Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Хвилювання вляглося. Нарешті Шмельцле, Каспар, Анзельм і Катрін змогли кинутись в обійми одне одному. Тільки Мета стояла нерухомо. Вона закутала свої задубілі руки у фартух і безмовно дивилась на Каспара. Каспар також онімів. Вони хотіли так багато сказати одне одному, але зараз жодне слівце не спадало їм на думку. Виникла коротка пауза, але їм вона здалася занадто довгою. Зрештою Каспар наважився. Він ступив два кроки до небоги Катрін і урочисто передав їй маленьку шкіряну коробочку. Мета
— Яка гарна! Такої я ще ніколи не бачила, вигукнула вона.
— Це індійське намисто племені ірокезів. Я одержав його від вождя «Червона громова хмара», який служить у нас розвідником
Зворушена Мета ласкаво поцілувала Каспара.
При цьому вона вся зашарілась, а хлопець залився краскою від самого підборіддя, вкритого білявим пушком, аж до вух.
— У нього вже борідка! — скрикнула вона і зніяковіло засміялась. — Як ти виріс, Каспар! І міністерські чоботи знайшли собі гідного господаря…
Через дві години після нападу на пеннингтонський пікет, після сум’яття, яке не можна описати, Трентон був повністю в руках американців. По вулицях йшли, співаючи, переможні загони молодої вільної держави, які до цього завжди були биті. Але обставини тепер змінились. Перед колишньою головною квартирою Ралля, над якою майорів американський прапор, солдати Вашінгтона в строкатих потріпаних у маршах і боях формах, худі і виснажені, але осяяні перемогою, утворили велике коло. В це коло складали рушниці, патронташі і шаблі гессенські роти. І п’ятнадцять блакитних знамен з гессенським коронованим левом, обрамленим сріблом і золотом, лежали на цій купі. Майже вісімсот чоловік офіцерів і солдатів було взято в полон.
Те, що гессенці мусили складати зброю перед людьми, яких досі вважали за крамарів і селян, було чимсь таким, чого не міг втямити Фріц Кляйнпауль.
— Що говоритимуть про нас у Віндгаузені? запитав він безутішно.
— Дурний, вони радітимуть! — повчав його сусід.
Всі жителі міста, — дорослі й малі, старі й молоді, — прийшли милуватись цим видовищем. Серед натовпу був і один селянський наймит з Пенсільванії, який спеціально для цього перейшов річку, він уявляв собі гессенців чортами в людській подобі і дуже здивувався, коли побачив досить симпатичних чоловіків, які навіть у нещасті дбали про свій зовнішній вигляд і чистоту.
Жителів Трентона, які особисто познайомилися з гессенським окупаційним загоном, не міг, звичайно, обдурити їх зовнішній вигляд. Якийсь обірваний чоловік приколов на вила закривавлену хустку і махав нею перед носом офіцерів, яких вели мимо. Старі жінки почали кричати і загрожувати, що вони задушать всіх полонених, які прийшли до Америки,
— Прокляті гессенці і всі німці! — люто кричали вони. — Проклятий король і благословенний генерал Baшінгтон!
Тоді один офіцер з визвольної армії виліз на гармату і звернувся до схвильованих народних мас з короткою промовою.
— Гессенці, — почав він, — не прийшли сюди по своїй волі. Їх примусили воювати їхні князі. В боротьбі ми не знали пощади, але тепер, коли вони полонені, не будемо вважати їх нашими ворогами. Давайте радіти перемозі, як справжні борці за свободу, і не думати про справедливу помсту. Так, радіймо цій перемозі, бо вона доводить нам І цілому світові, що ми, американці, можемо відстояти свою незалежність. Радіймо, але не спочиваймо на лаврах. У війні щастить тільки тому, хто сам собі дає раду. Від нас — народу — залежить усе, сучасність і майбутнє, свобода сьогодні і щастя завтра. Але тому, що свобода нікому не дарується, а тільки завойовується, то вона лишається тільки у того, хто вірний її духові, хто завжди готовий боротися проти її ворогів, хто завжди готовий повстати за неї, коли вона кличе. Про це ми будемо пам’ятати після цієї і після всіх наступних перемог. Ціна свободи — це пильність повсякчас!
Промовець закінчив під гучні оплески і скочив з гармати на землю.
Деякі жінки були так вражені, що побігли до своїх домівок, щоб принести полоненим горілку і хліб. З кількома гессенськими дітьми переможці вже зав’язали дружбу. Вони любили дітей, тому що любили світ, тому що любили майбутнє. Вони розділили з дітьми ті убогі шматки, які мали, обдарували їх бідними і дивними скарбами, які знаходили в своїх кишенях: яблуком, гарненькою черепашкою, гудзиком від форми. Деякі під веселий сміх товаришів намагались вимовити німецькі слова.
Шмельцле, Каспару, Анзельму і Зеекатцу вдалося протовпитися до промовця. Вони оточили його і міцно трясли йому руки. Цей чоловік в американській формі майора був не хто інший, як смаглявий мулатоподібний матрос з «Мері Елізабет», гість Ван Дасселя. Друзі відчували, що перемога, яка тут святкувалась, не була чужою для них. Вони не були більше найманцями. Вони були солдатами. Солдатами нового світу, вранішня зоря якого світила не тільки берегам і горам, лісам і преріям, селам і містам Америки, але й всім людям на землі
— Ну, Каспаре, — сказав Анзельм, — початок зроблено. Але тільки початок. Це все ще значить — туго затягнути ремінь, зціпити зуби, і, незважаючи на Труднощі, в поті і сльозах, крокувати разом з борцями за свободу… надовго, Каспаре, надовго.
— Я знаю, — серйозно відповів Каспар, — і все-таки я не хотів би помінятися з усім Касселем.