Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Злидні і людські страждання у шпиталі прикро вразили Каспара, і він тимчасово забув про друзів. Хірург, товстий чоловік з одвислими важкими щоками, лежав у кріслі і хропів; біля його ніг стояла маленька діжечка з горілкою. Коли Шмельцле і Каспар відчинили двері, з тісного переповненого приміщення дихнуло на них гидким смородом. Серед солдатів авангарду, які до цього майже ночували без наметів, було багато хворих на дизентерію, вони мучились від кривавого проносу. Тут же лежало кілька чоловік, поранених під час незначних перестрілок і сутичок. Невистачало лікарів, санітарів, ліків і дієтних харчів, коротше кажучи, невистачало всього. Поранених не перев’язували по три-чотири дні, в їх смердючих, гнійних ранах позаводились черви, яких Шмельцле, що негайно взявся за лікування, виймав пригорщами. Каспар, сповнений жаху, спостерігав, як більшість із цих нещасних у неймовірних муках корчились на голій підлозі, інші зітхали вже востаннє. Серед живих лежали мертві, йому потемніло в очах.
Шмельцле з одного погляду розумів, як почуває себе Каспар.
— Розпалюй швидше вогонь, хлопче, — наказав він. — Перш за все нам потрібен окріп. Клади в нього зонди, пилки, ножі, голки і нитки; це все ти знайдеш у моєму саквояжі. Потім ми поховаємо мертвих; мертві підождуть. Ох, якби моє слово щось важило, то цей п’яниця хірург був би розстріляний.
Старечі очі Шмельцле співчутливо поглядали на змучені обличчя хворих.
«За одного померлого ландграфові відшкодовують стільки ж, скільки за трьох поранених, — спало йому на думку. — Чи не це є причиною того, що ці бідолахи змушені тут загибати? Чекайте-но, ясновельможні панове, батько Шмельцле насолить вам!»
Каспар втомився як собака. Він напружував усі сили, щоб не заплющити очей. Часто хлопець був близький до непритомності, коли бачив кров, що текла з ран хворих, які кричали від жаху та болю. Він щоразу відчував це, коли старий тремтячою рукою водив ножем по ранах. Наскільки краще було б Каспару лишитися в загоні і лежати під дощем куль в окопах, ніж переживати тут все це лихо!
Проте Шмельцле майстерно вмів тримати своїх пацієнтів і помічника в доброму настрої. Даючи ліки чи очищаючи рани, готуючи мазі чи складаючи перев’язочні пакети, він розповідав хворим про своє строкате життя, сповнене пригод, що він їх справді пережив або вигадав для їхньої розваги. Він розповідав про місто Семлін, яке називав раєм на землі тому, що там було три святкових дні на тиждень: християнський, єврейський і турецький; розповідав про чуму в Турції, від якої йому вдалося уникнути смерті, про свою подорож до містечка Банзова, де він мав одружитися з удовою, яка була йому до вподоби, ще й до того ж мала хорошу ділянку землі і власну аптеку. Зрештою, як це часто буває в житті, все спливло за водою.
Шмельцле підвів сухорляву голову. В приміщенні стало тихо. Тільки один солдат ще не спав, його опухле обличчя було зелене, як листя. Надірвані груди часто підіймались і опускались. Навколо рота пінились криваві бульбашки.
Старий загасив світло і вийшов з Каспаром надвір. Уже світало. Жадібно вдихав ривками Шмельцле свіже повітря. Він вивів хлопця на пустинну галявину за шпиталем.
— Тут буде кладовище, — вирішив Шмельцле.
Каспар приніс із льоху два заступи. Мовчки вони почали копати. їхні обличчя обливались потом, боліли спини і руки, але роботи вони не припиняли. Тільки один раз Шмельцле підвів голову і прислухався до канонади за горою.
— Краще було б поховати війну, — пробурчав він.
Гуркіт канонади лунав загрозливо, ніби наступаючий шквал грози.
Пізніше хлопець працював сам, бо Шмельцле був потрібний хворим.
До вечора Каспар зробив цілий ряд могил, на яких, оточені соснами, здіймалися грубі дерев’яні хрести, як останній знак любові товаришів.
Пізно вночі, коли Каспар приліг відпочити, у шпиталі з’явився Анзельм. Він дуже поспішав і мав стомлений вигляд.
