Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Фріи Кляйнпауль засміявся.
— І ти хочеш, щоб тобі повірили, — засичав Купш, червоний від люті.
Дібольд тільки знизав плечима. Каспар побачив, як фельдфебель, розмахуючи шаблею, з люттю кинувся на Дібольда, і почув свій власний голос:
— Пане фельдфебель! Осмілюсь доповісти, я бачив учора, як Дібольд прав свою подерту білизну, бо сьогодні під час догляду за кіньми він хотів її полагодити.
Каспар насилу вимовив ці слова. І знову втомлено опустився на солому. Він побачив лисий, наче обтягнутий жовтою, як віск, шкірою, череп Шмельцле і почув вигук фельдшера:
— Ну, хлопче, що ж це з тобою? Прокляття! Каспар, ти не тільки поранений, але у тебе ще й дизентерія чи
Каспар помітив, як Дібольд глянув на нього; друг, здавалось, був стурбований, вражений і зворушений; він, очевидно, страждав від того, що не може з ним говорити, не може йому допомогти, і Каспар знову знепритомнів.
Розділ сімнадцятий
Каспар розплющив очі й уперше з ясним розумом глянув на стелю, вкриту тріщинами. Де він? Що трапилось? Йому було холодно, і він натягнув аж до підборіддя ковдру, що зсунулася з нього. Тут він помітив, що на ньому нічна полотняна сорочка, а не та клята форма. Тепер він трохи підвів голову і розглядав порожню, чисто вибілену, зовсім незнайому кімнату. Біля його ліжка стояло ще одне, яким, очевидно, користувались, але зараз воно було порожнє. Як це так, серед білого дня він лежить у ліжку? Як він взагалі потрапив сюди? Він ламав голову над цими питаннями, але все здавалося таким темним і незрозумілим, що хлопець не мав і найменшої надії знайти на них відповідь. Його погляд зупинився на пляшці, яка стояла біля нього на ослінчику. На пляшці був довгий, списаний якимись кривулями, клапоть пергаменту. Що це, він хворий?
Каспар глянув на вікно. Нижній куток його помережили морозні квіти. Морозні квіти в розпал літа! Він став на коліна, нахилився вперед, сперся ліктем на підвіконня І визирнув з вікна. Напроти стояло кілька будинків, укритих снігом; два гессенські вартові з червоними від морозу обличчями забирали рушниці, що стояли пірамідою на білому тротуарі. Неподалеку кілька вартових патрулювали перед кам’яним мостом, який вів через річечку, вкриту кригою. Під деревом, обліпленим важким шаром снігу, кілька гренадерів з варти намагалися розпалити вогнище.
Повернувши голову, Каспар побачив довге поселення, більш ніж на сто будинків. Над цією місцевістю здіймалась лісиста височина, за якою в густому сніговому тумані вимальовувались ще й інші гори та ліси.
Каспар наблизив обличчя до шибки. Чи це він? Змарніле витягнуте обличчя, гострий ніс, а очі, які сиділи десь глибоко, запитливо дивились на нього з віконного скла. Вагаючись, він недовірливо підняв вказівний палець і провів ним. над верхньою губою та по підборіддю. Ще раз повторив цей спокійний рух, тільки вже із зростаючим хвилюванням; не могло бути помилки: біляві блискітки вкривали його обличчя, — це починала рости борода. Втомлений і гордий, Каспар опустився на подушку.
По той бік зачинених дверей почувся якийсь шум. Човгання ніг, чиїсь голоси, приглушений стогін, брязкання казанів. Шпитальні звуки, вони знайомі Каспару ще з Флетбуша.
Тільки тепер у голові Каспара почали виринати спогади: палаючий Нью-Йорк… вечір на фермі… озноб… поранене стегно…
Каспар заціпенів. Кров відлила з його обличчя, і на одну секунду перестало битись серце. Чи нога його ціла? Швидко відкинув він ковдру. Дякувати богові, в нього були обидві ноги, хоч і здалися вони йому дивно худими. Від правого коліна через усе стегно тяглася глибока, вже зарубцьована рана.
Він зрадів, коли тривога минула. Нью-Йорк… Так, в Нью-Йорку він був поранений. Потім його привезли на ферму. А потім Дібольд… Дібольд… Ніби чорна блискавка майнула думка.
— Дібольд! Дібольд! — закричав Каспар, пригадавши раптом, в якому становищі він бачив друга востаннє.
