Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Лише після того, як американці пішли геть і столи були винесені, Себіш дозволив Каспару прибрати рештки посуду.
Зал був порожній. Останні червоно-сурдутники прощалися з Раллем і Еммеріхом. Обидва з лицемірною відданістю проводжали їх компліментами до самих дверей. Але тільки-но вони лишилися самі, як Ралль накинувся на офіцерів його англійської величності.
— Що за тюхтії! — кипів він од люті.— Замість того, щоб використати замішання американців і вчасно відправити військові кораблі в Іст-Рівер, щоб відрізати цим пройдисвітам відступ і ще сьогодні викурити їх з окопів, сер Гоу зупиняється! Це стратегічний злочин. Та коли щось скажеш, то лише опечеш язика. Ох, так і мусиш тримати язик за зубами і сидіти склавши руки, тоді як пальці так і сверблять розправитися з цими горе-вояками.
— Прокляття, — зітхнув Еммеріх. — Американці тікали, наче якийсь набрід. Вони ж не знають, що таке дисципліна. Чи ви бачили хоч одного бунтівника, який уміє правильно пристукнути підборами? Жоден з них не був на службі. Мін кравець по дрібному ремонту Цігенвальд або трактирник Гемпель з Касселя відігравали б тут, напевно, значнішу роль.
Уявивши собі не, Ралль і Еммеріх глузливо розсміялись і вийшли з головної квартири.
Гессенські частини стали табором просто неба навпроти укріплень бунтівників. Важко було підтримувати вогонь сирими дровами на страшному вітрі Сукняні мундири заскорузли від бруду й поту і не захищали від раптового холоду. День схилявся до вечора. Постаті солдатів ставали темнішими й різкішими, а далі й зовсім зливалися з спустошеною місцевістю.
Подекуди ще тривала перестрілка, спалахуючи, мов блукаючі вогники, в густих лісах околиці. В темряві і загальному замішанні все переплуталось. Майже всі роти були розпорошені. Солдати губили дорогу, спотикались об коріння і кущі, потрапляли у заглибини. Часто не знали, йдуть вони вперед чи назад, де друг, а де ворог. Для тих, хто хотів дезертирувати, було досить нагод здійснити свій намір; скоро вся місцевість була повна білявими «Jajа» — солдатами, які стукали у вікна селянських садиб і просилися стати за наймитів. Дезертирували і англійці; тікали цілі пости і кавалерійські патрулі.
Після гвіанської сутички, в якій була пролита перша гессенська кров, деякі з гессенців щиро зненавиділи ремесло найманця. Один солдат, зрозумівши свою ганебну роль, впав у такий розпач, що першої ж ночі відвів свою дружину й двох дітей у кущі і застрелив їх, а сам утопився в річці.
Однак більшість солдатів складалася з авантюристів, урвиголів і нещасних, які, не розуміючи справжніх обов’язків честі, залишались вірні своєму прапору. Вони, як і їхні пани, по-святковому відзначили цей день. Щодалі від поля битви, то більше зростала їх впевненість у собі. І після своєї легко здобутої перемоги вони вбачали справу американців загубленою і посилали прокляття генералу голодранців Вашінгтону та його армії, що сиділи в мишоловці. Вони вже зараз складали плани на майбутнє, коли війна буде виграна. Дехто хотів організувати експедицію в індійські райони, інші бажали лишитись там назавжди, тоді як ще в інших метою всіх мрій і бажань був близький Нью-Йорк.
Уперше за стільки часу солдатам знову дали м’ясо і портер. За особистим розпорядженням сера Гоу їм видали навіть ром на честь свята перемоги. Кілька п’яних жартівників — колишніх наймитів — зробили з соломи опудала, вбрали їх в капелюхи з м’якими крисами і в обідрані сурдути бунтівників. Потім почепили на них патронташі і прив’язали до рук бунтівницькі прапори. Ці опудала мали означати генерала бунтівників Джорджа Вашінгтона з його штабом. На них зразу ж посипались удари і каміння. Солдати забули за цією розвагою про холод і туман, який, мов дрібний дощик, проникав у всі пори. Вони не припинили гри навіть тоді, коли вітер збивав їх з міг, не вгамувались і тоді, коли пішов дощ. Одному єгерю спало на думку спалити ці солом’яні опудала ворогів. І тут же спалахнуло яскраве полум’я, затріщала солома. Хтось влаштував з пороху фейєрверк, навколо лунали вигуки радощів і помсти. Коли вже вогонь згасав, один із солдатів помітив, що опудало Вашінгтона тільки ледь обгоріло. Його підпалили ще раз, але, на досаду брутальним хлопцям, воно не хотіло займатись. Нарешті сильний дощ зірвав усі їх старання. Один забобонний солдат, охоплений страхом, утік геть. Інші зробили те саме. Радісний настрій наче вітром здуло.
