Незвичайна пригода Каспара Шмека

Веддінг Алекс

Незадовго перед цим гарнізон Нью-Йорка забрав багатьох його солдатів для будування укріплень. Там безперервно рили окопи; якщо погода не сприяла земельним роботам, готували фашини та інші спорудження для оборони міста.

Королівські солдати конфіскували за останні тижні багато верхових коней, і тому деякі гессенські штабні офіцери, які досі ходили пішки, тепер мали змогу їздити верхи. Дібольда відкликали з окопів і призначили охороняти коней. Каспар, на велику досаду Купша, також лишився на постої, вночі його почала трусити лихоманка, і на ранковому зборі він знепритомнів.

Блідий і кволий, лежав хлопець у тихій клуні і почував себе пригніченим. Йому здавалося

чудом, що він зміг приволоктися аж сюди, на цей постій. Враження минулих днів, з усіма їх боями і переживаннями, заступив жах самотності і безсилля. Хлопець відчував тупий біль у животі і страшенно боявся, що в нього дизентерія, від якої померло вже багато солдатів. Він потребував медичного догляду, але кому було піклуватись про якогось там барабанщика! Єдиний, хто б міг йому допомогти, був Шмельцле. Але фельдшер і Анзельм, мабуть, ще надовго залишаться, у шпиталі в Флетбуші. Ходили чутки, що частина гессенського корпусу під командою генерал-лейтенанта фон Гайстера, як резерв, буде залишена на Лонг-Айленді.

Почуття самотності і малодушності охопило Каспара. Він не міг дочекатися, коли вже, нарешті, настане вечір і товариші повернуться з Нью-Йорка. Та коли вони повертались, хлопець в думках волів краще не бачити їх; галас, сміх, відрижка, тремтливе світло лойової свічки, запах горохового супу, людські випари викликали в нього нудоту. Він з огидою відвернувся, коли Дібольд простягнув йому кухоль з кобилячим молоком, і вдав, що спить.

Несподівано прибув Анзельм. Він випросив на кілька годин відпустку. Маркітантка Катрін, яка їхала в Нью-Йорк по м'ясо, взяла його з собою і привезла навіть на ферму. Каспар відчув, як він раптом злякався. Чи Мета також приїхала? Від неприязні і грубості хлопець навчився захищатись. Але до співчуття і теплоти він був звичний, і вони сповнювали його немічною безпорадністю. Безпорадністю і якимось дивовижним відчуттям у серці. Він намагався — і котрий вже раз? — пригадати невтішне ридання Мети тоді, коли він мало не втопився під час подорожі. її голос і її обличчя. Проте нічого tie міг пригадати. Хлопець не знав, як вина виглядає. Він пам’ятав, що у неї каштанові кучері і лукаві сірі очі. Але не уявляв її обличчя. ї хоч як він силкувався, та не міг пригадати собі її обличчя.

Каспар збентежився, коли Катрін, узявшись дужими руками в боки, з розтріпаним від їзди темним волоссям підійшла до нього; він чув, як запитав, де панночка Мета, і зараз же пошкодував: краще б відкусити собі язик! Небога допомагала Шмельцле в шпиталі, розповідала стара, і її смагляве здорове обличчя всміхалося юному барабанщикові, коли вона хитро заглядала йому в очі. Каспар збентежився, кров ударила йому в щоки і стукала у скронях.

На щастя, ніхто з товаришів не помітив цього, бо всі засипали Анзельма питаннями. Прийшов навіть Дібольд. Лише на хвилину, тому що скоро треба було йти годувати коней. Він дав волю своїм почуттям: турботі про нову поразку американських патріотів і розчаруванню в американському народі, серед якого є немало відданих королю.

— Тут так само, як і в цілому світі,— сказав він злісно, — одна половина людей з’їдає другу, менша — більшу!

Анзельм залишився вірним собі. Він запевняв, що англійці всупереч всім своїм досягненням не можуть знову підкорити колонію. Що принесли їм здобуті кров’ю перемоги? Нічого, крім кількох миль велетенської частини світу.

— Вірте мені, Англія може виграти бої — війну ж виграти вона не зможе. Перемоги приведуть тільки до того, що кампанія затягнеться і зжере людей та грошей більше, ніж може дати англійський король.

