Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Дуже цікаво, — сказав Ралль. Він забув про свою досаду, але відчував себе втомленим, страшенно втомленним. І, кивнувши через плече Еммеріху, пішов до своєї кімнати.
Еммеріх недовго лишався самотнім. Ледве причинились двері за Раллем, як Себіш з цікавістю просунув свою голову.
— Що, неприємності? — запитав він боязко. — Панові полковнику не можна так хвилюватися, чоловікові в його літах, чорт забирай…
— І все через цю наволоч, якій за часів англійського панування жилося дуже добре, — зітхнув Еммеріх, потягнувшись до останньої пляшки.
— Так, так, занадто добре поводитись з підлеглими не годиться, — підтвердив Себіш, але тут же спохватився. — Я маю на увазі безпутних підлеглих. Як-от шибеник Каспар. Пане майор, адже від нього, крім чорної невдячності, ви нічого не мали. Мабуть, вам не лишається нічого іншого, як взяти собі для послуг і за барабанщика якогось мавра.
Еммеріх узяв пляшку, сумно кивнувши головою. Раптом йому стало дуже шкода самого себе. Блакитні очі майора наповнилися сльозами. Він розстебнув жилет і з останнім ковтком, здавалось, солодко проковтнув і свій сум.
Загони Вашінгтона після трудного маршу, який почався по обіді різдвяного дня, досягли, коли почало смеркати, па-рому Мак-Конкіс на Делавері. Через хвороби, полон і дезертирство бійців стало на дві тисячі п’ятсот чоловік менше. Кожний мав з собою триденний раціон і на сорок пострілів бойових припасів.
Незважаючи на жахливу бурю, загонам повстанців вдалося, хоч це здавалося зовсім неможливим, непомітно перебратися на той берег, з якого вони тікали кілька тижнів тому: солдати з вісімнадцятьма гарматами розмістились у невеликих човнах, яким загрожував натиск дрейфуючих крижин. Була четверга година ранку, коли люди вибрались на слизький стрімкий схил і стали в стрій. Заховалися в лісі, який хоч трохи захищав їх від сильного північного вітру. Про відпочинок не можна було й думати Часу було дуже мало; їх план вступити в Трентон до ранку не вдався. Тепер ще лишалась надія на хороший сон гессенців. генералові Вашингтону було відомо про їхню гульню; адже чотири його офіцери, переодягнуті у цивільне вбрання, самі брали участь у пияцтві полковника Ралля.
У Бірмінгамі армія поділилась на дві частини, шоб взяти Трентон у кліщі. Один загін, який вів генерал Салівен, пішов униз, уздовж річки, щоб напасти на місто з заходу, інший же, під командою Джорлжа Вашінгтона, рушив прямо дорогою. Вашінгтон хотів після всіх втрат, відступів і поразок піднести дух свого народу.
Сумнів у перемозі доброї справи почав, напевне, мучити його знову, коли генерал Салівен передав через вістового, то у солдатів змокрів порох.
— Скажи своєму генералові, — відповів розлючений Вашінгтон вістовому, — щоб він використав багнети. Місцевість треба взяти і її буде взято. Ось моє рішення!
Над полями віяв холодний, як крига, вітер. По деревах, дорогах і людях періщив град. Солдати були в жалюгідному становищі. Більшість з них, зранена і зневірена, годилася скоріше для шпиталю, ніж для бою. Вістовий, який ішов з солдатами на деякій віддалі, в дев'яти милях від Трентона, міг керуватися в дорозі червоними слідами на снігу Свобода ступала у рваних чоботях з кривавими ногами.
Коли вартовий зайшов до будинку варти на Пеннінгтонській дорозі, щоб погрітися, солдати спали міцним сном на дерев’яних нарах, тісно притулившись один до одного.
Скрип дверей, важкі кроки вартового розбудили лейтенанта Відергольда, який спав недалеко від груби на єдиному в цій кімнаті ліжку; якось мляво, напіврозплющеними очима стежив він за вартовим, який, видно, жахливо змерз і, щоб погрітися, доторкнувся до залізної грубки, що вже захолола, і, нарешті, розпачливо подивившись навколо, підніс великі червоні руки до масляної лампи, мерехтливе полум’я якої майже згасало. Лейтенант подумав, чи притягти хлопця до відповідальності за порушення дисципліни, але солдат уже вийшов. Відергольдт не чекав чогось несподіваного від ворога; він почував себе цілком впевнено. Перед двома маленькими заліпленими снігом вікнами, як темний густий попіл, стояв уже світанок. Годинник зупинився. Котра це година? Лейтенант, у якого минув уже сон, позіхнув і піднявся. Потім вийшов надвір подихати свіжим повітрям.
Враз перед ним виросли американці. Він кинувся до дверей і щодуху закричав:
— Тривога! Янкі! Ворожий патруль!
Водночас з його криком перед хатиною пролунали три залпи… Тільки тепер вартовий почав стріляти. Розбуджені солдати вибігали приголомшені надвір, хапали гвинтівки, які там стояли. Їхнім переляканим очам здавалось, що маса ворогів виростає з-під землі. В метушні, з панічною квапливістю пікет, застуканий зненацька, відступив до міста.
В Трентоні негайно пролунали різкі звуки сигнальних рогів, гучний тривожний дроб барабанів; ударили на сполох дзвони. Запізнілі гуляки бігли по вулицях, кричали, шукали своїх коней. Чути було вже тупіт копит і хриплі крики команди.
Полковник Ралль лежав ще у ліжку, глухий, як камінь. Капітан фон Барделебен не наважувався його розбудити. Надзвичайно схвильований, побіг він до головної варти і наказав лейтенантові і сорока солдатам підтримати пікет. Коли він знову повернувся до головної квартири, Ралль в нічній сорочці і ковпаку, перехилившись через підвіконня, грубо кричав:
— До чорта, що там трапилось?
Його ад’ютант стояв приголомшений.
— Хіба пан полковник не чує стрілянини?
В цей час відчинилось сусіднє вікно. Відчуваючи біду, Еммеріх висунув носа.
— Що, янкі? — пробурчав він. — Прокляття! — і захлопнув вікно.
Ралль так само квапливо відійшов на середину своєї спальні.
Тим часом рота гессенців, яка була розквартирована на Пеннінгтонській дорозі, стривожена пікетом Відергольдта, марно намагалася відрізати ворогові відступ до міста. Після короткого безнадійного опору гессенці відійшли аж до центра. На центральні вулиці Кінг-стріт і Квін-стріт вступили загони Вашінгтона, а солдати генерала Салівена вступили вже на останню з великих вулиць міста Секонд-стріт.
Тільки тепер частина полку Ралля, зібралась недалеко від базарної площі. Нарешті з’явився сам полковник і майор Еммеріх. Лейтенант Відергольдт виступив наперед і доповів Раллю про обстановку.
Полковник летів стрімголов і задихався більше, ніж його кінь.
— Яка сила у ворога? — нетерпляче перебив він Відергольдта.
На це питання молодий офіцер не міг дати точної відповіді, але він знав, що приблизно три батальйони рушили проти нього, і бачив, як два інші вийшли з лісу і зараз, мабуть, уже обійшли їх.