Генерал Вашінгтон і його військова рада побачили, що позицію в Брукліні втримати неможливо, оскільки англійці почали підготовку до блокування своїм флотом Іст-Ріверу. І Вашінгтон вирішив відступити з своїми частинами до Нью-Йорка. Це був рискований захід, який вимагав мужності, маскування і поспішності. Під захистом туману і нічної темряви почалась висадка Не одну годину працювали човнярі з обмотаними веслами; різні човни невтомно перевозили каналом армію патріотів на північний берег.
Лише рано-вранці тридцятого серпня, коли останні човни покинули берег Брукліна, гессенські форпости викрили цей маневр ворога. Повітря було таке прозоре, що можна було бачити людей і навіть колір їх вбрання на вулицях Нью-Йорка, що лежав на протилежному березі. Там зібралися солдати й цивільні, які, витягши шиї, з цікавістю розглядали своїх ворогів.
Гессенці могли тільки обстріляти кілька човнів, які ще були в дорозі. Прямим попаданням вони потопили одне судно, на якому було приблизно двадцять солдатів. А решта досягла мети без жодних втрат.
Частини Гоу негайно вирушили на Бруклін. Солдати натикались на траншеї, окопи і частокіл, але нічого не знаходили там, крім важких гармат, забитих цвяхами і загрузлих в багні, розкиданої амуніції та продовольчих запасів. Усі американці до останнього солдата вибрались з пастки.
Поразка біля Лонг-Айленда була тяжким ударом для армії свободи. Американські патріоти збентежились, і багато з тих, у кого кінчався термін служби повертались додому. Збільшилось дезертирство. З великими труднощами генералові Вашінгтону вдалося втримати своє військо. Особливо зросла небезпека тоді, коли королівські частини захопили весь берег Брукліна і збудували на ньому свої укріплення, а сильний англійський флот, що крейсував біля Лонг-Айленда, на повних парусах обійшов американські батареї і став на якорі на відстані гарматного пострілу од Нью-Йорка.
Розділ шістнадцятий
«Тепер ми вже напевно візьмемо бунтівників у лещата, вдруге вони від нас не втечуть», приблизно так говорили гессенці, із завзяттям копаючи окопи. Незважаючи На палюче сонце, вони старанно виконували свою роботу; солдатам уже ввижався кінець війни.
Вони бачили, як ворог на протилежному березі гарячково вживав заходів, щоб утруднити висадку королівських частин. Уже кілька днів тривала безлад на перестрілка. Неодноразово американці намагались дістатися на баркасах до Брукліна; ці вилазки завжди закінчувались швидким відступом під вогнем гессенських рушниць, але американці тримали англійців і їх найманців у безперервній тривозі. Було багато й інших хвилювань. Одного разу поширилась чутка, ніби в таборі вибухнуло гарматне ядро. Офіцери й унтер-офіцери всюди шукали листівки німецькою мовою, які несподівано з’явились у солдатів. У цих листівках американці обіцяли кожному гессенському перебіжчикові п’ятдесят акрів землі, чотири осли, одного вола, дві корови, чотири свині і ще багато дечого. Ніхто, писалось там, не буде примушений воювати на боці американців; та якщо хтось добровільно стане в ряди патріотів, той завжди буде бажаним бійцем, і його підвищать у чині на один ранг.
Себіш скоро виявив, що ці листівки правили за обгортку на пакетиках тютюну для люльок, які маркітантка Катрін тримала для продажу у своєму візку. Стару зараз же взяли на допит. Вона пояснила, що читати не вміє, а товари купувала у незнайомого крамаря з штату Айленд; проти всяких інших підозр вона протестувала.
Чи можна було їй вірити? В усякому разі тютюн конфіскували на користь полкової казни, а стару застерегли, що вдруге в неї відберуть посвідку маркітантки і покарають двадцятьма ударами палиці.