Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Катрін направила візок повз купу облитого смолою і сіркою дерева, що охоронялася озброєними матросами. Вартовий з рушницею через плече наказав їй зупинитися. І лише після того, як маркітантка засвідчила свою особу, а варта переконалася, що пасажири є справді гессенськими солдатами, їм дозволили їхати далі.
Що більше вони наближались до центра міста, то гарячішим ставало повітря. Цілі ряди будинків були охоплені полум’ям. Десь за мурами мали ще бути люди. їх крики про допомогу, тріск вогню, дзенькіт шибок, гуркіт падаючих стін змушували Каспара тремтіти.
Катрін правила на церкву Тройці, стрімка дзвіниця її здавалась височезною вогненною пірамідою. Велика стара
— Шкода, що Дібольд не поїхав з нами! — крикнув Зеекатц.
А Анзельм додав:
— І погано, що Рюбенкеніг не може побачити цього.
Коли візок перетинав Бродвей, Каспар помітив групу маленьких дітей, які, незважаючи на пізній час, зібрались на розі вулиці; сповнені завзяття, вони тягли солому, папір і дерево, кидаючи все це в яскраво палаючу дитячу колиску.
Перед великим торговим будинком, з вікон якого виривались язики полум’я, вони стали свідками сцени, яка так захопила Катрін, що вона стримала коня. Чоловік похилого віку у вбранні тесляра розпорював ножем шкіряні міхи для води, що стояли на тротуарі, але якась дама, — може, це була власниця будинку, — вибігла на вулицю, стала йому на дорозі і хотіла вирвати в нього ножа. Вона так пронизливо кричала, що привернула увагу великої кількості людей, частина яких стала на її бік, а частина на бік тесляра. Сутичка була вже не тільки між ними двома. Ворожі групи вихором кинулися одна на одну на залитому водою бруку; зчинилася кривава бійка. Група вірнопідданих нарешті перемогла. Вони тут же налетіли на юнака, що вперто перерізував шланг, побороли його і кинули у вогонь. Одного безногого каліку, який хотів заступитися за людину, що страшенно кричала, вони, не довго думаючи, повісили на одному з дерев, що росло перед будинком.
Почувся тупіт копит і пронизливий свист; натовп розступився. Деякі городяни побігли назустріч вершникам з скаргою на повстанців, — це були червоносурдутники і кілька гессенців. Один чоловік з натовпу вказав пальцем на тесляра, якого загрозливо обступили вірнопіддані.
— І Купш з ними! Там і Кляйнпауль, падлюка! — вихопилось у Зеекатца.
Катрін смикнула за віжки, і візок покотився вздовж провулка. Раптом серед стуку почувся тупіт чобіт і хрипкий крик. Каспар обернувся. Тесляр вирвався, його наздоганяли розлючені городяни.
Анзельм висунувся з візка. Він подав руку патріотові, який був у небезпеці, і втягнув його у візок. Катрін стьобнула батогом поміж вухами зляканого гнідого. Здавалось, кінь не рушить з місця. Але нарешті візок все-таки покотився вперед.
Тесляр боязко оглядався на переслідувачів. Коли минула тривожна хвилина і візок завернув за ріг, тесляр втратив з поля зору своїх ворогів. Він сильно задихався. І все ще мовчав. Підозріло дивився він на військові форми і обличчя своїх рятівників; але нарешті, коли його погляд зустрівся з дитячими, повними співчуття очима
— Багачі знають тільки прибуток і гроші. Мішок грошей — не їхня батьківщина…
Раптом голос його обірвався, а погляд, спрямований вперед, застиг від жаху. Знову з’явились королівські вершники, і вже не можна було ні повернути, ні відступити. Тесляр скочив з візка і спробував сховатися в будинку. Почулося кілька пострілів. Хтось наче шарпнув утікача назад, він закинув руки догори, похитнувся і важко впав на брук. У ту ж мить Каспар був уже біля нього; він нахилився над ним, наче так він міг захистити його своїм тілом. Вся істота хлопця була сповнена бажання перешкодити переслідувачам. Він не думав про себе, не відчував і найменшого страху. Але раптом світ перевернувся в його очах. Боляче вдарила в голову кров, його наче охопило полум’я. Він ще встиг побачити над собою в якомусь тумані чорне від пороху обличчя Купша, чув, як кричав Анзельм, що застрелений американець — це полонений, який втік від них; бачив, як заблищали чорні вологі очі Катрін, побачив відкритий від жаху її рот і знепритомнів…
…Що могло трапитися з Дібольдом?.. Коні понесли… Може, збився з дороги… Потрапив у болото… Американські патрулі… О боже, чи сниться це мені? Я б хотів прокинутись!.. Що зі мною?.. Анзельм, Анзельм… Що сталося з Дібольдом?.. Мені не сниться, ні, мені не сниться… Це Себіш, Себіша голос.
— А що, коли Дібольд утік?
Дивні, обурливі, повні недовіри, гнівні уривки фраз долинали до вуха Каспара. Його серце почало сильно битись, він відчував на шиї пульсування крові.
Чийсь голос питав:
— Як? Що ти думаєш? Себіш, ти ж не хочеш…
— Ні, я лише запитую… адже питати ще можна… де був Дібольд, ця тиха вода, про якого ніхто нічого не знав… але я нічого не казав.
Ні, Каспару не снилося. Ніяких сумнівів, тут був Себіш. Старий стояв перед ним, лукаво моргаючи очима і пригладжуючи ревматичною рукою густі вуса.
Перед очима в Каспара стояла туманна завіса. Здавалось, що у вуха набилось клоччя. Нібито хтось смикав його за одежу, за ногу, яка страшенно боліла, йому хотілось кричати…
Раптом завіса впала. Клоччя зникло. Каспар побачив, що знову лежить у клуні. Нога його була в грубій перев’язці. У приміщення набилось повно людей. Тут були не тільки гессенці, а й кілька драгунів і Дібольд. Мундир Дібольда був подертий і брудний. Голова перев’язана закривавленою хусткою; права рука поранена. Каспар насилу зрозумів, що чув і бачив навколо. Нарешті з’ясувалося; драгуни помітили Дібольда по той бік форпостів і підстрелили. Зараз його допитували.
— Осмілюсь доповісти, що мерин майора Еммеріха злякався, пане фельдфебель, — захищався Дібольд. Він говорив цілком спокійно. — Кінь утік, і я мусив довгий час ганятися за ним. Саме тоді, як я впіймав коня, драгуни, не довго думаючи, підстрелили мене.
Пояснення звучало неправдоподібно. Драгуни багатозначно посміхалися.
Себіш стежив за Дібольдом, задумливо жуючи свого вуса. Хитра посмішка світилась в його очах. Тримаючи руку біля рота, він шепотів щось на вухо Купшу, який нахилився до нього.
Тут знову пролунав таємничий голос:
— Себіш, Себіш, за все ти будеш колись відповідати.
Фельдфебель підвів брови. Потім заревів на Дібольда:
— А як це вийшо, що з тобою був твій ранець, свиня?
— Осмілюсь доповісти, що я хотів упорядкувати свої речі,— без вагання відповів Дібольд.