Дібольд намагався кілька разів перебити Анзельма.

Перед тим, як піти до коней, він хотів поговорити з Анзельмом про те, що найбільше хвилювало його, про рішення воювати на боці американців, про спільну втечу, яку не можна більше відкладати.

В цей час до клуні з войовничим виглядом ввалився Купш, наче обстріляне військове судно. Себіш був з ним.

— Вони підпалили Нью-Йорк! Голодранці підпалили Нью-Йорк! — обурено кричали обоє.

— Що? Підпалили Нью-Йорк? Хто? — допитувався Фріц Кляйнпауль.

— Бунтівники, звичайно, ти, недоносок! Хто ж більше. Швидше, всі марш за мною.

Вони вибігли надвір і в непроглядній темряві ночі видерлись трохи на гору. Купш, який старався більше за інших, захекався.

— Наволоч, палії! — мимрив він люто. — Клята наволоч, палії!

Хтось пронизливо закричав:

— Уайт-холл горить!

— Не тільки Уайт-холл, мій любий! — сказала стара Катрін, яка теж пішла з усіма. — Скоро все місто буде в полум’ї. Я бачу вогонь в п’яти, ні, в шести інших місцях. Ой, воно горить, як трут!

— Палаючий корабель несеться вниз по річці! — закричав Каспар, зуби його дрібно цокотіли. Хлопця винесли в ковдрі, з-під якої виглядали бліді босі ноги.

— О боже, бунтівники забрали всі міські дзвони, — репетував Себіш. — Як же тепер підняти людей, щоб гасити вогонь? Так все загине. Нечувана підлість! Звісно, таке може зробити тільки ця наволоч!

Мов скам’янілі, дивились вони на місто, не маючи, здавалось, сили відірвати погляд від розбурханої стихії вогню. Південний вітер був союзником патріотів; вогонь заволодів містом, наче могутня ворожа армія. Земля і море були яскраво освітлені. І навіть небо над Нью-Йорком затягло вогняним димом і туманом.

Купш одержав повідомлення через зв’язківця, що генерал-майор Робертсон, який був комендантом міста, наказав усім прилеглим до Нью-Йорка полкам взяти участь у гасінні пожежі.

Швидко вони почали спускатися з гори. Між Купшем і Дібольдом сталася невелика сутичка. Дібольд уперто відмовлявся дати офіцерських коней солдатам; він запевняв, що згідно з наказом має право зробити це тільки за особистим розпорядженням панів офіцерів, а до офіцерів не можна дістатися. Після марної сварки, лаючи затятого Дібольда, Купш скочив на білого коня, який недалеко пасся; Себіш і Фріц Кляйнпауль так само сіли на коней; всі інші рушили до міста пішки. Анзельм, Каспар і Зеекатц їхали у візку Катрін. Стара спершу не хотіла брати Каспара, але він запевнив її, що вже зовсім здоровий, і загрожував піти в Нью-Йорк пішки, якщо вона його залишить. Не було часу міркувати і сперечатись, і друзі взяли його з собою. Ще перед цим Зеекатц збігав по одежу і черевики Каспара, які хлопець натягав уже тоді, як миршава чала тягла гуркочучий візок із схвильованими пасажирами в напрямку до міста. Дібольд, що помітив від’їзд товаришів занадто пізно, пробіг деяку відстань за ними, марно гукаючи Анзельма. Потім зупинився і, засмучений, пішов назад.

Каспар притулився до Анзельма і трохи задрімав, але страшенний гуркіт, від якого затремтіла земля і небо, примусили його схопитися. Вони вже були в місті. На вузькій вулиці, якою довелось їм їхати, було темно, але зліва над дахами будинків гуготіло величезне полум’я, палаючі балки злітали високо вгору.

Все більше солдатів і матросів пробігали повз них у сяйві вогнища. Деякі несли шкіряні відра, інші кирки, а деякі розмахували просто руками. Подекуди чулися дикі крики, тупотіння багатьох людей. Кілька городян, як божевільні, скрегочучи зубами, захекавшись, бігли просто на їхній візок; тільки якимсь чудом вони не потрапили під колеса.