Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Спочатку, вирішив хлопець, сховаюся в кухні, щоб довідатись, наскільки великий гнів пана Гемпеля.
Але Гемпель здебільшого був там, де його найменше можна було сподіватись. Ледве просунувши носа у двері, Каспар одразу потрапив до рук хазяїна. Так нестерпно очікувати неминучих побоїв, що вже краще самому підійти до хазяїна і одразу вирішити свою долю.
— Пане хазяїн, — пробелькотів він, — я не відніс листа про капітана Еммеріха судовому засідателеві. Саме тому…
— Саме це ти дуже добре зробив, — обірвав на слові приголомшеного Кас-пара хазяїн, що якраз порався біля великої плити. — І зараз же скоч до шевця по чоботи для пана капітана!
— Що-о-о? — Каспар, не хотів
— Ще додай сала до смаженої яловичини, Гемпелю! — пролунав владний голос через двері з трактиру. — І добре підсмаж, зрозуміло? І вина до соусу, та найкращого там!
Вражений Каспар обернувся. У дверях стояв, широко розставивши ноги, біля вічних завсідників — Купша і Себіша, які робили вірнопіддані обличчя — до невпізнання змінений капітан Еммеріх. На ньому був новісінький мундир з блискучим орденом; волосся було напудрене, коса зв’язана шовковим бантом; його гладке обличчя аж сяяло від задоволення.
— How do you do, sir? — бовкнув Каспар, трохи отямившись від радісної несподіванки.
— It couldn't be better [3] , ха-ха, — почулась відповідь, і Еммеріх самовпевнено ляснув себе по халяві нагаем, яким він останні роки звичайно лише вибивав свої штани, і повернувся до Каспара спиною.
— Отже, ви вирішили, пане капітан, їхати до Америки? — запитав хазяїн «Золотого якоря», перевертаючи зарум’янене м’ясо на сковороді і щедро доливаючи туди вина, так що воно аж шкварчало і парувало.
3
Не можуть бути кращими (англ.).
— А чому б І ні? — відказав Еммеріх. — Ви що, вважаєте цю ідею поганою, га? Або взагалі ви щось маєте проти цього, га?
Купш і Себіш просунули свої голови в кухню і з напруженою цікавістю дивились на хазяїна трактиру.
Гемпель витер фартухом піт, що виступив у нього на обличчі.
— Ох, прошу, нічого, зовсім нічого, пане капітан. Але тільки… що будете ви там… в Америці… Я думаю, чи є позиція там… вибачайте… надійною?
— Я офіцер, Гемпель! — відповів Еммеріх самовпевненим тоном. — Офіцер повинен воювати, чи не так? Це його позиція, ха-ха. Чи вона є надійною, це його мало турбує. Вона повинна бути прибутковою. — Він пожвавішав, розпалився; його щоки з червоними прожилками налилися кров’ю, а попелясті хвацькі вуса погойдувались під час розмови. — А те, що моя посада буде прибутковою, в цьому ви можете не сумніватись, чоловіче. Про це вже потурбується мій старий друг, полковник Фаукітт. Справжній джентльмен, до глибини душі! Тепер я враз і сам можу стати полковником, та що я кажу? Генералом, звичайно! Затримка буде тільки за мундиром, мій любий! Але кожний вправний військовий кравець зможе вмить розв’язати що проблему!
— От, коли ти хочеш знати, що являє собою людина, дай їй владу, — сказав хазяїн шанобливо. Купш і Себіш кивнули головами, цілком з цим погоджуючись.
Капітан, надзвичайно задоволений тим враженням, яке він справив на хазяїна, котрого ще так недавно боявся, запропонував йому поблажливо свою щойно наповнену табакерку.
Хазяїн, уклонившись, взяв одну понюшку і підніс її до носа. Чхаючи і від насолоди охкаючи, він зауважив потім:
— Отже, ви відправляєтесь на війну! Гмм.
Еммеріх зовсім розм’якнув.
— Ох, Гемпелю, знову бути солдатом! Ви знаєте, ще дитиною я найбільше любив грати в солдати! Англійський король знає, що робить, коли набирає німецькі війська. Я вам кажу — американець для німця все одно, що комар, отак роздушиш між пальцями, і його нема! Тільки дайте наїм дістатись на той бік великої
Каспар не вірив своїм очам. Куди подівся Еммеріх колишніх днів? Той, приречений на повну бездіяльність, бідолаха, якого він підгодовував убогою мучною юшкою! Злидар, який свої єдині формені штани змушений був щоночі класти під матрац, щоб вони розправилися на ранок? Посеред кухні стояв тепер зовсім інший Еммеріх, схожий на один з героїчних бюстів із сала, що стояли у вітрині аматора мистецтва — м’ясника Шрьодера на Двірцевій площі.
— Пане капітан, ваше благородіє, печеня готова! — повідомив Гемпель покірливо.
— Ану, давайте понюхаємо, — Еммеріх нахилився над сковородою, заплющив очі, чисто як кіт, що муркоче від задоволення.
— Дуже добре, можна ставити на стіл. — Насвистуючи, він підійшов до столу біля кухонного вікна, який був призначений не для гостей, а лише для хазяїна. Він сів тут, начебто саме так воно і повинно було бути, замовив кухлик пива і заходився біля печені.— Ну, то як же, Купш, поїхали разом до Америки? — плямкаючи спитав він через плече фельдфебеля
Купш стояв струнко, витягти руки.
— Слухаюсь, пане капітан, це мене вже починає приваблювати. Але ще питання — чи звільнять мене з гарнізону пана ландграфа. Щоправда, вищого, ніж звання фельдфебеля, я вже, мабуть, не зможу домогтися, — додав він сумно.
— Фельдфебель залишається фельдфебелем. Це ж довготривалий почесний пост, — прискаючи слиною, прийшов на допомогу Себіш.
— Дуже вірно сказано, — зауважив Еммеріх, витерши зворотною стороною руки пивну піну з губ. Його очі зустрілися з Каспаровими, який даремно робив йому знаки, що хотів би з ним поговорити. Еммеріх лише глибоко смачно позіхнув і, одвернувшись, запитав Себіша: — Ти теж поїдеш зі мною? Якщо мене підвищать у чині, будеш у мене чистильником і кухарем. Нам потрібні надійні люди, а не такі негідники, які одразу зникнуть, тільки-но їх обмундирують. От прокляття, оцей сусіда наш Ганновер забезпечує цих мерзотників усіма мислимими вигодами. Зухвала чернь дивиться крізь пальці, коли зустрічає дезертира… Ну, то, Себіш, поїдеш зі мною? Ти ж ще вмієш куховарити?
Себіш, який своїм непоказним виглядом останніми роками все більше скидався на таргана, помітно пожвавішав.
— О. аби мені тільки дали з чого, а варити я, звичайно, вмію, а не лише сидіти в лотерейній конторі, пане капітан! Я чудовий кухар для високого панства. Я розуміюсь на гарячих і холодних стравах, вмію готувати торти, паштети, солодкі й кислі холодці. Ще за молодих років я навчився цього у «Червоному бику» в Франкфурті. Гай-гай, це були золоті часи, і мені не доводилось голодувати! І пізніше також, коли я був лейб-кухарем його превосходительства, пана генерал-майора Кальтенлебена. І як штаб-кухар під час сілезької кампанії. Я тоді так добре варив, пане капітан, що пани офіцери завжди просили добавки. У них часто аж прищі висипали на всьому тілі, так смачно я варив! Так-так.
— Ну, от і чудово. Отже поїдеш зі мною, якщо я тебе покличу? Чи ще вагаєшся? Себіш, Себіш, якби отак завжди вагалися, то не виграли б жодної битви. Ну то як же? Все ще сумніваєшся? Чи ти хочеш сидіти вдома, як дівиця, що чекає жениха? Ти що, справді не хочеш взяти участь у такій справі? Чи, може, тут заховуються родинні причини, га?
Себіш нервово провів своїми ревматичними руками по вусах і, не знаючи, що відповісти, мовчав.
— Та де там, у нього лише одна дочка, — одразу ж прийшов Купш на допомогу помічникові лотерейного писаря, — але Берта не дуже-то піклується про нього, пане капітан.