Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— А, одна дочка? Цікаво, цікаво! Скільки ж їй років? Ще молода й квітуча?
Така цікавість капітана дуже полестила Себішу.
— Двадцять один, осмілюсь доповісти. І до того ж гарненька, добре вихована крихітка. Чи не завгодно панові капітану знати… отже… саме тоді, як з'явилося генуезьке лото, моя Берта проходила якось зі мною мимо лотерейного склепу, л лотерейний інкасатор, якраз мій старий знайомий. Завдяки йому я й дістав місце помічника лотерейного писаря. Ну й от… моїй Берті раптом теж заманулося неодмінно пограти. Не піду далі й годі, каже, отака неслухняна крихітка. А ця лотерейна гра таки й справді найспокусливіша і найнебезпечніша з усіх азартних ігор.
— Ну, і що? — буркнув Еммеріх, якому вже почала набридати балаканина Себіша.
— Я тоді, прошу вас, пане капітан, дозволив їй пограти в генуезьке лото. — Голос Себіша звучав здавлено, а потім він на якусь хвильку замовк, щоб зібратися з думками, які безладно роїлися в його голові.— І справді, їй випав головний виграш! Сто рейнталярів! Тоді я послав її в пансіонат, щоб вона набралась там розуму. І правда, це їй пішло на користь. Вона стала такою вихованою і освіченою… грає навіть на спінеті, вміє трохи по-французькому і вишиває, пане капітан. В минулому році вона одружилась з вищим поштовим чиновником, стала справжньою дамою…
— І соромиться свого батька. — доповнив фельдфебель Купш короткий життєвий нарис.
Себіш знизав плечима, покірний своїй долі. Він вважав поведінку своєї дочки цілком правильною, хоча і прикрою для нього самого.
— Ну то як, поїдеш зі мною? — запитав, уминаючи їжу, Еммеріх. — Адже тебе тут ніщо не затримує?
— Так… так-так… цей крок, мені здається, треба добре обдумати, — все ще вагався помічник лотерейного писаря.
— Дурниця! — обірвав його на слові капітан. — Пане хазяїне, — звернувся він до Гемпеля, — печеня була дуже добра. Але це тільки закуска. А яка ж у вас основна страва? Якщо я не помиляюсь, печеня з гуски, га? Щось таке наче пахло. Чи неправда? А як гуска приготована? З начинкою? І до неї ще й сливи? Чудово, я відразу це вгадав, мій ніс мене не підведе. Отже, давай її сюди! Добру порцію, стегенце, так? Між іншим, мені б хотілося викурити люльку! Гей, Каспаре, — гукнув він, — принеси-но мені вогню!
Каспар підскочив до плити, знайшов скалку і запалив її. Повернувшись, він помітив, що Еммеріх мав при собі свій кишеньковий годинник, який так довго був заставлений. Якраз він чванливо витяг його і з захопленням зауважив:
– Іде, як дзвіночок!
— Такий годинничок — дорога річ, — схвально пробурмотів хазяїн.
— Не менш, як двадцять рейнталярів, — додав гордо Еммеріх, дбайливо заховуючи золотий годинник в кишеню свого мундира. Потім він повернувся па ослінчику, широко розставивши короткі товсті ноги, і звелів Каспарові запалити люльку.
Той весь час тільки й чекав на цей момент і прошепотів капітанові:
— Мені треба з вами негайно поговорити. Віч-на-віч. Зараз же! Зараз!
— Дурниці! — буркнув Еммеріх, з сопінням пускаючи дим. — Що там у тебе таке невідкладне, Каспаре? Дай мені спочатку спокійно попоїсти і випити. Гей, пане хазяїн! Чи є в твоєму домі хороше вино? Гуси важко перетравлюються, то нічого не лишається іншого, як заливати їх вином. Чи є у тебе в погребі неєрштейнське або рейнське, але щоб не молодше 55 року!
