Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
На одну хвилину Ралль втратив самовладання, його червоне обличчя сполотніло. Він механічно зарепетував:
— Шикуйсь! Вперед, руш! Вперед! Вперед!
Він пришпорив коня, і той помчав галопом. Поряд з Раллем погойдувався в сідлі Еммеріх, серце його сильно колотилось.
Ворог виходив навпростець до головної квартири. Деякі гессенські каноніри з власної ініціативи заходились відповідати на обстріл американців. Приглушений гуркіт гармат розбивався об стіни. Але незабаром гавкання кількох гессенських гармат завмерло. В цей час на полі бою з’явилися загони Ралля і відвоювали у противника гармати,
Полковник Ралль кинувся з своїм загоном праворуч, маючи намір ударити в тил ворогові з вулиці, що вела до Прінктона. Але напівдорозі, в садку, засипаному снігом, американські стрільці вчинили йому опір. Під зливою куль ряди гессенців розладнались і повернули назад.
— Що ж тепер? — запитав Еммеріх з безнадійним розпачем. — Весь обоз у містечку…
— Не бійтесь. Трентон ми все одно повернемо, — прокаркав Ралль. Але Еммеріх відчув, що бадьорий голос Ралля не був щирим, полковник у глибині свого серця відчував, що гру вже програно. Вперто вони скерували коней назад до міста, ведучи за собою солдатів, що вже не вірили в успіх бою. Уже коло перших будинків гессенців зустрів вогонь рушниць і картечі. Усього кілька разів вдалося вистрелити гессенським гарматам; незабаром обслуга і коні були побиті. В таку негоду рушниці давали осічку. А багнети не могли на цей раз виручити гессенців, перед ними не було супротивника: американці стріляли з льохів, вікон, дерев, через мури, з дахів.
Ралль зовсім втратив голову.
— Гренадери, вперед! — закричав він пронизливо.
Розмахуючи шаблею, полковник кинувся під дощ куль, як самовбивця в річку. Багато його людей було вбито американськими снайперами. Гессенці остаточно розгубились.
— Рятуйтесь, рятуйтесь, все втрачено! — кричали солдати.
В дикій паніці вони розбігались. Лише Купш продовжував бій з власної ініціативи. Як божевільний, фельдфебель біг вперед і кричав «ура!», поки свинець з рушниці американського снайпера не звалив його на землю. Він тільки скрикнув.
Фріцу Кляйнпаулю відбило картеччю руку. Він був хорошим стрільцем, але самому бути підстреленим — не входило в його розрахунки. В лівій руці він ніс свою мертву праву, показуючи її кожному солдатові.
— Якби я за свою руку помстився ще кільком ворогам, я був би радий, — завивав він.
Вбита й поранена була більшість офіцерів. «Гессенський лев» Ралль впав з коня з двома вогнестрільними ранами. Він скорчився від болю, кишки вилізли йому з живота; проте він вітав смерть, яка зберегла йому сумнівну військову честь.
Недалеко від нього біля воріт лежав тяжко поранений Еммеріх.
— Це ранній кінець для такої хорошої кар’єри! — кричав він. — Я помираю як жертва свого честолюбства і зажерливості мого володаря.
Ледь він закрив очі, як один гессенець став спадкоємцем його золотої табакерки, залишивши годинник мертвому, оскільки куля мушкета так сильно продірявила його, як і власника.
Серед перших, хто ввірвався у місто, був стрункий чоловік з худорлявим обличчям, за зброю йому правила кривава заіржавіла шабля.
Поблизу головної квартири гессенський загін склав зброю і на знак капітуляції опустив знамена.
— Каспар! Касгіар! — пролинув схвильований шепіт в рядах полонених, які впізнали в американському барабанщику свого колишнього товариша.
— І Анзельм тут! Онде з шаблею.
— І Зеекатц. Стоїть ліворуч ззаду. Втрьох вони втекли. Втрьох і повернулись.
З кухні головної квартири вибіг Себіш. У лівій руці він тримав палицю, до якої була прив’язана біла ганчірка — знак капітуляції; в правій кухар розмахував американським триколірним прапором.
— Хай живуть наші визволителі! — кричав Себіш. — Віват, Вашінгтон!! — він хотів говорити далі, але, помітивши Каспара, почав запинатися і змовк. Покірно підійшов ближче.
— Гляньте-но, Каспар! Я завжди казав, що хлопець… піде далеко, — улесливо сказав він. — Так, Каспар, я завжди любив тебе. Чи тепер треба тобі говорити «ви»? Може, ви зможете замовити хороше слівце про мене генералові? Себіш. звісно, готуватиме їжу панам офіцерам! Сніданок уже готовий. Мені здається, я вже бачив пана генерала з вікна. Начебто ввічливий і милий чоловік, не великий і не малий, гарно збудований. Його обличчя відразу викликало у мене любов і пошану Мені треба знайти нового пана. Чорт забирай! Увечері добре поїв, а вранці — труп.
Мовчки дивився Каспар в обличчя свого запеклого ворога, в цю мертвотно-бліду маску брехні, злості й безсилля.
Руки Себіша нервово бігали по вилогах сурдута.
— Нарешті ми, гессенці, звільнені від нудної служби, — сказав він тихо, скоромовкою. — Я завжди був проти цій проклятої війни. Якби нас не примушували, не підганяли зброєю у спину…
— Ми знаємо, ти завжди за переможців, все одно хто вони, — відповів Анзельм глузливо.
— Не може ж бідний кухар пробити головою стіну, — намагався захистити себе старий. — Особисто я завжди був за справу свободи…
— Замовкни, падлюко, кожне твоє слово — брехня! — Стара Катрін, по обидва боки якої були Шмельцле і Мета, протовпилась через ряди солдатів наперед. — Це один з тих панів, які з'являються після бою. З кухарем мені взагалі треба порахуватись…
— Мені теж! — почулося з рядів її друзів, а також полонених.
Ревматичною рукою Себіш боязко провів по вусах.
— Тільки для того, щоб мене обмовити, — продовжувала маркітантка, — він поширив чутки, що я з’їдаю все краще з супів, а решту лишаю солдатам!
Себіш хотів уже сховатись у будинку. як тарган у щілині, але Шмельцле заступив йому дорогу. Дивний, ніби підземний голос, який так лякав колись Себіша, почувся ще раз:
— Себіш, Себіш, пригадай підлоти, за які мусиш відповісти!
Кухар жахливо закричав. Він кинувся тікати, але відбіг недалеко. Ноги його посковзнулись на замерзлій калюжі. Він простягнувся, спробував підвестись, але впав знову. Зламав обидві ноги.
— Заберіть його до шпиталю для полонених! — наказав Анзельм двом гессенцям.