Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Прибіг фельдфебель Купш.
— Гренадери, як ви можете терпіти цих собак? Чому ви їх не повбивали?
— Еге, якби ми знали, пане фельдфебель… — непевно почулося з боку солдатів.
Розлючений Купш витяг шаблю і наніс одному полоненому кілька ударів тупим боком клинка по голові.
— Така падлюка не має, мабуть, ніякого разуму в черепі? Зрадник батьківщини! Багнетом його в кишки, кулі шкода! Ось, маєш! Так треба з ними обходитись, а то вони ще подумають, що перебувають на відпочинку.
Деякі полонені намагалися
Фріц Кляйнпауль на чолі своїх друзів з захопленням наслідував приклад Купша. Фріц був поранений, і його ліва рука лежала на перев’язці, але права була здорова. Він вдерся в гущу полонених і бив їх кулаком в обличчя.
— Ти, собако, ще нічого не одержав від мене! — бурчав він, сповнений ненависті.
Його очі випнулися з орбіт, білки стали величезними і налились кров’ю: він підбіг до молодого полоненого, волосся якого, обличчя і комір сурдута були залиті кров’ю, і щосили вдарив його прикладом рушниці по свіжих ранах, Фріц злорадно закричав, коли той скорчився і новий потік крові залив йому обличчя.
Еммеріх і Ралль із своїми ад’ютантами, як і деякі офіцери з штабу фон Гайстера, що об’їжджали поле бою, були свідками цієї сцени. Гладке обличчя Еммеріха сяяло від задоволення.
— Солдати, король платитиме нам цілий рік за такий день, як цей, — по-військовому, в ніс прогаркавив він. — Чим швидше ми переможемо, тим швидше зможете ви повернутись додому.
Фельдфебель Купш виструнчився перед офіцерами для рапорту:
— Пане полковнику! Пане майор! Фельдфебель Купш покірливо доповідає, що в полон захоплено шістдесят американських бунтівників і здобуто ворожі знамена!
На його знак єфрейтор поклав перед начальством здобутий в бою прапор. Задоволено дивились усі на червоний одамашок, на якому були вишиті слова: «Свобода або смерть!»
Спільна перемога зблизила солдатів і офіцерів. З інтересом слухали вони, про що говорив балакучий фельдфебель.
Ми полонили чимало так званих полковників, старших лейтенантів, майорів та інших офіцерів. Але тільки дехто з них в обмундируванні, інші всі виглядають, як набрід, що позбігався з різних кінців. І вони, звісно, без звання, звичайні кравці, шевці, перукарі, трактирники і таке інше. Декого мої гренадери вже почастували палицями, бо вони не визнають таких людей за офіцерів.
— Вони, звичайно, хотіли б краще потрапити до рук англійців, — посміхаючись, сказав лейтенант артилерії.
Але Еммеріх був іншої думки:
— Червоносурдутники теж не дуже церемоняться з цими злодіями і постійно закликають нас робити те ж саме.
Він стояв у своїй улюбленій позі, розставивши гладкі короткі ноги, і поглядав на гренадерів. Всупереч усім наказам вони несли шаблі на грудях, а їх важкі суконні сурдути
— Добре. Чудово, Полонених офіцерів відправити в головну квартиру генерал-лейтенанта фон Гайстера; солдати будуть відправлені на кораблі. Купш, ти будеш представлений до нагороди великим бронзовим орденом. Розійдись!
Рюбенкеніг лежав, простягнувшись у заростях поблизу дороги, і, здавалося, спав. Ноги його, взуті в блискучі чоботи, лежали у великій калюжі крові.
— Гей, товстун! Рюбенкеніг! — зігнувшись, Анзельм тихенько торкнув його.
Рюбенкеніг розплющив очі і посміхнувся, впізнавши друзів. Потім глянув на свої поранені ноги і зітхнув.
— Зі мною тепер нічого не трапиться.
Він розумів, що доля його вирішена. Все, що станеться тепер, може бути тільки легшим, ніж те, що було.
— Ну, Каспар, Анзельм, як справи?
— Хочеш ковток рому? — запитав студент.
— Не скажу — ні. — Рюбенкеніг випив з помітною насолодою і витер рота.
— Я хочу також і черв’якам принести радість, — пожартував він.
Анзельм нашвидку перев’язав хворому рани і поставив біля нього носилки. Потім покликав Каспара допомогти йому підняти Рюбенкеніга.
— Ще молодим хлопцем, у Потсдамі, я прогуляв півночі, а решту проспав у вуличній канаві, — розповідав товстун, тим часом як обоє друзів докладали всіх зусиль, щоб якомога обережніше підняти його. — Коли я прокинувся, бачу стоїть переді мною генерал і питає: «Свиня, чого ти лежиш на вулиці?» А я йому відповідаю: «Ваша світлість, я не маю карети, яка б одвезла мене додому…» Гопля, взяли!
Рюбенкеніг уже лежав на носилках. Тільки тремтіння ніздрів видавало, як йому боляче.
— Коли я дивлюсь на тебе, Каспаре, — раптом сказав він, — мені здається, що ти мене жалієш. Але не треба мені співчувати. Може, ти глянеш, чи мої чоботи цілі?
Чоботи не були пошкоджені, але обидві ноги нижче колін були прострілені до самих кісток і здавались неживими.
— Коли я знову носитиму хороші чоботи… — пробурмотів Рюбенкеніг.
Раптом його почало морозити. Він натягнув на обличчя шапку до самого підборіддя і всю дорогу до Флетбуша не промовив ні слова.
— Тут нема місця! — крикнув лікар, коли друзі з’явились у шпиталі
Але Шмельцле, який саме пускав одному солдатові кров з обох рук, подав їм знак іти в сусіднє приміщення. Він злякався, коли зняв шапку з голови Рюбенкеніга і побачив його спотворене від болю обличчя. Та коли хворий розплющив очі, старий спробував пожартувати:
— Це добре. Мені якраз треба пошматованих солдатів, щоб лагодити їх.
Він обережно розстебнув Рюбенкенігу чоботи і з допомогою Каспара спритно стягнув їх з ніг. Потім промив рани, накрив прохолодним полотном ноги Рюбенкеніга і сказав йому: