швидко і без помилок він навчився писати: «Північне море — це море смерті». Або: «Перо, з допомогою якого ми вчимося писати, вирвали з крила гелготливої гуски».

І все ж таки раніше, ніж він міг збагнути премудрості науки, йому довелося залишити старий шкільний будинок, з якого часто було чути скорботний зойк учнів. Каспара віддали в науку до хазяїна трактиру, де він став за кухарчука.

Незважаючи на це, Каспар думав, що земля — найкраще місце для життя. Насвистуючи, він пританцьовував між столами, змітаючи з них порох, натирав до сліпучого блиску сільниці, чистив закурену рапсову лампу. Але все це, звичайно, не те, чого навчав його друг Вей-раух. Адже він казав йому, що життя не всюди таке вузьке, як в «Золотому якорі» і що справжній світ розкриється перед молодим хлопцем лише за стінами Касселя. А рибалка знає, що каже. Вій немало вештався по широкому світу, був навіть у червоношкірих індійців, про яких може багато дечого розповісти.

А хіба капітан Еммеріх, єдиний квартирант «Золотого якоря», не був також посланцем з того іншого, привабливого світу, який чекав, коли його завоює Каспар? Еммеріх брав участь у Семирічній війні, і, якщо вірити його розповідям, то король Фрідріх зміг розбити під Росбахом французів лише тому, що серед офіцерів його війська був такий бравий хлопець, як капітан. Еммеріх називав своїми друзями великих панів з Англії і навіть боровся з росіянами проти турків чи з турками проти росіян. Щоправда, тепер, коли він, будучи відставним офіцером, живе у постійній нужді, і його шлунок протягом багатьох днів не одержує нічого, окрім пари шматків, поцуплених для нього Каспаром на кухні — тепер він нікому не потрібний. «Але цьому швидко настане кінець, — звичайно говорив Еммеріх Каспарові, тарабанячи при цьому пальцями. — В найближчу війну я буду знову на висоті становища, мій молодий друже, можливо навіть генералом».

А тепер, правда, Еммеріх нарікав на цілий світ: на лондонського полковника Фаукітта, свого старого товариша по зброї, який більше не відповідав на його листи і прохання допомогти; на гессенського ландграфа, який, незрозуміло чому, пропускає нагоду взяти на службу такого здібного капітана; на хазяїна готелю, перед яким він щодня тремтів; а іноді також і на Каспара, на якому найчастіше зганяв свою досаду. «Пробач мені на слові, хлопчино, — завжди казав капітан, як тільки злість його проходила. — Страшенні злидні нього разу знову допекли мені до печінок».