Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Коли пороховий дим розсіявся, Каспар побачив, що на правому фланзі наступають на американців британські драгуни і легка піхота. Ворог опинився між двох вогнів. Він не міг більше триматись, і Каспар помітив, як серед людей, затиснутих в укріпленнях, зчинилося велике замішання. Пролунав залп з рушниць.
Кілька секунд у повітрі непорушно стояли димові хмари, згодом їх розірвав вітер, той самий вітер, що розносив звуки барабанів і свистків, які кликали на штурм, і луну гессенського ура: «Шуррі! Шуррі!» хрипкий крик воїнів — ознака того, шо з багнетами наперевіс вони йдуть
— Шуррі! Шуррі! — кричав Каспар у самозабутті.
Але наступної ж миті він отямився від свого захоплення. На його щоці горів ляпас.
Анзельм стояв коло нього. Хлопець ще ніколи не бачив друга таким злим. Ляпас від його руки був набагато дошкульніший за ті побої, які він терпів від свого хазяїна Гемпеля. Каспар відчув, що його очі стали вологими від сорому. Він не був більше кухарчуком із «Золотого якоря», що міг, як зачарований, з розчервонілими вухами гнатися за солдатами, коли ті з барабанами і полковою музикою ішли по вулиці.
— Вибач, Анзельм, — попросив він тихо.
Друг відштовхнув його рукою.
— Рюбенкеніг тяжко поранений, — сказав він приглушено. Ходімо швидше, нам треба його забрати.
Жах пройняв Каспара. Разом з Анзельмом побіг він у напрямку битви, яка все ще тривала. По дорозі вони наздогнали багато лікарів І фельдшерів, які так само йшли до місця битви, на висоту Гвіани. Раптом Каспар пригадав, що друзі домовились разом утікати. Що ж вийде тепер з втечі? Що ж буде без Рюбенкеніга? Бідний Рюбенкеніг не зможе ж… Ні, ні, ні, це не мусить, не повинно статися!
Анзельм теж, здається, думав про Рюбенкеніга; він сказав, ніби закінчуючи Каспарову думку:
— Ні, ні, ми не можемо залишити його. Ми повинні чекати…
Їм треба було поспішати, а просуватися вперед дедалі ставало важче. Вулиця похило спускалась на північ і за кілька кроків унизу вклинилась в чорний мовчазний ялиновий ліс. Дороги були забиті возами з амуніцією, гарматами, санітарними повозками, з яких чувся стогін поранених, похідними кухнями, обозами, навантаженими наметами і табірним майном. Погоничі покидали упряжки, а тварини від гуркоту ядер сполошилися і, натикаючись одна на одну, розбіглися в різні боки.
— Гляньте-но, ось вони!
Фельдшер, що йшов попереду, звернув увагу друзів на групу людей, які мовчки йшли на гору під охороною гренадерів. Це були американські полонені в обшарпаній, подертій на шматки уніформі; більшість в одних тільки чорних, білих або фіолетових льняних куртках та сорочках на іспанський лад; деякі босоніж, в злиденній селянській одежі, з продовольчими торбинками і великими пороховими рогами за плечима.
Гренадери змусили переможених відчути ганьбу поразки. Вони запрягли американців у гармати і поганяли, як бідних в’ючних тварин. Полоненим було важко тягнути, бо дорога йшла вгору. Коли вони трошки відставали, залізні чудовиська котилися назад і загрожували розчавити задніх колесами і всією своєю вагою злетіти зі схилу.
— Я більше не можу, — поскаржився чийсь захеканий голос.
Один з гренадерів з тупими очима підскочив до полоненого і почав його бити прикладом по голові.
При цьому він, мабуть, мало думав.
Кілька фельдшерів зупинились і злорадно поглядали на американців.
— Боже, це ж опудала! — закричав один з них.
— Цих каналій, мабуть, обдурили, сказавши, що ми їх усіх перевішаемо, — пояснив гренадер, що проходив мимо. — Під час дикої втечі до Бруклін-Феррі чимало їх потрапило в болото і здохло там. У лісах їх повно, майте на увазі, вони лукаві! І більшість із них такі боягузи, що краще дадуть себе застрелити, ніж проситимуть помилування.
— Дуже дивний доказ полохливості,— пробурмотів Анзельм.
Друзі дістались до укріплень Гвіани і попрямували на останній пагорб. Зійшовши на вершину, вони побачили цілий натовп полонених, що, як зграя коників, ворушились на спустошеному полі. В загородженнях, вовчих ямах, окопах і біля земляних валів тривали ще сутички. З навколишніх лісів чулись поодинокі постріли. Все більше й більше можна було побачити поранених гессенців і американців, які, ойкаючи і стогнучи, лежали край дороги, як мертві птахи.
— Ради бога, друзі, — кричав один, — дайте мені хоч краплю води, мене палить від спраги!
— Де ж Рюбенкеніг? — занепокоєно спитав Каспар.
— Скоро ми будемо коло нього.
Вони минули польову кузню, в якій підковували коня. Недалеко з свистом пролетіла зграя качок; Каспар чув, як вони опустилися на ставок. Анзельм раптом відскочив убік. Сліпа куля пролетіла над його головою і вдарилась об землю; грудки розлетілися в різні боки. Обоє друзів з жахом простували далі. За мить по дорозі, що вела через густий лісок, їх до глибини душі вразила страхітлива картина. Каспар наштовхнувся на американця, який з відкритими очима нерухомо притулився до берізки. Оглянувши його, він з жахом виявив, що чоловік мертвий і прип’ятий до дерева таким багнетом, які носили єгері. По виразу обличчя чоловіка можна було судити, що він боровся до останньої хвилини. Брови його насуплені, кулаки войовничо стиснуті, рот напіввідкритий.
— От варвари! Підлі варвари! — студент, глибоко вражений, зупинився перед мертвим.
Він поклав руку Каспарові на плече і потягнув його далі. Глибше в лісочку, де, напевне, відбувався багнетний бій, Анзельм побачив чимало прип’ятих до дерева людей, що померли в муках, і йому захотілося позбавити Каспара від цього страшного враження.
Вони пройшли повз клен, в гіллі якого стояв на колінах мертвий вартовий з полку Ралля; його обличчя, як уві сні, було звернене до неба. Мертвих траплялося все більше й більше, застиглих і нерухомих, як залізо.
Хлопець насилу переставляв ноги. Він почував себе хворим, ніби під час першого морського шторму, який довелось йому пережити на «Мері Елізабет», тільки тепер було ще гірше.
Поле бою, яке простягалося навколо укріплень, було вкрите покинутою поламаною зброєю, кривавим ганчір’ям і шматками різної одежі. Навіть черевики, капелюхи і хлібні сумки лишили американці напризволяще, щоб полегшити собі втечу. Серед цього хаосу на пеньках, на камінні або просто на голій землі сиділа навпочіпки партія полонених. Вони здавалися зовсім знесиленими і, очевидно, чекали, що з ними зроблять переможці.