Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Осли, корови, свині — це все тільки обіцянки! — каркав Себіш, ляскаючи долонею по листівці. — А гляньте на них, чи схожий хоч один із цих бунтівників на такого, який хоч колись їв щось путнє або пив ром?
Фельдфебель Купш схвально закивав головою.
— Цими принадами, які вони пропонують, не спокусити справжнього гессенця, тільки негідник і зрадник піймається на такий гачок.
Якось уранці, на здивування всіх гессенців, у найкращому настрої повернулись у свою частину шість їхніх товаришів, які були взяті в полон під Гвіаною. Полонених швидко закидали питаннями і дізнались, що американці відправили їх у Філадельфію, але там їх незабаром відпустили.
— Німецькі ремісники у Філадельфії (а там їх кілька тисяч) щодня їдять яловичину, запиваючи вином із срібних кухлів, — повідомив один.
— А по закінченні роботи вони їздять на прогулянку з своїми доньками у гарних колясках, — схвильовано додав інший.
Слухачі широко порозкривали роти й очі. Певно, правда те, про що їм розповідали в листівках? Вони хотіли переконатись, як жилось їхнім товаришам.
— Вест-індійський ром я пив чайними склянками, — сказав один вусатий єфрейтор, широко посміхаючись, — а поряд стояв пунш, сидр і пиво — сила-силенна. Америка — чудовий край для гуляк!
Потім у розмову втрутився сурмач:
— Я жер так, що все на мені тріщало! Варена картопля була до всякої страви. Чим нас тільки не годували! Там їдять і п’ють, скільки душа бажає.
— Зовсім інше життя, — зітхнув хтось.
— Гей ви, шельми, ану розійдіться! — закричав Купш, якого поспішно прикликав сюди Себіш. На грудях фельдфебеля блищала нова медаль. — Краще б ви, голодранці, лишились у Філадельфії! Вас для того тільки й відпустили, щоб ви своїми промовами підбурювали наших хлопців, собаки!
Один із солдатів глузливо засміявся. Купш обернувся. У колі солдатів стояли разом, як завжди, непокірливі: Анзельм, Шмельцле, Каспар, Дібольд і Зеекатц; ця ватага завжди була присутня, коли десь ремствували або бурчали. Студент тримав лопату над вогнем, на якій смажився великий шматок м’яса. Купш роздув ніздрі: м’ясо пахло непогано.
— Гм, ці живуть! — пробурмотів він заздрісно.
— Може, пан фельдфебель хочуть покуштувати? — запобігливо запитав Зеекатц.
Фельдфебель, здивований і задоволений, пропустив між пальцями свої довгі вуса.
— Оце-то я розумію, що хлопці.
Посміхаючись, стежив він за тим, як Анзельм розрізав кишеньковим ножиком м’ясо на шматки, як виділив Йому найбільший, а решту роздав товаришам.
Каспар відмовився від своєї порції: в нього ще зранку страшенно боліла голова, і йому не хотілося їсти.
Інші з апетитом кусали шматки м’яса; по їхніх обличчях було видно, скільки втіхи їм завдає те, що фельдфебель їсть разом з ними. Навіть Каспар сміявся в душі. Тільки Себіш, який лишився ні з чим, з сумом дивився на тих, що їли, і на прикрашеного орденом Купша; той мав усе, він же нічого.
— А де ж ви дістали м’ясо, хитруни? — запитав Купш.
Друзі, очевидно, чекали цього питання. Замість відповіді, Шмельцле почав завзято гавкати. Інші весело підтримали його.
— Найніжніше філе з такси, пане фельдфебель! — кричали вони, перебиваючи один одного, — на здоров’я, пане фельдфебель!
Купш зблід як крейда. Роздратований, відправив він Шмельцле і Анзельма назад до шпиталю; інших попередив гнівним голосом, що завтра вони будуть покарані стройовим навчанням. Потім він почав блювати.
Історія з собачою печенею облетіла табір із швидкістю вітру. Рідко коли траплялась нагода так добре посміятись. Звідусіль поприбігали солдати, просили докладно розповісти про цю подію і шумно тішились, що підмовнику хоч раз відплатили. Уже й річка заблищала в місячному сяйві, і світляки, наче розпечені кульки, почали літати в повітрі, а вони все ще сиділи купкою і раділи з вдалого жарту. Заради цього можна було примиритися і з штрафним стройовим навчанням. Зеекатц був у такому хорошому настрої, що після довгої перерви знову заспівав; потай від інших він склав пісню, яка була добре заримована. Це справило велике враження на товаришів.
Кассель — гарне місто, гарно та багато, Не для нас те місто, ой, не для солдаті». І жінки ридали, голосили діти, І дівчата в’яли, як під осінь квіти.Усі дивились на молодого хлопця, сірі легковажні очі якого сповнилися глибоким почуттям під час співу.
По шляхах крутих, гарячих Ми ішли, ішли терплче Край далекий вихваляли — Буде добре нам — гадали. Їли дуже мало. Сухарі тверді, як камінь, М'яса, масла, сиру небагато…Дібольд зітхнув, поклав голову на руку і завмер у розпачливій мовчанці. Він думав про американську листівку, яку обережно зняв із своєї пачки тютюну і сховав у книжечці церковних пісень. Він разом з друзями хотів перебігти до американців. Погано, що вони не використали минулої ночі. Побоялись так рано почати цю рисковану справу. Але ж на що сподіватися? Тепер Анзельм і Шмельцле повернулись до шпиталю у Флетбуш. І знову пізно. Шелепи Дібольда нервово рухались.
— Може, нам спробувати поодинці? — пробурчав він.
— Але треба б заздалегідь домовитись про це з Анзельмом і Шмельцле, — тихо відповів Зеекатц. — Давай почекаємо до завтра.
— Ми не можемо втекти без них! — сказав і Каспар. Було туманно і тепло, але він змерз, аж чуби його цокотіли. Хлопець загорнувся в полотнище намету, притулився до Дібольду і намагався заснути.
Штрафне стройове навчання так і не відбулося.
Наступного ранку — це було п’ятнадцятого вересня о третій годині — їх підняли по тривозі. Миттю всі були на ногах.