Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Забужко Оксана Стефанивна

Можна було б сказати, що маємо до діла зі звичайнісіньким прикладом патріархального «токенізму» (коли винятковийпредставник меншини, в даному випадку жіночої [26] , видається за типового— з метою приховати дискриміноване становище решти членів цієї меншини) — і на тім заспокоїтись, якби не та парадоксальна обставина, що власне Леся Українка, поза своїм «етнічним» псевдонімом, на роль такої «типової», «архетипальної» українки, яка має найповніше втілювати в собі жіночий первень етносу і з якою, відповідно, кожна українська жінка могла б самоототожнитись (а кожен український чоловік — добачити в ній дружину, матір і сестру), надається якраз якнайменше (принаймні куди менше і від Шевченкової «доні» Марка Вовчка з її «тимошенківською» косою та колоритною портретною ґалереєю «нативістичних» Марусь-Горпин-Катерин, і від не менш-таки «нативістичної» Ліни Костенко, яка ідеально відповідає всім стереотипам матріарха «селянської нації»).

26

Нагадаю, що меншинне становище жінок у патріархальному соціумі обґрунтоване було соціологією ще в 1960-ті pp. (див. про це, зокрема: Мілет Кейт. Сексуальна політика/ Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. С. 97—103).

Представляти її архетипальним утіленням української жіночости не випадає бодай з огляду на її, вже конвенційну для нашої культури, безтілесність, що імпліцитно дорівнює безстатевости(у повній згоді з компліментом Дон Жуана Донні Анні в «Камінному господарі»: «Ви мов не жінка, і чари ваші більші від жіночих!»). Леся Українка — це для нас насамперед героїня знятої, у геґелівському сенсі, тілесности, отой самий прапервісний «святий дух» жіночого роду, що він же й Мавка у фіналі «Лісової пісні», після всіх фізичних перетворень-перевтілень (пригадаймо хрестоматійний монолог «О, не журися за тіло!»), — невипадково ж навіть Д. Чижевський у своїй, і досі, на жаль, найактуальнішій, «Історії української літератури» незграбно йменує її «дівчиною» (girl), — і це вже віддавши їй належне за те, що першою по-справжньому «піднесла українську літературу на рівень світової» [27] , себто підсумувавши увесь творчий шлях умерлої 42-літньою — у тому самому віці, що й інший національний класик, англійська романістка Джейн Остін, — авторки «Кассандри» й «Камінного господаря». Дарма що не відповідна ні вікові (про який сама письменниця казала, що «се вже цифра така, що показує не до Петра, а до Різдва» [12, 439]), ані родинному становищу пані Косач-Квітки, ця «дівчина» насправді інтуїтивно вибрана вельми точно — вона звучить найбільш ґендерно нейтральноюз-поміж

усіх можливих прикладок, «очищеною» від усяких соціальних координат (пор. у сучасному великоміському сленґові так само «нейтральне» публічне звертання «дєвушка», яке, виникши на початку XX ст., попервах було адресувалося телефоністкам, тобто власне безликим і безіменним жіночим голосам, «жінкам-духам»), — а відтак мовби й найвідповіднішою для такої нестандартної та «неформатної» українки, котра не підпадає під жодне з традиційно-етнокультурних статусних означень жінки в патріархальному соціумі (кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!). Дивна якась виходить «українка» — вийнята, відціджена з родового тіла народу: не мати, не баба, взагалі не стать— «ви мов не жінка» («Камінний господар»), «легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку» («Лісова пісня»), — словом, «людська подоба, що була сосудом Духа» [28] , і всі скільки-небудь вдалі спроби репрезентувати її засобами монументальної пластики невипадково кладуть наголос на одежу— накидку на плечах (М. Черешньовський, Іл. 4), розмаяний поділ сукні (А. Німенко, Іл. 5) тощо: одягти, це-бо й справді єдиний спосіб в-тілити привида, тобто принципово з-не-тілений, позатілесний образ, призначений не для змислового (зорового чи, крий Боже, дотикового) сприйняття, а для «внутрішнього зору», трансфізичного «третього ока» позасвітньої мудрости («Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш… Тепер я мудрий став…» [курсив мій. — О. З.], — каже у фіналі «Лісової пісні» Лукаш, якому, також після фізичних перетворень-перевтілень, відкрилися органи такого трансфізичного бачення). Цей мотив духовного бачення дуже-таки питомий для творчости Лесі Українки, — хоч, звісно, вважати, ніби то вона сама, як автор, несе головну відповідальність за своє культурне «знетілення» і українська нація очитана аж настільки, щоби дивитися на неї з її власної подачі — очима «мудрого», читай метафізично ініційованого, Лукаша на згорілу Мавку, — було б, м'яко кажучи, невиправданим культурним оптимізмом. Одним із моїх завдань у цій книжці і є — дослідити, чи зберігся в нашій культурі хай би й непрямий, як завгодно опосередкований, а все-таки зв'язок між езотеричним(культурним посланням самої Лесі Українки) та профанним(чинним міфом Лесі Українки як національної культурної героїні). Для початку є пряма рація придивитися ближче цій досить-таки загадковій, як для головної національної героїні, безтілесності, котра наперед мала б виключати можливість будь-якої з такою героїнею ідентифікації — що для жінок, що для чоловіків.