— У американців хороша техніка бою, — тихо сказав він. — Вони ховаються за поодинокими деревами, кущами, стінами й скелями. Звідти раптово стріляють, упевнено влучаючи з своїх довгих рушниць на досить далекій відстані, і, навіть відступаючи, зникають так само швидко, як і з’являються. Сьогодні ми мали день відпочинку, але зараз готуємось до наступу. Корпус англійців уже пересувається на Бедфорд, батальйон легкої піхоти, який я тільки що бачив, йде слідом. Дай боже, щоб ми програли бій. Шмельцле, мені потрібна корпія.
Каспар прокинувся. Його тягнув за вуха хірург, налиті кров’ю очі якого Каспар бачив уперше.
— Ось де він! Сплюх! Наточи мені швиденько пилки для кісток і ножі.
Каспар протер очі. Стояв погожий день; світило сонце, але навколо гриміло. Це була канонада, вона чулася зовсім близько. Та Каспар не мав часу довго слухати цей гуркіт. Хірург у закривавленому фартусі, як різник, промчав мимо нього і крикнув:
— Поспіши ж ти, нарешті!
Несподівано почувся голос Шмельцле:
— Осмілюсь доповісти, хлопець усю ніч важко працював, не склепляючи очей! — і вже з сусідньої кімнати він додав: —…тоді, як інші, надудлившись горілки, спали!
Хірург знову закричав; він гримав на солдата, якому осколок ядра роздробив стегно, щоб той нарешті сидів тихо і мовчав.
Каспар був неуважний в роботі, за що одержав кілька ляпасів і тумаків. Усе, що відбувалося з ним і коло нього, хвилювало його менше, ніж гуркіт наростаючого бою. З будь-якого приводу він виходив надвір, щоб кинути погляд па височину, звідки лунали то часті постріли рушниць, то вибухи гармат. Гессенські частини мали вести там бій, але дерева й кущі, пагорки та будівлі заважали йому спостерігати. Якби можна було вилізти на дзвіницю!
Каспар глянув ще раз на височину і кинувся вбік від шпиталю, перед дверима якого скупчився цілій потік хворих і носилок. Він побіг у напрямку до церкви повз руїни й пожарища вздовж розпеченої сільської вулиці. Двері в церкву були прочинені. Всередині пахло, як у казармі. Рожеве проміння, що пробивалося крізь церковні вікна, освітлювало розкидану на підлозі солому. Забута кимсь гессенська гренадерська шапка стирчала на голові дерев’яного святого. Тут, певно, ночували їхні солдати. Кроки Каспара гучно лунали у великому холодному приміщенні. Двері до дзвіниці зловісно завищали. Сходи скрипіли. Каспар піднявся нагору; серце його шалено калатало.
Він штовхнув засноване павутинням вікно дзвіниці — з нього все було чудово видно на всі боки. Його очам відкрилась панорама бою. Здавалось, рукою дістанеш — так близько простяглися, залиті палючим сонцем, американські окопи, що навскіс прорізували вузький берег острова. До окопів тяглися три вулиці від пристані. Місцевість була гориста, вкрита густими лісами та чагарниками, перетята болотами і вузькими ярами.
Дедалі сильніше лунали звуки бою, що точився на флангах, але за пороховим димом майже нічого не можна було розглядіти. Виднілись тільки резерви, які повільно просувалися по двох вулицях. Середня вулиця кишіла частинами в гессенській формі. Сонячне проміння виблискувало на тисячах багнетів. Каспар міг точно розпізнати гренадерів, сформованих у три загони. Перед ними марширували частини єгерів. Гессенці підходили до окопів усе ближче й ближче.
В строгому порядку, з прапорами, що майоріли на вітрі, перші ряди майже досяглі підніжжя. Тепер залишалося зійти на гору. Солдати поволі витягали гармати по стрімких схилах, підпирали важкі вози. Як це могло статися, що американці так безперешкодно дали їм прорватись?
Раптом земля здригнулася від гулу гармат, задрижали вікна від пострілів, і Каспар почав тремтіти. Від стрілянини розляглась далека луна. Багато гессенських солдатів упало і лишилось лежати, мов колоди. Інші йшли, як у Карельському лісі, не звертаючи уваги на зливу куль, жодним пострілом не відповідаючи на ворожий обстріл. Досягнувши вершини, вони зімкнули свої ряди і кинулись в атаку, випустивши два залпи з мушкетів, заряджених під час маршу. Дим почав вкривати їхні ряди.