Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Та це була правда. Вони допомогли йому підвестись і повели на гору. Там, у колі незнайомих людей, його вже чекали Анзельм і Зеекатц; вони нетерпляче махали йому і щось гукали
Зійшовши на гору, Каспар ще раз озирнувся. Позаду лишилися неволя й небезпеки; попереду розкинулась широка долина, в яку вони вступили з своїми новими супутниками, вдихаючи свіжий вітер свободи, що вільно линув над полями й лісами.
Розділ вісімнадцятий
Повітря застигло від холоду. Мертва тиша стояла над краєм. Був пізній вечір. Шмельцле йшов по білій від паморозі вулиці,
— Чудова різдвяна погода! — пробурмотів він.
Відтоді, як його друзі зникли, він часто розмовляв уголос сам з собою.
Ще ніколи Шмельцле так не ламав собі голову над станом погоди; ще ніколи вітер, сніг і мороз не мали такого значення в його житті. В зимові дні він більше полюбляв теплі кімнати Але сьогодні старий фельдшер, як мисливський собака, слідкував за кожною прикметою примхливої погоди. Вже з раннього ранку він стежив за мокрим сірим небом грудня, вивчав формування хмар, напрям вітру. Маленькими кроками пробіг він уздовж Делавер і балансував на брилах льоду, що згромадилися попід берегом. Одного чоловіка, може, й понесе лід, але…
Його думки перебила раптова поява Купша.
— Ти чого тут швендяєш?
— Дихаю повітрям.
На цей раз Купш не мав на думці нічого лихого.
— Щойно до вас понесли свинячі ніжки з квасолею. А також кошики з горіхами, печивом і яблуками. Є навіть горілка. Ти поспішай, а то там без тебе все пожеруть і вип’ють.
— Добре, я вже йду.
Але тільки-но зник фельдфебель, як Шмельцле продовжував свій шлях до Пеннінгтона.
Сторожовий собака з гавканням кинувся на нього. Шмельце здригнувся.
— Стій, хто там?
— Не я. Шмельцле. Фельдшер, — старий був уже біля варти. Він ступив ще кілька кроків, підійшовши до низенької хатини, і зупинився. Лівою рукою Шмельцле пестив собаку, що нерішуче гарчав, праву приклав до капелюха, салютуючи: — Веселого різдва!
Одночасно з Шмельцле до вартового будиночка повернувся з дозору лейтенант Відергольдт з десятьма чоловіками. У них були вкриті льодом вуса і сині замерзлі обличчя.
Сховавши щоки від холоду у піднятий хутровий комір, офіцер нетерпляче прийняв звіт останніх патрулів; усе було спокійно, і єгері заступили на варту. Солдати швидко поставили рушниці і зайшли до хатини, де зразу ж стало шумно.
Тільки собака і єдиний вартовий, юнак з селянським обличчям, мусили терпіти метелицю.
— В тебе є з собою мазь, фельдшер? — запитав вартовий.
— Спочатку прив’яжи собаку, — відповів Шмельцле.
Коли пес був на цепу, фельдшер продовжив розмову.
— Як у тебе справи з опухом? — запитав він і дістав слоїчок з маззю. — Відкрий рота. Тобі не можна виходити надвір у вітряну і сніжну погоду. Чекай, я помащу маззю.
Солдат відштовхнув руку Шмельцле і з огидою сплюнув у сніг.
— Тьху, до біса, яке ж воно гірке.
— Звичайно, сюди домішано бичачу жовч, вона зменшує жар. Тепер запий горілкою. Тобі відразу полегшає.
Після кількох
— Пий ще! Тобі дозволяється! Треба ж відчути, що сьогодні різдво. Звичайно, вдома, у Гессені, було б краще. Зрештою, що ти маєш з війни, яка тебе не обходить, що ти маєш проти людей, які не вчинили тобі ніякого зла?
Солдат підозріло глянув на Шмельцле.
— Якби вони цього не заслужили, то з ними б не розпочинали війну Я надісланий сюди не для того, щоб розбирати, на чиєму боці правда, а для того, щоб боротися за короля
— Вірно, цілком вірно! — змінив тон Шмельцле. — Як на мене бідолаху, то ми знаходимось тут для того, щоб боротися за короля. Для чого ж ще? І чесний солдат не повинен турбуватися про свою руку, ногу чи навіть голову. Все одно всі ми, рано чи пізно, підемо на той світ. Але будь певний! Ніщо в світі не пропадає. Візьми, наприклад, цей сніг. Пізніше він стане водяною парою, а водяна пара утворить хмару, яка впаде дощем. З солдатом ненабагато інакше. Він помирає і розкладається, але черв’яки мають тоді чим годуватися, рідина просякає у землю, а не знову живлення для коріння, можливо, для дерева. — Допитливим поглядом зміряв Шмельцле вартового, що, як божевільний, дивився на небо; промова вплинула. — Так, так, наше життя висить на ниточці — стогнучи, закінчив старий. — Але вище голову, поки вона ціла! Пий і будь веселим!
Коли Шмельцле переконався, що пляшка зовсім порожня, він попрощався з вартовим, побажавши йому веселих свят.
— Гм, з такими хлопцями важко, — пробурмотів він, коли солдат лишився далеко позаду. — Багато таких капустяних голів нічому не навчаться тут.
Але собою він був сьогодні задоволений. Хлопця виведено з строю. А інші пости — пікет на посту через річку Ассанпік, патрулі на дорозі до Прінстона і вартові з будинків, біля яких б’ють тривогу, — з великим апетитом п’ють горілку Шмельцле; весь запас, яким забезпечила його добра Катрін, сьогодні розподілено.
Церковні дзвони тремтіли в морозному повітрі. До Трентона вже було недалеко, і Шмельцле з самозабуттям усміхався до людей, яких зустрічав; чи то до солдата, що перебігав вулицю, чи то до негра, який поспішав до церкви на різдвяну месу, чи то до закутаної старої жінки. Ще проминути кілька будинків, і він буде біля своєї квартири. Вже здалеку старий побачив, що в ній усі вікна яскраво освітлені; багатоголосий солдатський хор лунав на всю вулицю.
Дитина народилась — весь народ радіє, Дитина народилась від діви Марії… Чистої, пречистої святої Марії…Якою рідною, простою і гарною була ця стара мелодія! Тільки тепер відчув Шмельцле різдво. Може, від холоду йому виступили сльози на очах? Стиха він почав підспівувати:
Коли б не родилися діти — Не було б нас на світі. Діти — наш порятунок..Старий фельдшер дійшов до квартири. Але він не зайшов всередину, навіть не зупинився. Навпаки, він попрямував до будинку дубильника Ван Дасселя, тихенько мугикаючи пісню, яку закінчив зітханням: