Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Внизу, біля річки, пане.
— Внизу, біля річки! У капітана, нагорі! Завжди він десь тиняється, замість того, щоб діло робити. А чия це на тобі куртка?
Каспар тільки тепер помітив, що він ще й досі в Адамовій куртці. Хлопець закусив губу і мовчав.
— Чия куртка, питаю, паршивий мерзотнику? Ти ще кінчиш у сточній канаві. якщо так робитимеш і далі. Або на шибениці. Що тобі, заціпило? Кому належить куртка? Дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю!
Але Каспар уперто і гордо дивився повз хазяїна, так, як повинен дивитися на своїх ворогів Червоний Лис. Коли
Із залу трактиру почулися вигуки єдиного відвідувача, який вимагав розрахуватися з ним. Терпець Гемпелю урвався. Він щосили затряс Каспара, горлаючи — Хто не хоче слухатись, хай на собі відчує. Отак! Отак! Отак! — Кілька коротких гучних ляпасів. — Отак! Отак!
Каспарові хотілося розревтись. Але він, зціпивши зуби, стерпів біль. У голові гуділо, щоки пашіли. Від сорому затьмарилось в очах.
— Ану, ти ще довго опиратимешся? Постривай-но, ти ще в мене заспіваєш. А тепер марш!
З цими словами хазяїн «Золотого якоря» втягнув Каспара, який все ще опинався, за вухо в контору і дав йому листа, що лежав уже готовий на письмовому бюро. — Зараз же йди до боргового суду і віддай цього листа засідателеві, та не забудь передати від мене глибокий поклін, зрозумів? Скажеш, що я його прошу прийти зараз же. Нехай такий великий пан Еммеріх ще сьогодні ввечері зволить стати за швейцара у сторожа тюремної башти. І запам’ятай одне: я переламаю тобі всі кістки, якщо ти нарешті не виправишся!
— Зараз! Зараз! Йду вже! Але літати я теж не можу, мій пане!
Гемпель відпустив кухарчука і з роздратованим виглядом побіг, спотикаючись, у зал трактиру, звідки знову залунав нетерплячий голос відвідувача.
Двері зачинилися. Напруження спало. Каспар голосно зітхнув. Його провина зійшла йому легше, аніж він міг сподіватися. А те, шо він повинен віднести листа до судового засідателя — це щасливий збіг обставин. Адже він зможе попередити капітана і за цю послугу має право розраховувати на пораду і допомогу.
Голосно насвистуючи, Каспар вийшов із «Золотого якоря». Це він робив наперекір хазяїнові, який з досадою ще раз міг переконатися в тому, що його виховні заходи анітрохи не вплинули на упертого кухарчука. Вже майже дійшовши до воріт, хлопець пригнувся і, ставши рачки, поповз мимо вікон трактиру, а тоді уздовж стіни. З обережності він ще раз оглядівся навкруги і тільки тоді підвівся. Спритно, як гусениця, видряпався угору по ринві і, переплигнувши через покрівлі кількох сараїв, дістався до капітанової мансарди тим самим шляхом, що був причиною знівечення формених шароварів Еммеріха.
Каспар нетерпляче постукав у вікно. Але відповіді не було, і він, уткнувшись носом в шибку, зазирнув всередину мансарди. О жах, Еммеріха в ній не було! Тільки тоді Каспар помітив, що слухове вікно не було замкнуте на засувку, а лише прихилене і, певно, з нього капітан вилетів, як голуб з голуб’ятні. Це відкриття так спантеличило Каспара, що він втратив опору і покотився по даху. На щастя, він встиг ухопитися за ринву. Якусь хвилину Каспар сидів, дригаючи ногами. Потім зробив триметровий стрибок униз на брук і щодуху побіг, не оглядаючись.
Де ж міг подітися капітан?
Задзвеніли дзвіночки, зацокотіли копита, прогриміли колеса. Велика, каштанового кольору карета з красивою дугою, багато оздоблена золотим багетом, проїхала мимо Каспара.
— Вйо! — крикнув різким верескливим голосом пихатий кучер. Біля нього на козлах сидів юнак в окулярах; на ньому був мундир із шнурівкою, високі чоботи і яскрава студентська шапка. «Вйо!» Шестеро поштових коней бігли так швидко, що з-під їхніх копит аж іскри летіли.
Відкривши од подиву рота, Каспар пильно дивився услід пишній дорожній кареті, яка під’їжджала до готелю «Рай». З готелю вибіг, низько кланяючись, хазяїн, за ним слідом вискочило кілька коридорних і вилетів, дзвякаючи, рябий пінчер. Кілька прохожих зупинилися, здивовані. Тим часом Каспар також прибіг до готелю «Рай» і спритно гулькнув у перший ряд натовпу цікавих, що помітно зростав.
Саме в ту хвилину розсунулись цупкі шкіряні завіси високої карети. З середини карети, оббитої жовтим оксамитом, показалося похмуре обличчя старого пана з довгими вусами і клиноподібною борідкою.
— Посланник з Туреччини? — прошамотіла беззуба бабуся, що стояла біля Каспара.
— А може, французький принц? — висловив припущення учень булочника.
Дверцята карети відчинилися. Малесенький на зріст чорношкірий слуга в червоній лівреї з заклопотаним обличчям зліз по спущених східцях карети. Потім простягнув руку, щоб допомогти своєму панові.
Пан був ледве на голову вищий від свого слуги. Він тримав перед очима лорнет і з якоюсь буйдужою привітністю розглядав жителів Касселя, як дивляться звичайно на дерева, квіти або райдугу.
— Такому карликові зовсім не потрібна така карета. Мішка з-під борошна досить, щоб без особливих зусиль принести його в Кассель, — сказав розчаровано учень булочника.
Хазяїн готелю «Рай» стояв, зігнувшись у глибокому поклоні, аж на рожевих складках його жирної потилиці виступив піт. Потім він, вклоняючись, провів знатного гостя до дверей.
Якась стара жінка у вилинялій спідниці з червоного сукна звернулася до сина хазяїна готелю, який саме вийшов з будинку, щоб простежити за вивантаженням багажу важного гостя.
— Хто ж він такий, оцей іноземець? Якийсь закордонний дипломат чи міністр, га? Видно з усього, що скоро я знову подамся в мандри із своїм маркітантським візком. Я нюхом чую цих панів. Такий орел мух не ловить.
Молодий хазяїн готелю «Рай» з гордовитим виглядом відмахнувся од неї:
— Якийсь, певно, державний візит, інкогніто… Але краще не докучайте своїми запитаннями. Та, взагалі, вам, жінкам, бракує розуму.