— Ану, Каспаре, метнись зараз же до винаря готелю «Рай» за пляшкою кращого вина для пана капітана, — пошепки наказав хазяїн «Золотого якоря». А вголос він додав — Що ти гав ловиш? Швиденько, не барися!
Кухарчук на одну мить затримався біля дверей і нерішуче поглянув на Еммеріха. Той мало не встромив свого помітно почервонілого носа в тарілку і навіть не підвів очей.
— Ну, підеш ти вже, нарешті? — закричав хазяїн. Тоді Каспар вирушив у путь.
Коли кухарчук, задихавшись від бігу, знову з’явився в кухні з пляшкою, на столі перед місцем Еммеріха стояла наполовину з’їдена печеня з гуски, а капітана там уже не було. Гемпель і його обидва завсідники розмовляли з таким запалом, шо зовсім не помітили приходу Каспара.
Незабаром Каспар довідався, що під час його короткої відсутності за капітаном приходив вістовий англійця.
— Ой, щось мені не віриться, Гемпельчику, — зауважив Себіш, багатозначно підморгнувши, — що він взагалі ще покажеться тут у «Золотому якорі». У мене відносно цього тонкий нюх, так, так…
Страх пройняв Каспара, коли він це почув.
— Що, він уже поїхав в Америку? — вигукнув хлопець.
Настрій Гемпеля теж змінився.
— Що? — запитав він глухо лотерейного писаря.
— Ну, та це ж ясно, що він тут був востаннє. «Золотий якір» вже більше не підходить для нього. Хтозна, а може, кухарчук теж до деякої міри має рацію, і пан капітан перебуває вже на шляху до Америки. У всякому разі, ви, Гемпелю, сміло можете провести риску під тим, що він вам заборгував.
— Коли це правда, — закричав хазяїн «Золотого якоря», очі якого аж посоловіли від злості,— то щоб грім побив цього проклятого старого головоріза!
Пляшка випала з рук Каспара.
Гемпель заревів:
— Ще цього невистачало? Дурний, проклятий йолоп!
З червоним од люті обличчям він підступив до кухарчука. Каспар хотів було утекти від цього страховища, що звалось його хазяїном, але спіткнувся об черепок і впав на підлогу. При цьому задзвеніла сковорода, яку він засунув собі в штани. Підозрілий шум не пролетів повз вуха Гемпеля. Він міцно схопив кухарчука за вухо, з тріумфуючим виглядом витяг сковороду за держак з його штанів і почав дубасити Каспара за всіма правилами. Купш і Себіш стояли тут же, підбурювали хазяїна і нишком хихотіли, розважаючись цим видовищем. На щастя, хитрий кухарчук начебто заздалегідь умів усе передбачити; солома в куртці і штанях врятувала тепер його. Втомлений і захеканий, хазяїн «Золотого якоря» нарешті випустив хлопця.
Каспар, від якого не почули ані жалібних зойків, ані голосного плачу, обсмикнув свою курточку і, стиха насвистуючи, хоч у душі в нього все кипіло од ненависті, вийшов з кухні. Гемпель, Купш і Себіш глянули один на одного і похитали розчаровано й здивовано головами.
Розділ шостий
Того ж дня Каспарові довелося ще раз піти до готелю «Рай». І трапилось це так.
Була вже дев’ята година вечора, і хазяїн «Золотого якоря» все частіше кидав нетерплячі погляди на двері, а потім на годинник з зозулею, рівномірне цокання якого, здавалось, падало тяжкими ударами на його нерви. Можливо, ще більше, ніж цокання, його дратувала присутність помічника лотерейного писаря Себіша. Цей надокучливий чоловік, який звичайно в цю пору вже давно дибав собі додому, сидів нерухомо перед спорожнілим кухлем пива і чекав із зростаючим задоволенням, чи збудеться його провіщання щодо капітана. О-пів на десяту, коли він, нарешті, вирішив відступити, раптово відчинилися двері.