Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Погані справи, друже мій.
До шпиталю прийшли Зеекатц і Дібольд. обидва з чорними від порохового диму обличчями. Вони тихо розповіли Анзельму, як чимало солдатів, незважаючи на команду офіцерів, дезертирували в загальній метушні і як їм легко було зникнути. Зніяковіло вони подивились на Рюбенкеиіга.
— Тепер ти спокійний чоловік, — намагався втішити хворого Дібольд, — Ти хоч певний, що повернешся додому.
— Я не хочу, — буркотливо сказав Рюбенкеніг, думаючи про зауваження Шмельцле.
— Ти що, хочеш тут лишитись? Тобі тут подобається? — спитав здивований Зеекатц.
Подумавши трохи, Рюбенкеніг відповів:
— Мені там не подобається.
Шмельцле, який, добре вимивши руки, розкладав зонди, ножі й пилки, промовив:
— Так, можливо, краще лишитися тут. Що ми знайдемо дома, коли після довгих років повернемось туди? Ми вже не ті, що були, а наші домашні, до яких ми сьогодні прагнемо… — Раптом він замовк. Увійшла дружина гессенського майора в супроводі молодих офіцерів; вона обдаровувала поранених маленькими пакетами тютюну і кількома втішними словами.
Дама зупинилась і коло Рюбенкеніга.
— Що у тебе? — запитала вона.
Товстун глянув на неї очима, сповненими ненависті. Він ледь помітно посміхнувся.
— Гойдалка.
— Ти невірно мене зрозумів. Я питаю: чого ти тут лежиш?
— Бо мене зробили солдатом, ваша світлість.
— Е…. ні, ні, дорогий чоловіче, я я питаю: де ти був поранений?
— Не в Гессені. Там би зі мною такого не трапилось.
— Ради бога, що тобі сказав лікар?
— Мені потрібні здорові солдати, тут для тебе місця немає.
Дама кусала собі губи від люті. Вона хотіла ще щось заперечити Рюбенкенігу, але роздумала і вибігла раптом з кімнати в супроводі безпорадних офіцерів.
Анзельм засміявся.
— Якби Рюбенкеніга не було, його треба було б комусь винайти.
— Ну, тепер треба починати процедуру! — нагадав фельдшер.
Вони поклали Рюбенкеніга на операційний стіл.
— Гей, мої чоботи! Дайте сюди мої чоботи! Поставте їх тут коло мене на табуреті.
Шмельцле подивився на чоботи, потім на Рюбенкеиіга, не наважуючись сказати правду. Мовчки він перев’язав йому стегна і нарешті промовив:
— Рюбенкеніг, любий. Я мушу ампутувати тобі обидві ноги. Щоб запобігти гангрені…
— Ти що, збожеволів? Ампутувати? — Рюбенкеніг перелякався на смерть. — Що ж я буду… що я буду робити без ніг?
Каспар благально дивився на фельдшера, ніби той міг зробити чудо. А Шмельцле наполягав:
— Так повинно бути. М’якосердий лікар робить рани гнилими. Можеш віддати чоботи шпитальному служникові Мартлу. Одержиш дерев’яні ходулі і не знатимеш лиха. — Він дав Рюбєнкенігу випити порядну порцію горілки і підбадьорив його: — Ми не дозволимо зупинитись машині життя.
Навколо операційного столу зібрались товариші Рюбенкеніга, що прибігли сюди або із співчуття, або з цікавості, і багато хворих із шпиталю, які не хотіли лежати. Рюбінкеніг не дозволив себе ні тримати, ні прив’язувати. Від хвилювання, гарячки і горілки щоки його пашіли, і він виглядав досить жвавим. Коли Шмельцле почав уже водити ножем по тілу, він, здається, ще не збагнув того, що назавжди втрачає ноги. Замріяно розповідав Рюбенкеніг про той час, коли він успадкував добрячу суму грошей і до останнього пфеніга прогуляв їх із своїми товаришами по чарці. Жили вони в одному заїзді, мовляв, як пани, їли й пили, аж боки їм розпирало, ранком грали в кеглі, після обіду в пікет, а вночі відвідували театри.
— Ей, коли вже ти як слід почнеш? — перебив він раптом себе самого.
— Він нечутливий, як камінь, — сказав один гренадер, сповнений поваги до Рюбенкеніга. — І, здається, такий живучий, як дощовий черв’як. Не я буду, коли його Ноги не виростуть згодом самі.
Рюбенкеніг голосно зітхнув.
Шмельцле хотів навести його на інші думки.
— Гм, тобі подобалось ходити в театри? — запитав він. — Тобі треба було бути в Римі, коли я там практикував. Ми теж влаштовували комедії, щоб привернути пацієнтів. — Шмельцле зробив маленьку паузу і взяв пилку. — Ах, Італія — чудова країна для фельдшерів і цирульників! Це я зрозумів з першого ж дня, коли зустрів процесію біля собору Петра. Ой, ці мозолі дворянства! І ці затверділі як ріг ноги босих монахів, які лазили по сходах собору. Друже, на цьому можна було заробити!
— Які ж ви там комедії влаштовували? — поцікавився Рюбенкеніг, хоч обличчя його перекосилось від болю.
— Гм, одна особливо нам подобалась: в ній був розіграний судовий процес. Суддя, що сидів на судейському стільці із скіпетром у руці, дався на підкуп. Тут же він обмінявся з арлекіном одягом, дурень сів на його місце і присудив його до шибениці. Ай, люди, це був успіх! Потім виступала гарненька панночка, що звалася Діндонетта і була гладка, як туркеня. Дамочка танцювала на канаті…
— Танцювала? — повторив Рюбенкеніг тонким голосом. Підвівши голову, він раптом побачив, що його права нога трималась тільки на самій жилці.— Моя нога! — закричав він. — Дай мені спокій, Шмельцле! Пусти мене!
— Тихо! — благав його фельдшер. — Адже шибениця ще гірший інструмент. Зараз все буде готово!
Рюбенкеніг замовк, наче ягня перед стрижаєм. Він міцно зціпив зуби і почав сильно тремтіти.
Шмельцле все більше хвилювався; він також тремтів, а ножем водив так непевно, ніби дитина бритвою.
Рюбенкеніг плакав, Рюбенкеніг ридав. Раптом він так страшенно закричав, що навіть гренадерам, які звикли до горя і часто зустрічалися віч-на-віч зі смертю, зробилось моторошно.
Вони мовчки і безпорадно дивились на Рюбенкеніга, який, очевидно, втрачав присутність духу.
— Я б не хотів потрапити під його ніж, — почулося серед солдатів. — Краще ще раз під град куль, не обов’язково ж куля влучить.
Рюбенкеніг онімів. Обидві його ноги лежали в кадобі.
Шмельцле перев'язав кульші і зітхнув.