Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Доведеться тепер трактирникові заплатити і за сміх, — жартував Себіш, бризкаючи від реготу слиною. — Ну, проте, мені час вертатися в лотерейний склеп, а до вечора ваш гнів, можливо, пройде, чи не так, любий Гемпелю?
— Так, так, знаю я вже вас, — похмуро сказав хазяїн, — ви обидва тягнете руку за капітаном, чого б він там не накоїв. Завжди ви за нього, а не за мене.
— З цим я цілком погоджуюсь, — уткнувшись у кухоль, приглушено пробурмотів фельдфебель. — Всіх начальників належить глибоко шанувати і слухатись. Капітан опинився тут не заради пивної бурди, чи не вірно я кажу, хазяїне? Хіба він винний, що йому дали відставку, бо зараз мирний час?
Себіш неспокійно пощипував ревматичними руками густі вуса і ствердно кивав головою. Але ось він раптом завмер.
Хазяїн зненацька так бахнув кухлем об стойку, що в його руках залишилася сама ручка, а осколки бризнули на всі боки.
— Все те, що я сказав тут про цього негідника, я йому скажу прямо в очі, і знати нічого не хочу, запам’ятайте це добре, — проревів він і, розлючений, підступив до обох відвідувачів. — Тому, чий панцир заснований павутинням, нема чого дуже роззявляти пащеку. А від таких клієнтів, як ви, Купш, я, між іншим, можу теж відмовитись, від цього я не збіднію. Сидіти півдня за маленьким кухлем пива…
— Але ж панове, панове, — втрутився Себіш. І маленький, наче карлик, помічник писаря, ледве сягаючи хазяїнові по груди, почав сіпати його за рукава, намагаючись втихомирити. — Гемпельчику, Гемпельчику, хіба ж тобі дозволить совість вигнати своїх вірних відвідувачів, га? Стара ти болотяна курко, я тобі скажу одне: після миру знову настає війна. Вірно? І тоді пан капітан знову буде служити. Вірно? А ці знатні пани можуть або страшенно нашкодити, або ж бути дуже корисними. Вірно? І, — тут Себіш, стишивши голос, оглядівся навкруги — чи не підслухує бува хто-небудь із сторонніх, — незабаром знову почнеться війна. — Він таємниче подивився своїми водянистими очима на Купша і хазяїна.
— Що? Вже знову війна? — буркнув хазяїн «Золотого якоря». — Коли ж в Гессені, нарешті, буде спокій? Мало ще в нас тиняється бездомних інвалідів?
Фельдфебель, справжній здоровило, поспішно схопився з місця, нервово застебнув своїми довгими пальцями мундир і насадив на голову трикутний капелюх:
— Це неправда, Гемпелю. У нас, в ландграфській комендатурі, про це нічого не відомо.
— Так, а звідки ж тоді ви знаєте, що знову буде війна? — настирливо допитувався хазяїн у помічника писаря.
Себішу раптом зробилось дуже ніколи. Він пошкутильгав до виходу, волочачи, як завжди, ліву ногу. І вже знадвору просунув крізь двері ще раз свою старечу вусату голову і сказав, таємниче підморгнувши:
— У маленьких мишей теж є вуха.
Розділ другий
Каспар Шмек мчав мимо старих, похилених будинків, і в його вухах ще звучали погрози хазяїна «Золотого якоря» і вигуки Еммеріха. Раптом стукіт його дерев’яних пантофлів залунав голосніше, наче зацокотіли кінські копита. Каспар перетинав круглу Королівську площу, де відбивалася луна в різних напрямках. Чи Еммеріх ще й досі кричить там услід за ним? «Та нехай він собі репетує, аж поки не охрипне». Каспар сердився на капітана, бо через його нестриманість хазяїн спіймав Каспара на гарячому. Добре загрібати жар чужими руками! Ой, як набридло вже Каспарові тремтіти, чекаючи стусанів свого хазяїна!
Здалеку донісся звук барабанів і полкової музики. Він то віддалявся, то ставав усе сильнішим і сильнішим. Вікна Старого Міста затремтіли від могутніх кроків багатьох солдатських чобіт. Каспар чув, як загін зупинився, як з брязком опустилися на брук рушниці. Потім пролунали слова команди. Якби у Каспара зараз не було важливіших справ, він, безперечно, побіг би до солдатів. Бо ж вони марширують тільки для власної втіхи по місту.
— Гей! Обережно, сонько!
Каспар Шмек мало не потрапив під віз з товстопузими пивними бочками, який, підскакуючи на вибоїнах вулиці, їхав до готелю «Рай». Кучер з великим червоним носом, лаючись, повернув у його бік голову. Рябий пінчер з готелю «Рай», дзявкаючи, кинувся на Каспара, але відразу ж облишив його і стрибнув до здоровенних гнідих коней, з ніздрів яких валила біла пара. Було вогко й холодно, і Каспар змерз.
З боку замка дув вітер, проносився по широкій площі для парадів та іподромів, хитав дерева на лузі, підганяв, надимаючи, закутані постаті городян, які минав Каспар, йдучи мостом через Фульду. Посеред мосту стояла маленька дівчинка і, гірко плачучи, дивилася услід своєму червоному капелюшку, який, наче запізнілий метелик, злетів униз до Фульди і поплив між крижинами і уламками дерева, що неслися вдалину.
Срібна стрічка Фульди бігла, виблискуючи, кудись туди, до далеких пагорбів та високих гір. Та Каспар не звертав на це уваги. Його погляд був спрямований значно далі. В думці хлопця поставали чорні пагорби Дакоти, йому уявлялися оті кращі люди, оті дикуни, до яких його вабило, про яких він мріяв. Вони жили в наметах, харчувалися з мисливства і рибальства; сиділи, попихкуючи люльками, навколо своїх вождів на раді старійшин. Суворі штрафи тут накладалися рідко, а дітей тут зовсім ніколи не били. Вимахуючи томагавком, розмальований з ніг до голови і прикрашений орлиними перами, з захисним талісманом на грудях, мчав Каспар Шмек, член племені Червоних Лисів, на своєму гарячому коні уздовж ворожих лав і стріляв у саму їхню гущу, стійко витримуючи зливу куль та стріл. Ось він промчав невразимий, повернув коня і ще раз кинувся на ворогів, нехтуючи небезпекою. Але зненацька він і його кінь, наскрізь прострілені, впали на землю. Вороги відступили. Чи довго йому тепер доведеться лежати в прерії? Коли смеркнеться ще, може, і вовки прийдуть? Але воїн Червоних Лисів стійко витримує страждання. Прямо сидів Каспар Шмек, юний, хоробрий червоношкірий і, безстрашно чекав своєї смерті. Похитуючись з боку на бік, він співав… «Ох, не боюся я нічого, крім болючого зуба старості! Ма-ахіс хевіса, наєхьо! Ма-ахіс хевіса, наєхьо!»
Рибалка Адам Вейраух, засмаглий чоловік, якому було щось із тридцять років, з гладеньким чорним циганським волоссям і такими ж вусами, ось уже кілька годин стояв, посмикуючи свою вудочку, перед прорубаною чотирикутною ополонкою. Раптом йому видалося, що він чує голос Каспара. Він повернув голову вбік і прислухався. Справді, це був індійський клич Каспара, а он уже біг сам хлопець, перестрибуючи через щебінь і гальку, продираючись крізь густі вербові зарослі, що тяглися вздовж мілкої піщаної коси.
— Каспар, Каспар!
Каспар, прокинувшись від мрій, здивовано зупинився. Потім кивнув своєму другові і попрямував до нього.
— Ти ж зовсім замерз… — Рибалка стягнув з себе вовняну куртку І обгорнув нею хлопця. Дременувши із «Золотого якоря», Каспар не міг взяти з собою ні кафтана, ні шапки, і з вдячністю одягнув її; поряд з другом його огорнула впевненість, тепло і якась особлива безпека.
— В «Золотому якорі» знову щось трапилось, — сказав Вейраух, кинувши погляд на Каспара і стиснувши його за плече. — По тобі видно.
Каспар не знав, що відповісти. Вейраух не міг терпіти капітана, а Еммеріх й собі знати не хотів нічого про рибалку.
— Адам, я ніколи більше не повернусь туди, — вирвалося, нарешті, у нього, і він розповів, запинаючись і ніяковіючи, про те, що трапилося вранці.— Нічого не можна робити, за все карають. Точнісінько так, як це було в школі у вчителя Шаба. Лупцював палицею з горішника і стусанами частував, ставив навколішки на горох… А тепер оцей Гемпель, він ще гірший. Досить з мене!
— От хоч один у цій країні наважився виступити проти побоїв, — сказав задоволено рибалка. — Так, багато дечого треба було б змінити.