27

Cyzevs'kyj, Dmytro. A History of Ukrainian Literature: 2nd ed. / The Ukrainian Academy of Arts and Sciences and Ukrainian Academic Press. — New York and Englewood, Colorado, 1997. — P. 615.

28

Маланюк Євген. До роковин Лесі Українки(13.ІІ.1871) // Маланюк Євген. Книга спостережень: Фраґменти. — К.: Атіка, 1995. — С. 76.

Тут варто пам'ятати собі одну істотну рису всякого культурного героя. Від романтичної до міфологічної школи, від Т. Карлайля до А. Ф. Лосєва і Дж. Кемпбела, всі дослідники проблеми героя сходяться на тому, що, при всій чудесній доцільності героєвої долі і вчиненого ним для своєї спільноти подвигу, ця доля покликана демонструвати «не <…> надлюдський успіх, а успіх людини» [29] , не божисту, а людську природу героя, який хоч і виступає у своїх діях знаряддям вищих сил (богів, провидіння, історії тощо), проте сам цілковито належить до людського, земного світу, і якраз завдяки цьому й виявляється спроможним подати своїй спільноті належний сенсобуттєвий урок. За Дж. Кемпбелом (для нас у даному випадку найцікавішим — він-бо єдиний брав у своїх міркуваннях під увагу також і ґендерний аспект, розрізняючи «героя» й «героїню»), «героєм є чоловік чи жінка, кому пощастило пробитися крізь особисті й місцеві історичні обмеження до всезагально чинних, нормально людських форм. Візії, ідеї та осяяння такої людини приходять нескаламученими із первинних джерел людського життя й мислення. Тож їхня красномовність походить не з теперішнього занепалого стану суспільства й душі, а з того незамуленого джерела, через яке суспільство народжується заново. Герой помирає як сучасна людина, але народжується заново як людина вічна — довершена, універсальна людина без особливостей» [30] (в ориґіналі — peculiarities, тобто «без часткових/індивідуальних прикмет»: стать, тілесність, розуміється, до таких не належать). Довершений чоловік «оволодіває світом» (сексуальна імплікація очевидна!), довершена жінка сама стає осередком «опанованого світу» для вищих сил, замикаючи їх на собі [31] (місія божистої нареченої, містичної коханки, матріарха-родоначальниці і т. д.).

29

Кемпбел Джозеф. Герой із тисячею облич/ Пер. з англ. О. Мокровольського. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. — С. 197.

30

Там само. — С. 22.

31

Там само. — С. 128.

Через півстоліття після Дж. Кемпбела цю тему продовжила феміністична критика культури, встановивши, серед іншого, три підставові архетипи культурної героїні (NB: не плутати з трьома жіночими функціямив патріархальному соціумі — дочки, дружини, матері: як «довершена, універсальна людина», героїня за визначенням є не тільки «функція», жінка-для-інших, а й «особа», жінка-для-себе, якій «своє власне», самосвідоме й самоконтрольоване життя не тільки «дозволено», а й належитьсяза приписом, як conditio sine qua non!). Ці три архетипи — це Матір, Діва і Яга [32] (остання, як відомо з фольклору, може бути як руйнівницею, так і дарівницею [33] , — в обох випадках вона має прямий доступ власне до «первинних джерел людського життя й мислення» і слугує в межах своєї спільноти безпосереднім носієм і передавачем цієї інформації, що пов'язано з її віком, досвідом і, не в останню чергу, з містичним обдарованням). Але навіть беручи під увагу, що в реальній культурній практиці кожного народу «архетипально чисті» взірці героїв і героїнь подибуються вкрай рідко (зазвичай відбувається схрещення, взаємне накладання й контамінація первісних образних структур), неважко помітити, що, як культурна героїня, Леся Українка в усі класичні дослідницькі схеми вписується в нас препогано і з величезними натяжками (нефортунна «дівчина», що вихопилася з уст Д. Чижевському, — то швидше заповнення дискурсивної лакуни, аніж фройдівська обмовка, що дозволяла б розгледіти за тим образ архетипальної Діви). В кожному разі, земною«довершеною жінкою» вона аж ніяк не сприймається — як бачимо, навіть інтелектуалом класу Д. Чижевського, тож що вже казати про масову рецепцію: для тої взагалі емблематичною доводиться вважати універсальну формулу з листа Олеся Гончара, нещодавно оприлюдненого в пресі: «Чомусь згадується Леся Українка, ота х в о р а, н е щ а с н а, б е з р а д і с н а (sic! розрядка моя. — О. З.), ота, що виявилась чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі» [34] .