Двері відчинились, і ввійшов Дібольд, наче він тільки й чекав на те, що Каспар його покличе.
Він був у блакитній шпитальній куртці, обличчя його трохи зблідло, але мало змінилося. Він обережно ніс горщик, з якого йшла пара.
— Це ти! Це дійсно ти! — сказав Каспар радісно і тихо засміявся.
Дібольд, задоволений бадьорістю Каспара, сів на край ліжка, тримаючи перед ним запашний суп, який Каспар мусив з’їсти перед тим, як одержати відповіді на деякі запитання.
— Але ж май терпіння, — бурчав Дібольд. — Я знову поновлений у правах, од відставки я до цього часу викручувався. І взагалі все обійшлось добре. Твоє зауваження дуже допомогло мені. Довести вони нічого не могли, а я відмовлявся від наміру втекти. Тепер ми стоїмо з бригадою Ралля в Трентоні, мій хлопче. Містечко стоїть на шляху від Нью-Йорка до Філадельфії, всього в тридцяти милях від Філадельфії… Літо? Ах ти, дурнику! Ти багато тижнів пролежав у сильній гарячці, і тобі було так погано, що ми вже не сподівались урятувати тебе. Але потім старий Шмельцле влаштував усе так, що мені дозволили доглядати за тобою… Як? Не кажи дурниць, ми й так навряд чи розквитались. Анзельм, Шмельцле і Зеекатц також у Трентоні, і всі здорові. Катрін і Мета так само тут. Яке сьогодні число? Чекай-но! — Дібольд дав Каспару повну ложку гіркої мікстури, підвівся і звернувся по допомогу до надряпаних у головах його ліжка кількох рядків цифр. Вони складалися з семи смуг. — Сьогодні вісімнадцяте грудня, — сказав він нарешті,— різдво на порозі. А зараз відпочивай, хлопче!
Коли Дібольд обернувся, Каспар уже спав. Дібольд зупинився, вдивляючись в обличчя хлопця. Як недавно він сам був ще таким юнаком! Тоді всі хороше ставились до нього, навіть собаки і птахи… Добре, шо Каспару нарешті вже краще. Тепер ніщо не заважатиме їх спільній втечі.
Каспар прокинувся з криком. Уві сні він бачив себе під зливою куль і захищався від них лише великим зонтиком трактирника Гемпеля; кулі так продірявили його, що він скидався на решето.
Добре, що він прокинувся! Каспар протер очі і голосно позіхнув. А коли глянув навколо себе, впізнав Анзельма, Зеекатца, Шмельцле і Дібольда. Однак, де ж Рюбенкеніг? Але в ту ж мить хлопець пригадав, що друг уже неживий, і пильно подивився на чоботи покійного, які стояли під ослінчиком. Все ще вражений, він тихо сказав:
— Добре, що ви тут.
— Мій любий, це справжнє чудо, — жартівливо вигукнув Зеекатц.
— Зеекатц завжди був у найтяжчих боях, — пояснив Каспару Анзельм. — У всіх нас за плечима гарячі дні.
— Розповідайте ж, розповідайте! — просив Каспар друзів. — Перш за все скажіть: як це так, що ми опинилися раптом у Трентоні?
— Зовсім не раптом, — крикнув Шмельцле і підняв тонкий вказівний палець. — Перед цим було завойовано Уайт Плейнс і штурмовано форт Вашінгтон та форт Лі. Так, гессенці, наче воші, сильно кусаються і важко знищуються.
Зеекатц зауважив:
— Нас завжди кидали туди, де битва була найгарячішою. Часто справді не можна було зрозуміти, що небезпечніше — йти вперед чи тікати.
— Ми переслідували американців аж до Прінстона, — вів далі Шмельцле, — і до річки Делавер, біля якої стояв з ар’єргардом свого війська генерал Вашінгтон. Весь час вони були перед нами на віддалі кількох кроків. Тепер тут на кілька миль навколо не знайдеш жодного човна. Вони всі їх забрали на той берег. Туди ж вони відвезли і свої гармати, які вітали нас картеччю. Зрештою, незважаючи на це все, ще не можна сказати, що ми тут маємо право відпочити. — Шмельцле притягнув друзів ближче до себе і прошепотів: — Майор Еммеріх казав учора, що як тільки Делавер добре замерзне, ми рушимо навпростець до Філадельфії.