Незвичайна пригода Каспара Шмека

Веддінг Алекс

В тихому будинку гучно лунало цокання старого годинника, що виривалося, немов хрипке дихання. З контори доносилося скрипіння пера. Вгорі, у своїй кімнаті, на мансарді, кашляв капітан. Крадучись, Каспар Шмек навшпиньки вислизнув з кімнати. В темному коридорі він зупинився на якусь мить перед коморою для білизни і прислухався. За дверима мирно поралася хазяйка. Затамувавши подих, він злякано зіщулився, бо раптом заскрипіла підлога

У порожній кухні було тепло. Добре, що хоч кухар кудись пішов; адже в «Золотому якорі» він одержував таку жалюгідну платню, що змушений був скрізь ганятися за підробітками. Лише мишка сиділа в пастці. На охололій плиті стояв великий казан. Мучний суп, приготований на сніданок, був ще теплий. Каспар

оглядівся навколо, чи ніхто не стежить за ним. Потім швидко насипав супу в миску і, крадучись, поліз наверх темними, хиткими, скрипучими сходами.

«How do you do,sir?» [1] З цими словами, яких його в числі кількох інших англійських виразів навчив капітан, що багато мандрував у своєму житті, кухарчуквідчинив розташовану під самісіньким дахом злиденну кімнату переможця під Росбахом.

На цей раз не почулося звичайної відповіді капітана: «Могли б бути далеко кращими, ха-ха».

Зіщулившись, Еммеріх сидів на єдиному ослінчику перед перекошеним даховим вікном і, здавалось, як кролик, спав з розплющеними очима. На його товстому тулубі був короткий старий спальний камзол; нічний ковпак сповз з лисої голови; в руках капітан тримав свою череп’яну люльку, яка майже ніколи не згасала, але зараз була зовсім холодною. Жваві карі очі Каспара затьмарились. Злидні Еммеріха викликали в нього сердечне співчуття. Він обережно поставив миску із супом на стіл.

1

Як справи, сер? (англ)

— Знову лише цей підгорілий мучний суп?

Кухарчук почухав за вухом.

— Так точно, ваша милость. І навіть цей мучний суп треба спочатку вкрасти.

Коли капітан, замість того, щоб розсміятись, тільки голосно зітхнув, Каспар втішливо додав: — Але сьогодні він підгорів не так сильно, як завжди. Зате коли ви дістанете посаду в ландграфському казначействі управління прибутками…

Ослінчик під Еммеріхом заскрипів. Лише тепер він обернувся до хлопця, його попелясті вуса, що, здавалося, росли з самих куточків рота і стирчали двома пишними пучками, тепер звисали донизу, наче мокре клоччя.

— Дурниці! Хіба ж я дістану цю посаду? Хіба у мене є змога її дістати?

Він показав на свою потерту формену куртку, зашкарублі чоботи, схожі на труби, з розпачем кивнув на свої зелено-чорні, украй пошматовані формені штани. Глянувши на них, Каспар перелякано розтулив рота.

— Це більше схоже на кавалерію, мій хлопче, коли двома шенкелями б’ють коня. От прокляття! Навіть жалюгідної посади ландграфської чорнильної душі для тебе не знайдеться! Го-го, до чого ти докотився, капітане Еммеріх! Це я! Я! Хто б міг подумати?

— Не падайте духом, пане капітан, ви ще будете знову переможцем!

Капітан, відштовхнувши ослінчик, схопився з місця. Як спіймана дика кішка, забігав він туди-сюди по вузькій комірчині перед самим носом співчутливого кухарчука.

— А якихось кілька нещасних років тому я був. як то кажуть, пан капітан туди, пан капітан сюди, ох, якби ти мене тільки міг бачити в той час! Грошей у мене була сила-силенна. Під час походу в Сілезію у мене був особистий страсбурзький кухар, який готував мені делікатесні паштети і мою улюблену страву — квашену капусту з різними приправами. І все це велетенськими порціями. У мене був власний перукар, який тільки те й знав, що голив мені бороду, намилював спину, робив масаж і, наче юного бога, помадив або обприскував духами. При дворі я також поставив свого чоловіка. Дамам я влаштовував почесті, з дочками танцював веселий менует. О розкішні двірські прийоми! І щоб ти знав, Каспаре, вони підкорялись кожній моїй команді. А що тепер? Тепер я мушу обходитись без єдиного слуги. І всі люди ставляться до мене погано, навіть мерзенний

хазяїн готелю поводиться підло зі мною. І я мушу все це терпіти. Учора ввечері, коли я прийшов додому, я тричі дзвонив, хоч у конторі ще горіло світло. Мені не відчинили. Я знаю… я знаю Хазяїн тобі заборонив, я не докоряю тобі. Он як, це мені — і не відчинити! Я змушений був видряпуватися на дахи сараїв, щоб добратися до своєї кімнати, і розірвав ліву штанину шароварів.

