Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Гренадери не дали Дібольду змоги взути другий чобіт. Нетерпляче виштовхали вони його з кімнати.
З чолом, укритим потом, Каспар сидів, зіщулившись на ліжку, прибитий безнадійністю і страхом, і тремтів усім тілом. Його власний стогін здавався йому чужим і ніби долинав здалеку-здалеку. Знесилений, він знову впав на подушки. Може, повертається хвороба? Йому треба до друзів! Негайно! Він мусить покликати їх на допомогу Дібольду…
Пролунав постріл. Невдовзі за ним — другий. Каспар зібрався з силою, дотягнувся до вікна і з жахом відчинив його.
В темряві прошмигнуло кілька тіней. Недалеко від передмостового укріплення, ледь освітленого згасаючим вогнищем, солдати з’юрмилися навколо чоловіка, що, голосно стогнучи, лежав на землі. З страшною впевненістю Каспар впізнав у цьому чоловікові Дібольда. Від холоду, що ввірвався в кімнату, і зростаючого хвилювання хлопець тремтів. Він був сам, сам із своїм страхом.
Руки не слухалися його, коли він взував успадковані від Рюбенкеніга чоботи і одягав форму. Голова йому памо-рочилась, він ледве стояв на ногах. Навпомацки вийшов хлопець з кімнати так швидко, як тільки йому дозволяли його сили, але йому здавалось, що він іде надзвичайно довго — зі сходів вниз і до воріт.
На виході йому загородив дорогу гренадер.
— Стій, нікому не дозволено проходити, такий наказ пана профоса.
Тремтячи, Каспар стояв і наполегливо благав пропустити його. Але ніякі благання не допомогли, гренадер був ніби кам’яний. На питання, що трапилось з Дібольдом, він нічого не відповів; тільки, натякаючи, провів пальцем по шиї. Каспар кинувся був бігти, але спритний гренадер схопив його за комір і почав трясти.
З’явились Анзельм і Зеекатц.
— Барабанщик повинен негайно прибути до батальйону, особистий наказ майора Еммеріха, — відрапортував Анзельм владним тоном.
Наляканий гренадер, хоч і неохоче, все-таки відпустив Каспара. Анзельм і Зеекатц ухопили напівмертвого юнака і поволокли за собою. Але не зробили вони і чотирьох кроків, як хлопець знепритомнів.
Анзельм ніс Каспара на спині. Через кілька хвилин хлопець отямився; він відчував, як мороз проймав його тіло, щипав за обличчя; чув, як пролунав сигнал рогу на перевірку; усвідомлював, з якими труднощами Анзельм робив кожний крок; бачив Зеекатца, що важко ступав у снігу поруч з ними.
— Анзельм, Анзельм, я вже сам можу йти, — сказав Каспар так голосно й рішуче, як тільки міг, і спробував злізти зі спини друга,
— Тихо, Каспар, будь спокійним, — захекавшись, сказав Анзельм. — Ти тільки зіпсуєш усе. Ми несемо тебе, Зеекатц і я, по черзі.
Але Каспар переконав друзів, що вони не зможуть відійти далеко, якщо нестимуть його, і це знову приведе їх до небезпеки. Вони вже самі подумали про це і, взявши Каспара під руки, втрьох пішли вперед.
Каспар іноді провалювався у глибокі снігові замети, йому було надто важко йти, і холод проймав його з ніг до голови, але хлопець вирішив, що друзі не повинні помічати цього.
— Ми вже далеко? — раптом запитав він.
— За межами табору, — заспокоїв його Анзельм, почувши в голосі Каспара тривогу. — Ми вже пройшли добру частину шляху. Коли б тільки наші сліди не викрили нас. І сніг не був би таким глибоким.
— Де залишився Шмельцле? — за хвилину спитав Каспар, пригадавши все, що трапилось за останні години.
— Ми не встигли його сповістити, все сталося дуже несподівано, — розповідав Зеекатц. — Якраз перед будинком лікаря ми побачили, що там діється. І одразу ж побігли назад до шпиталю, щоб застерегти від небезпеки Дібольда. Старий фельдшер не встигав за нами. Коли ми добігли до мосту, з Дібольдом вже встигли розправитись. І тобі це теж загрожувало загибеллю. І нам. У нещастя широкі кроки!
— Дібольд загинув, — сказав Анзельм так тихо, ніби промовляв цю звістку для себе, щоб повірити в неї: при спогаді про Дібольда піт виступав йому на чолі. — Я бачив, як вони стріляли в нього.
Каспар був глибоко схвильований. Він не міг стримати сліз.
У тиші зимової ночі залунали голоси, то тут, то там раптом замиготіли вогні, почувся тупіт копит і гавкання собак. Зійшов місяць і освітив якісь постаті верхи на конях, що скакали по білій блискучій місцевості. Невже їх викрили? Втікачі кинулись на сніг, припали до нього, як жайворонки до борозни, поповзли рачки. Але їх зраджував слід, незграбний, як слід від плуга на кам’янистому ґрунті. Скоро вони почули близько за собою переслідувачів. Невеличкий лісок прийняв їх під свій захист. Сніг був тут не такий глибокий. Але дорога, по якій вони тепер ішли, була підступною Вона стрімко вела в гору, і була вся вкрита уламками скель і вибоїнами. Втікачі задихалися. Дедалі частіше боязко оглядались Кілька куль просвистіло над їх головами і врізалось у поламані дерева. Крики переслідувачів чулися вже зовсім близько. Всі троє почували, що загинуть.
Вони вирішили розлучитися, щоб не всім потрапити до рук переслідувачів. Може, хоч один з них має щастя і зможе врятуватися. Поспішно пробігли значну віддаль у лісі, вбрід перейшли холодний, як лід, струмок і, знесилені, стрімголов кинулись далі.
Каспар біг сам. Друзів він випустив з поля зору. Раптом хлопець почув позад себе якісь хлюпаючі звуки. Може, це Анзельм? Чи Зеекатц? Він обернувся, і його охопив жах. один вершник досяг уже струмка і обережно переходив його на своєму коні. О боже, він був зовсім близько. Наступні секунди здалися довгими, як ціле життя. Каспар відчув сильні кольки в боці, ноги не хотіли нести його далі. Де друзі, де?! За ним і коло нього свистіли кулі; у скронях стукала кров, він почув голос. Йому наказано зупинитись, але він, напружуючи свої останні сили, поспішав далі, бо знав, що йому загрожує смертельна небезпека і все ж таки не вірив, що може втратити життя; йому здавалось, ніби він біжить і за Рюбенкеніга, і за Дібольда, і за Шмельцле, і за рибалку Вейрауха, і за мертвого Кутца, і за всіх, чиє серце билося за свободу.
Але вершник був уже біля нього, нахилився і вхопив його за сурдут. Несподівано з кущів пролунав постріл. За ним другий.
Вершник з вигуком прокляття кинувся тікати так швидко, що Каспар упав і розбив собі до крові коліно об камінь. Але він не відчував болю. Він нічого не чув, крім плюскоту і кінського тупоту, що швидко віддалялись.
Від жаху Каспар не міг збагнути, що сталося. З кущів вийшло три чоловіки, які тримали перед собою мушкети. На них були коричньові мисливські сорочки і широкі капелюхи. Сумніву не могло бути: це американські єгері! Який же їхній пароль, що його назвав їм на прощання американець перед висадкою в Новому Світі? Каспар все ще сидів навпочіпки на землі з трохи дурнуватим виразом на обличчі: саме тепер йому не спадав на думку такий потрібний пароль.
— Free — free — free, — бурмотів він, — freedom’s friend! — Так, це був пароль! Надмірно щасливий, він закричав:
— Хай живе свобода!
Три американці відповіли, сміючись:
— Sure, [31] freedom’s friend. Свобода, свобода! All right! Come along, boy [32] .
І Каспар зрозумів кожне їхнє слово. Йому здалося все це таким надзвичайним і разом з тим таким неправдоподібним, ніби всі вони були дітьми-однолітками, які гралися в дезертирів у Кассельському лісі.
31
Вірно.
32
Добре! Ходімо з нами, хлопче (англ.).