32

Woodman, Marion. Conscious Femininity: Mother, Virgin, Crone. // To Be A Woman: The Birth of the Conscious Feminine/ Connie Zweig, ed. — LA: Jeremy P. Tarcher, Inc., 1990. — P. 98—110.

33

Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — Ленинград: Изд-во Ленинградского ун-та, 1986. — С. 52—111.

34

Дзеркало тижня. — 2003. — № 13 (337).

До цього провербіального, вже добряче нав'язлого в зубах феміністичній критиці «єдиного мужчини» повернемося трохи далі, наразі ж віддаймо належне покійному О. Гончареві, чиїм голосом тут промовляє ціла українська радянська патріархатна традиція — і не лише радянська: від часу перших критичних відгуків в українській пресі, отже, вже понад століття, Леся Українка стало позиціонується в нашій культурі насамперед як Велика Хвора. Навіть ті, хто не читав жодного її твору, знають, що вона «з дитинства хворіла туберкульозом кісток» (це розтиражовано десятками туристичних путівників!), а затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток» (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки передхворобою, а не післянеї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. <…> У листі до Михайла Драгоманова <…> поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натворила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з'являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгоманова, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонажцієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо й закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях), — надто ж коли взяти під увагу, що в с я зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м (sic!) скоромовчастим реченням: «З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена „Іфігенія в Тавриді“, діалог „В дому роботи, в країні неволі“, етюд (? — О. З.) „Йоганна, жінка Хусова“, драматичні поеми „Одержима“, „В катакомбах“, „Кассандра“, „У пущі“, „Бояриня“, „Оргія“, драми (чому ж не „драматичні поеми“? — О. З.) „Руфін і Прісцілла“, „Камінний господар“, фантастична драма „Осіння казка“, драма-феєрія „Лісова пісня“». Про зрілу творчість це справді, дослівно, в с е — відразу за цим недорікуватим переліком вибраних драм (бозна-чом із хлестаковською легкомисністю означених як «твори різних жанрів») знову виринає Хвороба, цілковито накриваючи й поглинаючи його своєю тріумфальною присутністю: «Писала в умовах хвороби, яка проґресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів» [35] . Quod erat demonstrandum. (I «memorandum» також — щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам'ятає!)

35

Див.: Хропко П. П. Українська література: Підручник для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів/ Затв. Міністерством освіти України. — 3-тє вид. — К.: Освіта, 1998. — С. 264—267.

Можна не сумніватися: Лесю Українку нас вчать любити й шанувати саме за це — за те, що важко хворілай мужньо терпіла біль. А що при тому «з-під її пера з'являлися твори різних жанрів» — то вже справа наче й другорядна, важлива передовсім як предметний доказ отієї самої мужньої многотерпеливости. Реципієнтові, вихованому радянською школою, не може не впадати в око подібність такої героїні з іншими персонажами радянського героїчного пантеону, уславленими так само своєю достоту міфологічною непіддатністю на жодні фізичні знегоди, — безногим літуном Алєксєєм Марєсьєвим, паралізованим письменником-революціонером

Павкою Корчагіним («Як гартувалася сталь») та його автором, також інвалідом, Миколою Островським (до речі, мотив «сталевости», «крицевости» настійно педалювався й педалюється і в стосунку до творчости Лесі Українки, а вірш «Слово, чому ти не твердая криця» входить до шкільної програми як обов'язковий до вивчення). Щоправда, героїв-інвалідів жіночої статі та культура нам не залишила — для цього вона була занадто маскулінною, а в такій, як завважує російський соціолог Є. Ярская-Смірнова, лише «чоловіки, опираючись стигмі інвалідности, все-таки можуть набути сподіваного статусу, якому відповідатимуть владні соціальні ролі, тоді як жінок <…> такої можливости позбавлено. Стереотипні образи жіночости й інвалідности як пасивности, поєднуючись між собою, тільки посилюють патріархатну подобу конвенційної фемінінности, пропонуючи асоціації з жалем, безглуздою трагедією, болем, святістю й безтілесністю» [36] (курсив мій. — О. З.). Спостереження, що й казати, слушне, але не до кінця. У сконструйованих радянською пропаґандою культових героїнь на кшталт Зої Космодем'янської або Паші Ангеліної, дарма що на позір молодих, здорових і вродливих, у дійсності є одна сутнісна риса, що об'єднує їх із героїчними каліками-чоловіками зразка Павки Корчагіна, — це нормативна для всякого радянського героя, незалежно від статі й віку, зневага до власного тіла(за чим, ясна річ, криється ще жорсткіший загальний припис — зневаги до власного життяпоза його ідеологічно всанкціонованою суспільною функцією), беззаперечна й безмисна готовність леда-хвилю офірувати власне тіло для перемоги «справи комунізму» — чи то на фізичні тортури (в устах Зої Космодем'янської немислиме було б, наприклад, знамените «людське, надто людське» зізнання французької архетипальної Діви Жанни д'Арк, зафіксоване протоколами інквизиції, — що вона відреклася «de peur du feu» [37] , тобто зі страху перед вогнем [38] !), чи то на матеріал для суспільно значущого експерименту (вібрації перших тракторів були, як тепер знаємо, протипоказані жіночому організмові, і Паша Ангеліна та інші «піддослідні» трактористки перших радянських п'ятирічок, окрім канонізації в героїчному пантеоні, заробили собі ще й безпліддя, тобто те саме каліцтво), чи на донорські органи для «вождів пролетаріату» (показова тут історія мас-медійної героїні 1960-х Рози Шафігуліної, уславленої тим, що через пресу пропонувала свої очі для пересадки секретареві Компартії США [39] ). Людське тіло завжди є соціальний конструкт, як довів М. Фуко (і в «Наглядати й карати», і в «Історії сексуальности»). У дискурсі тоталітарної влади це неодмінно відчужене, вивласнене тіло, тіло-сировина, якість якої визначається насамперед її невразливістю, «крицевістю». Християнському «плоть слаба» в цій культурі (за іронією, самопроголошеній «матеріалістичною»!) місця нема, — можна сказати, що засадничу онтологічну дихотомію духа і плоті вона усунула взагалі: «дух» (читай, ідеологія) тут «животворить» настільки, що заряджений ним культурний герой, як у казковому фольклорі, в огні не горить і в воді не тоне:

36

Ярская-Смирнова Е. Мужество инвалидности // О муже(N)ственности:Сб. статей. Сост. С. Ушакин. — -Москва: Новое литературное обозрение, 2002. — С. 108—109.

37

Див.: Райцесс В. И. Процесс Жанны д'Арк.— Москва-Ленинград: Наука, 1964. — С. 117.

38

Загалом це окрема тема — панівне в цілій радянській культурі (так само, як і в нацистській, фашистській і т. д.), ревно нею плекане презирство й погорда до фізичної слабкости, зокрема до страху перед тортурами. Надзвичайно цікавий матеріал дає тут Олесь Гончар — досі, на жаль, не займаний пострадянською критикою автор, кого першого з повним правом можемо визнати творцем української радянськоїлітератури (до Другої світової/«Великої Вітчизняної» війни сама «українська радянська» ідентичність ще була не встановилася твердо: остаточна культурна радянізація Східної України завершилася тільки з війною, а Західної — то й іще поколінням пізніше). У 1947—1949 pp. О. Гончар пише повість «Земля гуде» — про полтавське комуністичне підпілля часів нацистської окупації. Одна сцена в цій повісті — зустріч у ґестапівській в'язниці комсомолки-підпільниці Лялі Убийвовк із товаришкою, що зламалась на третю (!) добу тортур, вартує довшої цитати: «Власне, це були тільки рештки того, що колись звалося Галкою Корольковою. Навіть взимку, коли її вивезли з крігслазарету, вона не була такою страшною. Стояла вся якась перемелена, потовчена, немов її вхопило було в трансмісію, довго переминало та било і щойно оце викинуло сюди до стола. Запухлі очі ледве проглядали крізь щілини, все обличчя — в буряково-синіх патьоках, руки з розпухлими, потворно-товстими пальцями — суцільні рани <…> В кривавих яснах її не стричало жодного зуба». Від допитувачів ця нещасна сахається «з тваринним жахом» («інстинктивно піднесла розпухлі пампушки долонь, мов захищаючись від удару»), цілий час «вмивається слізьми» і благає Лялю «не проклинати її», — словом, портрет достатньо вимовний, щоб зворушити читача бодай на рівні суто емпатичної чутливости. Натомість Ляля, котрій у повісті відведено роль соцреалістичної позитивної героїні, «дивилась на Королькову мовчки, з байдужою зверхністю. Не обурення, не гнів, а глибоке презирстводо Королькової відчула Ляля в цей момент очної ставки. Не зненависть, а скоріше огиду викликала в ній Королькова. « Жалюгідна!— подумала Ляля, поступово бліднучи і немов костеніючи вся (очевидно, від огиди? — О. З.). — Мерзотниця!» (курсив мій. — О. З.). Що мені здається найцікавішим у цій сцені — це навіть не Лялина, цілком неправдоподібна психологічно, емпатична атрофія, сливе патологічна нечуственність на вид чужого болюй нездатність подумки «приміряти» його на себе (зрештою, соцреалізм вимагав від характерів не психологічної правдоподібности, а ідейної тавтологічности, згідности з єдиною концептуальною схемою, і під цим оглядом О. Гончар майже скрізь бездоганний), — не клінічна емоційна тупість героїні, а ота дивовижна сурядність двох епітетів, прикладених нею до жертви тортур: «жалюгідна» — і «мерзотниця». Тут ми вже вступаємо в царину чистої, як сказав би М. Фуко, «політтехнології тіла», тобто «такого «знання» про тіло, яке не тотожне науці про його функціонування, і такої влади над його силами, яка більша за здатність перемогти їх» (Фуко Мішель. Наглядати й карати: Народження в'язниці. — К.: Основи, 1998. — С. 35). Маємо, по суті, рівняння, що читається в обидві сторони однаково: «мерзотниця» в радянській свідомості й повинна бути «жалюгідна» (так, у радянському кіно образ фізично повноцінноговорога — не потвори, не виродка, з чийого виду одразу знати «мерзотника», — з'явився щойно в 1960-ті pp.!), але справедливий також і зворотний зв'язок: «жалюгідна», фізично понівечена — то вже «мерзотниця». Вирішальну роль у формуванні такого погляду мусила відіграти сталінська слідча практика 1930-х — сюжет, який М. Фуко цілковито випустив з поля зору, а шкода: адже тортури в СРСР вживалися не як театралізована кара (як у Європі XVIII ст.), і не з прагматичною метою добути слідчу інформацію — а таки насамперед з метою моральною: як засіб отримати від катованого власне зізнання в тому, що він/вона — «мерзотник»/«мерзотниця». Покалічене тіло «випльовується» в такий спосіб із системи соціальних зв'язків як чужорідне (згадаймо бодай повоєнну депортацію з Москви жебрущих калік-фронтовиків, які своїм виглядом «псували образ столиці»), — і те саме має відбуватись, коли його «окупує» ворог (коли катують не «наші», а «німці»): у цьому випадку воно просто не має права зберігати волю до життя. По суті, в тій системі «зрада» відбувається зовсім не в мить, коли катована партизанка починає говорити, — «зрадою», «мерзотою» є сама суверенна біологічна вітальність, емансипація волі-до-життя від ідеологічної санкції «рідної радянської влади» (з цієї точки зору історично безпрецедентна карність в СРСР військового полону як «зради батьківщини» виглядає не так уже й абсурдно — «відключене» від «своєї» соціальної мережі тіло автоматично мусить «погаснути», якщо ж воно вперто «не гасне», значить, воно вже «не наше», «нерадянське» тіло, і його страждання можуть викликати хіба що «презирство», «зненависть» і «огиду»). Єдина історична аналогія, що спадає тут на думку, — це ставлення до жіночого тіла в східних деспотіях: жінка, яка сексуально «належала» іншому («зрадниця»), підлягає смертній карі. Як мені вже доводилося писати раніше (див.: Хроніки від Фортінбраса. — С. 154—160), у радянському владному дискурсі тіло індивіда, байдуже, чоловіче чи жіноче, по відношенню до влади фемінізується, тоді як вся домінантна маскулінність втілюється у владних інститутах (не індивідах!).

39

М. Фішбейн, який наводить цю історію у своїх спогадах, подає ще одне цінне свідчення: на початку 1980-х «ні сіло, ні впало — „Комсомольская правда“ знову згадала про Розу Шафігуліну. Виявилося, що упродовж усіх цих двадцяти років Роза була другом, порадником і наставницею багатьох людей з усіх куточків СРСР» (Повернення до Меридіана // Фішбейн М. Апокриф. Поезії, переклади, проза. — К.: Довіра, 1996. — С. 206). Як видно, для героїзації навіть не конче потрібна була реальнафізична жертва (очі Рози Шафігуліної лишилися при ній!), — важила сама демонстративна відмова від виключного права власности на своє тіло, символічне визнання над ним пріоритетнішого — колективного — володаря.

Пятиконечные звезды выжигали на наших спинах панские воеводы. Живьем, по голову в землю, закапывали нас банды Мамонтова. В паровозных топках сжигали нас японцы, рот заливали свинцом и оловом, отрекитесь! — ревели, но из горящих глоток лишь три слова: — Да здравствует коммунизм! (В. Маяковський)

Ліна Костенко (на чию чуттєву, дарма що не ідейну, приналежність радянській культурі вже звернули увагу дослідники [40] ) заходить на цьому шляху й ще далі: її героїня всім на заздрість парадує бадьорою й неушкодженою, «промениться банальним здоров'ям, / смаглявим, гарячим, вишневим рум'янцем», — достоту як м'язисті фізкультурниці з полотен О. Дейнеки, — навіть після нацистського концтабору (sic!):

Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив, така квітуча, струнка на подив, така весела, така чорноброва! — Та я, — каже, — що, я практично здорова. <…> А лікар оглянув її по формі. Сестричка зробила аналіз крові. Нервова система — нічого, в нормі. І серце міцне, і легені здорові. Буває ж такий щасливий феномен! Поміряв їй пульс. І, як штамп на конверті, майнув на руці татуйований номер — компостер Дахау, табору смерті. («Пансіонат „Форель“»)

40

Див.: Агеєва В. Жіночий простір. — С. 263—271. Задля справедливости відзначу, що першим, хто ще наприкінці 1970-х завважив упадання Л. Костенко в тоталітарний дискурс, був Василь Стус, і його гостра реакція на такий, зокрема, культурно знаковий рядок поетеси, як «Я не люблю нещасних. Я щаслива», продиктована таки вже радикально іншою — християнською — чуттєвістю: «…Я не люблю нещасних — фе. Їх не треба любити. Їх треба не забувати, їм і допомогти можна, як є чим. Але — не люблю…?» (Лист до Надії й Леоніди Світличних та Павла Стокотельного. 21.11.1977 // Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн.— Т. 6. Кн. II. — Львів: Просвіта, 1997. — С. 130). Культурна інтуїція В. Стуса безпомильна: «Я не люблю нещасних» — це справді не що інше, як голос влади: тієї, котра найкатегоричнішим чином, під страхом не Дахау, так ҐУЛАҐу якраз і вимагала від своїх підданців почуватися «щасливими», трагедію скасувала як жанр, проголосивши її «оптимістичною», а всіх «нещасних» розглядала як потенційних дисидентів, бо іншої внутрішньої причини для «інакодумства», крім особистої покривджености-«нещасности», так ніколи й не вміла собі уявити (ця «причина» числилася в одній категорії з «зовнішньою», тобто «впливом ворожої пропаґанди»; див. про це: Хейфец М. Место и время// Хейфец М. Избранное: В З т.— Т. 1. — Харьков: Фолио, 2000. — С. 17—18).

Життєвої достеменности в усьому цьому «соціалістичному класицизмі» (термін А. Синявського) приблизно стільки ж, скільки в народній пісні (щоправда, все-таки жартівливій!):

Перша куля летіла, праву руку відбила, А він все ще стояв і фурфуру ладував. Друга куля летіла, ліву руку відбила, А він все ще стояв і фурфуру ладував. Третя куля летіла, праву ногу відбила, А він все ще стояв і фурфуру ладував, і т. д.