Еммеріх урвав мову і, змучений, повалився на ліжко. По його щоках з червоними прожилками котилися сльози.

— Мене не було тут. Я крадькома бігав на низ, до річки. А то я, звичайно, відчинив би, незважаючи на хазяїна. — На дитяче чоло кухарчука набігла глибока зморшка. — Хай йому чорт, у такому вигляді ви справді не можете з’явитись у канцелярію казначейства От якби кравець Цігенвальд зробив нову форму. Але він сказав, що не зробить цього доти, доки не будуть сплачені старі борги, пане капітан.

Еммеріх почав розпачливо кусати вуса.

— Якби ця скупа кравецька душа погодилась хоча б полатати шаровари в борг, — бідкався він. — І може пришила б до сюртука нові петлиці і ґудзики…

Каспар заперечливо похитав головою:

— Цього він, напевне, теж не зробить. Він сказав, що коли я ще раз прийду без грошей, то він власними руками викине мене геть. Шкода, — якби ми годинник уже не віднесли в ломбард, я його знову міг би заставити. А так що… Бідний пан капітан.

З безпорадним виразом на обличчі, украй засмучений, сидів Еммеріх біля Каспара у своєму короткому тонкому нічному вбранні.

— А хазяїн часом не дасть у борг трохи грошей? Як ти гадаєш, Каспаре, адже це було б зовсім непогано з його боку. Якщо я дістану посаду і зароблю грошей, для мене не становитиме жодних труднощів сплатити такі дрібниці. А ти знаєш, це справді чудова ідея. Власне кажучи, ти міг би йому пояснити…

— Краще зараз нічого не вимагати від хазяїна, бо сьогодні погана погода в «Золотому якорі».

Кухарчук злякано замовк, йому здалось, що під дверима почулися чиїсь тихі кроки.

Капітан збентежено закашлявся і схопився з місця. Але навколо було зовсім тихо, мабуть, це їм почулося.

— А чи не могла б паніматка вас ще раз визволити з біди? — спитав Каспар, трохи поміркувавши. — Або панове брати й сестри? Що ви думаєте з цього приводу? Чи вони теж такі самі бідняки?

Еммеріх засміявся нібито весело, але разом з тим якось ображено, потім знизав плечима і знову заходив неспокійно то взад, то вперед по кімнаті.

— Мерзенні грошові справи! У своєї родини я не маю права більше вимагати. Моя мати всього-на-всього бідна капітанська вдова, її невеличкий маєток у Рінтельні повністю заборгований. Від сестри Юстіни, каноніси в інституті благородних дівиць у Гейлігенграбі, о, від неї я не можу чекати навіть ламаного гроша. А мій брат, збирач різного роду податків і мита, ха-ха! Ох, сто чортів! Спересердя капітан штовхнув ногою ослінчик. — Духовний сан — єдина професія, доступна в дій країні для молодої людини недворянського походження. Але красно дякую, я не створений для цього! З мене не вийде епіскопа, ха-ха! Так, мій друже, хіба це не ганьба, коли для того, щоб стати в цій державі людиною, ти повинен обов’язково бути дворянином або ж мати багато грошей.

Капітан підняв свій скуйовджений парик, що валявся під ослінчиком, старанно вибив череп’яну люльку і, вибравши найменшу полінячку, поклав її на розжарений попіл в каміні; тоді взяв у руки свою шпагу і довго дивився на себе в уламок люстра, що висів над умивальником.

— Ох, мій хлопче, — промовив він з сумом, — офіцер за мирного часу все одно як піч в покинутому будинку. Якщо нею щороку не користатись, піч починає розсідатись, вітер свистить в її щілинах, і зрештою вона зовсім завалюється. Ой, яка сумна картина! — І Еммеріх з серцем ударив рукояткою шпаги по уламку люстра, так що воно вдрізки розлетілося.