Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Як бачимо, навіть горезвісна «тридцятилітня війна», цей найбільш «масофікований» біографічний сюжет Лесі Українки, покладений кількома поколіннями інтерпретаторів за наріжний камінь її героїзації, інтерпретується неіманентно, з позицій цілковито інокультурнихщодо героїні, котра своєю творчістю й усією своєю життєвою цілістю рішуче протистоїть традиційно-патріархальній віктимізації а ля гончарівська «безщасниця» (пор.: «безталанна» Старицького, «сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка та ін.), — по суті, так само примусово «навішується», накидається Лесі Українці, як стигма «недолугости» накидається її героям-аутсайдерам усіма, хто легкомисно підміняє жалем— труд розуміння. Так співчуває Кассандрі наївне дівчатко Поліксена: «Не винна ж ти, що хвора, / що бог тобі так затуманив думку, / що скрізь тобі ввижається лихе / там, де його і признаку немає <…>./ Мені тебе, голубко, дуже шкода». З боку «Поліксен» це завжди форма самозахисту, відрухова й елементарна, — відведення того, що може загрожувати їхній системі вартостей, засобом приниження, відчуження з-поміж себе носія такої загрози як буцімто «неповноцінного». Маємо, отже, вельми поважні підстави запідозрити, що парадигма Великої Хворої в дійсності є нічим іншим, як формою реакції колоніальної культури на «внутрішнє дисидентство» своєї дочки — своєрідною українською версією «приборкання непокірної».
Відтак постає питання, у чому ж, властиво, полягає оте дисидентство і яку загрозу, дійсну чи гадану, становить воно для й без того, за визначенням, загроженої культури — такої, яка впродовж цілого модерного періоду була запрограмована зовнішньою (імперською) аґресією насамперед на самозахист. Тож пригляньмося тепер пильніше до альтернативних, поза фізичним стражданням, ресурсів Українчиної біографії та до того, як вони експлуатуються чинним культом поетеси, — десь на цьому шляху мусить ховатися й відповідь.
II. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій
Тоненька смужка
брехню від правди ділить у минулім,
але в прийдешньому нема вже й смужки.
Справді-бо, вдумаймось — адже в житті Лесі Українки було з подостатком інших, не менш формотворчих, а головне, культурно продуктивніших сюжетів, аніж її сухоти. Більшість із цих сюжетів уприступнилася громадській увазі щойно в другій половині XX ст. — вирішальну роль тут зіграла
70
Щоб уникнути термінологічних непорозумінь, поясню: під відзначенням маються на увазі не анекдотичні ескапади на кшталт відвідин 25.02.2006 р. (135-річчя від дня народження!) могили Лесі Українки колективом Інституту літератури НАН України, — а діяльність, що має на меті популяризувати спадщинуписьменниці, абсолютній більшості нашого населення на сьогодні просто неприступну.
У листі до А. Кримського від 27.10.1911 р. письменниця й сама це визнає, зі скромною «гідністю резиґнації»: «Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього» [12, 372]. Інтонація достоту ґетевська (з тою хіба поправкою, що Ґете на старість літ усе-таки дозволяв собі перед Екерманом і трошки «поплакатися» [71] !), — сказати більше за косачівським етосом було б неприпустимо, то вже була би похвальба своєю винятковістю, обранством у долі. Обранство, тимчасом, безсумнівне — навіть при побіжному на те життя погляді воно постає як ґрандіозний у своїй бурхливості, воістину «океанічний», непогамовно творчий процес самостановлення героїні, у повній згоді з ідеалами всієї романтичної й постромантичної (чи, точніше б сказати, — шопенгауерівської й постшопенгауерівської) філософії життя.
71
Пор.: «…я не хочу нарікати й не хочу скаржитися на долю. Але, властиво, у моєму житті не було нічого, крім тяжкого труду, і я можу сказати тепер, коли мені сімдесят п'ять років, що за весь свій вік не прожив і чотирьох тижнів собі на втіху. Ніби весь час вергав камінь, який знову й знову скочувався, і треба було знову його піднімати» (Эккерман И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни. — Москва-Ленинград: Academia, 1934. — С. 202—203). Архетипальний мотив Сізіфового каменя невідступно присутній і у свідомості Лесі Українки (починаючи від юначого «Contra spem spero!»), але, у відповідності до зміненого за 80 років після Ґете «духа часу», вона інтерпретує цей мотив уже з цілком модерністською іронією: «…Воно правда, є й комічний елемент в образі того злощасного Сізіфа, що тягне-тягне свою фатальну каменюку, нікому не потрібну, на якусь фантастичну гору, а каменюка візьме та й гепне зненацька додолу „и кажинный раз на ефтом самом месте“» [12, 195]. Так само з певністю ніколи б не спало їй на думку обчисляти в своєму житті інтервали, прожиті «собі на втіху», бо такий приписовий гедонізм — сподіватися від життя втіхи як чогось, буцімто тобі належного, — взагалі органічно чужий її життєвій настанові (у тому-таки листі до А. Кримського вона цитує почуте з уст приятельки-сіоністки «А где это написано, что я должна быть счастлива?», з задоволенням коментуючи: «Хіба ж се не мудро мовлено?..» [12, 372]).
У цьому житті — рідкісна удача, на яку б позаздрив кожен європейський поет, від доби романтизму почавши! — була й класична кемпбелівська «міфологічна пригода» в чистому вигляді — смерть «містичного нареченого» (С. К. Мержинського) на руках у героїні в Мінську взимку 1901 р. і її «ініціація потойбіччям» (сходження за ним «у світ мертвих» із богоборчою претензією до володарів того світу й вимогою повернути коханого: архетип Ізіди в пошуках Осіріса / Венери в пошуках Адоніса / Психеї в пошуках Амура, тільки що модифікований на додачу ще й орфічним мотивом, оскільки тут героїня — не просто жінка, а жінка-співець, «Орфей жіночого роду», що спускається в Аїд за своїм коханням). Ідеться про межову не лише для Лесі Українки, а й для всієї української культури подію, яку можемо умовно означити як «ніч „Одержимої“». Відома навіть точна дата цієї «міфологічної пригоди» — 18 січня 1901 р. — і власне свідчення героїні (як уже знаємо, надзвичайно скупої на будь-які особисті одкровення!): «…я її („Одержиму“. — О. З.) в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. <…> Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: „J'en аі fait une drame…“» [12, 18]. Далебі, нечасто буває в історії культури, щоб ось так, із точністю до дня й години, можна було датувати не просто початок нового етапу у творчості письменника, перехід його в іншу якість (пор. у Кемпбела про символічне «вмирання» героя, скидання ним свого попереднього «я» при переході через поріг) — а, таки дослівно, народження класика, чий, за М. Грушевським мовлячи, «титанічний хід у вселюдські простори» розпочався саме з «Одержимої» [72] : з трагічного бунту Психеї/Лесі Українки/Міріам проти самої серцевини християнської чуттєвости — проти всепрощення на ґрунті синівського й дочірнього послуху волі Бога-Отця.
72
Це засвідчив уже й К. Квітка, не вдаючися, зрозуміло, у біографічні подробиці: «…з сього моменту (написання „Одержимої“. — О. З.) і почався рішучий перелом її творчості до драматичної поеми» (Квітка К. На роковини смерті… // Спогади…— С. 253).
Завважмо, що для самої Лесі Українки, точніше, для Лариси Петрівни Косач, бунт почався ще раніше: «переступанням першого порога» (Дж. Кемпбел), відходом від свого соціально-конвенційного, статусного «я» (чи радше, фройдівського «Id») панни з доброї родини («дворянки, дочери действительного статского советника»), до того ж формально з хворим не зарученої, був уже сам її приїзд до Мінська — здійснений усупереч волі батьків і взагалі всупереч усім, приналежним жінці її становища, звичаєвим нормативам. Які психологічнібар'єри з боку найближчого оточення довелося їй при тому долати (щодо соціально-статусних, то ті завжди обходили її якнайменше [73] !), можна здогадатися хіба з натяків, розсипаних у листах, як-от до В. Д. Александрової-Мордовець: «я <…> много раз встречала у людей, вообще очень умных, хороших, отзывчивых, неумение или нежелание понимать такие отношения <…>; я слышала не раз, как подобную дружбу називали ломаньем, самообманом, чудачеством или, в лучшем случае, ненормальностью; и зто говорили не пошляки, а люди, вообще достойные уважения» [11, 336]. Що далеко складніше собі уявити, якщо взагалі можливо (тут уже справді, як казав Гамлет, «далі — мовчання», і Леся Українка в іншому «мінському» листі невипадково йому вторує: «есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них» [11, 215]), — це її духовний досвід «Орфея в пеклі», невпинне й самотнє двомісячне сходження в смертьза коханим чоловіком («Взяли, правда, на ночь сиделку, но, во-первых, она не может сидеть беспрерывно всю ночь (а оставить больного нельзя ни на минуту одного, потому что он нуждается в помощи, как грудной ребенок), а во-вторых, я не могу сдать его на всю ночь на чужие руки, зто было бы и для него и для меня тяжело» [11, 214]; «я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся <…> религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: „Это отчужденность смерти, других причин не ищите“. <…> мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты является и снова исчезает…» [11, 215], і т. д.) — аж доки ця миготливо-тонка нитка так розпачливо підтримуваного зв'язку нарешті не уривається («в последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль)» [11, 239]) — і Орфей-Психея зостається перед лицем розверзтої пустки («Міріам зостається в пустині сама»).
73
Пор. у вірші «Королівна», написаному того самого року, на четвертий місяць по смерті С. К. Мержинського, такий пасаж з діалогу лицаря і королівни: «Королівно, ясна панно, / чує серце, що загину, — / хто ж вас буде боронити / від неслави, поговору? / — Мій лицарю, любий пане, / не боюсь я поговору, — / все чиню по власній волі, / бо на те я королівна» (курсив мій — О. З.).
Досвід такого близького переживання смерти і сам собою завжди є екстремальний, найбільш сенсобуттєвий для кожної людської істоти — пов'язаний із доторком до гранично оголених підстав людської екзистенції. Але для нашої Психеї-Орфея це ще й досвід одночасно веденої запеклої, лютої й безупинної війни з «землею й небом» — з цілим оточенням хворого, яке покинуло його вмирати на самоті («Який він одинокий, Боже правий!» — жахається Міріам, і ті самі інтонації гніву й розпачу на адресу «сонного кодла» байдужих друзів звучать у листах Лариси Косач з Мінська), і з усіма трансцендентними силами (=богами), які готують коханій людині такий гнітючо безславний кінець. На перший погляд, це богоборство відверто старозаповітного, дохристиянського зразка, згадане і в незакінченому вірші 1898 р. «Якби я знав, що їм нема рятунку», в епізоді про боротьбу Якова з янголом у Пенуїлі (за Книгою Буття, 32:25—29: «І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсьМуж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. <…> І сказав: „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, — і подужав“»), — з тією, одначе, різницею, що Психея-Міріам, цей «Яків жіночого роду», ведучи свою боротьбу з Богом (Месією) та людьми, які покинули його на смерть, не роїть анінайменших надій «подужати» і сповна здає собі справу, що шансів у неї жодних (Месія небезпідставно закидає їй: «Таке смирення гірше від гордині»!), — нею рухає тільки й виключно «як поломінь, палка <…> любов», цебто дійсно несамовита за вольовою «температурою» інтенція цілої істоти врятувати коханого від екзистенційного жаху самотньої смерти(«Нехай даремне! Та позволь загинуть / хоч не за тебе, то з тобою вкупі!» [74] ), — якщо вже не викупити його в жорстокого Бога-Отця ціною власного життя, то принаймні непорівнянно страшнішою з релігійного погляду ціною власної душі (вічного спасіння) опротестувативолю і Отця, і покірного йому Сина-Месії, кинувши у вічі авторитарно-владним небесам своє непримиренне — не Орфеєве, а Алкестідине, — жіноче «Ні!» (так уперше з'являється в Лесі Українки промовити від першої особи той самий Дух, котрий, нагадую, у семітських мовах є жіночого роду, — витіснений з ортодоксального християнства патристичною ревізією жіночий компонент божества, з яким ми ще не раз зустрічатимемось у дальшому ході цієї студії).
74
Тут
З точки зору XX століття, котре в українській культурі в прямому (календарному!) й переносному розумінні якраз і відкривається «Одержимою», це суто екзистенціалістський бунт проти смерти, який згодом знайде розлогішу філософську артикуляцію в «Бутті й Ніщоті» Ж.-П. Сартра та в розправах мислителів Франкфуртської школи. З точки ж зору міфа та архетипів колективного несвідомого, сюжет виглядає ще цікавіше й провадить нас у глибину тисячоліть, до «Магабгарати» і «Бгагавадгіти», — тільки там знаходимо в такому чистому вигляді постать божого помічника (царевича Арджуни), який добровільно обирає для себе довічне пекло, щоб у цей спосіб довести свою абсолютну відданість богові Крішні. У неортодоксальній, гностико-маніхейській традиції можна знайти вказівки на те, що подібну місію ранньохристиянська екзегетика (згодом скваліфікована ортодоксальною церквою як єретична) певний час була схильна приписувати Юді [75] . Власна «есхатологічна програма» Міріам звучить на диво схоже до цієї ідеї, загубленої в нетрях давніх релігій і єресей Сходу (на яких, нотабене, Леся Українка таки несогірше зналася — ще замолоду спромігшись самотужки написати підручник стародавньої історії східних народів!), — ідеї найбільшої, трансцендентноїжертви, яку здатна скласти людина своєму божеству:
75
Цей мотив пізніше використає X. Л. Борхес у новелі «Три версії Юдиної зради», розвинувши його в апологію Юди як того Учня, котрий перевершує Вчителя: Юда, за Борхесом, свідомо сходить у геєну, як Христос зійшов на землю (тому Юдина зрада стає своєрідним космологічним «завершенням» Христової місії); його гріх — гріх найбільшого смирення, «відмова від шансу», якого він уважав себе негідним (тут Борхесів Юда майже дослівно вторує Українчиній Міріам); і нарешті, саме Юда, який сягає останнього дна, «надіру» людського падіння, і мусить бути втіленим Словом, бо його мука переважує Христову! (Див.: Борхес X. Л. Письмена Бога. — Москва: Республика, 1992. — С. 288—293).
Жарти набік — такаПсихея не вдовольнилась би від богів мізерною, як на її есхатологічний максималізм, подачкою у вигляді тимчасового воскресіння свого коханого (Міріам і не вдовольняється вісткою про Воскресіння, навпаки — сприймає її як остаточну поразку Месії в його спробі змінити людей на краще: «Для сеї самої юрби воскреснуть? / На се, либонь, не стало б і Месії!»). Міфологічна пригода такоїПсихеї, як бачимо, не просто ставить її в позицію онтологічного виклику, — вона дає підстави говорити про народження (чи відродження) якісно іншої, незнайомої ортодоксальному християнству міфологічної героїні, пов'язаної з набагато древнішими пластами культурної пам'яти людства. Ця героїня виступає не коханкою, не нареченою (Міріам не визнана Месією в такій ролі!), а своєрідною «тіньовою» (видимою вже хіба що крізь «окуляри» езотеричних учень і єресей) партнеркою, «іноверсією» вмираючого й воскресаючого бога, — чи, в перекладі з мови міфа на мову історичних реалій, тією Христовою ученицею й жінкою-апостолом, котру отці церкви могли й справді хіба що проклясти, символічно «каменувавши» (що й було благополучно вчинено з багатьма колежанками Міріам, постатями цілком достеменно-історичними, що їх із різною мірою брутальности вилучено з церковної історії [76] ), — і чиє «Євангеліє від Міріам» (бо саме таким «апокрифічним євангелієм», в остаточному підсумку, і є «Одержима»!) могло мати свої аналоги, в кращому разі, серед знищених гностичних апокрифів II—III ст., знайдених у Наг-Гаммаді (Єгипет) щойно в 1945 р. — на тридцять третій рік по смерті Лесі Українки. Принаймні зацілілі фрагменти гностичного «Євангелія від Марії», де Марія «розплакалась» від того, що інші апостоли (Андрій і Петро) не повірили отриманим нею від Учителя одкровенням про проходження душі через владу «земних панств» [77] , проливають на образ «одержимої» Міріам куди більше світла, ніж усе, понаписуване досі в нашому літературознавстві про авторчине антихристиянство й «атеїзм». Якщо вести мову в гностичних термінах, можна сказати, що душа Міріам, пройшовши на землі слід у слід за Месією всі митарства, зачепилась за владу останнього з «панств гніву» — гнівної мудрости, звідки її визволяє тільки мученицька смерть під градом каміння — «не за щастя… не за небесне царство… ні… з любови!».
76
Наявність у ранньохристиянському рухові жінок-апостолок (Марії, Текли, Юнії та ін.), так само, як дияконис і єпископес (засновниць церков), пізнішою патристичною традицією або замовчувалась, або послідовно фальсифікувалась, аж доки не перетворилася в церковній історії на цілковиту «білу пляму», що її заповнювати історики та релігієзнавці по-справжньому почали щойно в другій половині XX ст. Див., зокрема, праці: Schuessler Fiorenza, Elizabeth. In Memory of Her; Torjesen, Karen Jo. When Women Were Priests: Women's leadership in the Early Church & the Scandal of their Subordination in the Rise of Christianity. — SanFransisco: HarperCollins, 1993.
77
Див.: Евангелие от Марии, 15—18 // Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии. — Москва: Мысль, 1989. — С. 326—328.
Повторюю, Лесі Українці не була відома так звана «коптська бібліотека», ані знайдена наприкінці 1940-х кумранська («рукописи Мертвого моря»), з якої теж чимало далося б відчитати помічного для зрозуміння природи її «прометеївської» незгоди з ортодоксальним християнством. Фактичні знання письменниці про раннє християнство, котре так нездоланно-магнетично її вабило (тільки з драм, крім «Одержимої», цій темі присвячені «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «На полі крови», «Йоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан» — майже третина всього корпусу драматичних текстів!), хоч які самі собою солідні й фундаментальні [78] , були, як і ввесь рівень тодішніх релігієзнавчих студій у тому, що стосується так званих «єресей» I—II ст. [79] , все ж не достатні, аби на їх підставі можна було свідомо й цілеспрямовано створити образ ж і н к и - є р е с і а р х а. (Втім, дещо з гностичних першоджерел Леся Українка знати все ж могла, і виглядає, що таки знала: наприкінці 1890-х pp. справжньою сенсацією в європейському науковому світі стала першопублікація кількох автентичних гностичних рукописів, серед них т. зв. «Пістіс Софія» з колекції Британського музею, — у ньому Марія Магдалина постає як чільна, з-поміж решти учнів, співрозмовниця Спасителя, — з 46 поставлених йому запитань 39 належать їй, — і Спаситель, звертаючись до неї, називає її — Міріам! [80] Залишається тільки подивуватися, чому досі ніхто з наших дослідників так і не застановився над питанням, звідки, властиво, в Українчиної героїні така незвична для християнської традиції, чисто гебрейська форма імени, і не натрапив на цей недвозначний «гностичний слід» — пряму підказку, в якому напрямку шукати за духовними витоками «Одержимої».) В кожному разі, попри те, що тогочасне релігієзнавство ще й близько не підступалося до проблеми жіночого проводу в ранньохристиянській церкві, ані до досліджень т. зв. маріїнітської єресі, «церкви Марії», згодом витісненої в непам'ять ортодоксами-павлінітами, образ Міріам-єресіарха у Лесі Українки таки вийшов, — ніби вона справді «думкою почувала» (NB: блискучий вираз на ознаку власне художнього мислення, в російській літературі схоже висловлювався Достоєвський — «мысль почувствовать»!) те, що щасливо відкриті новітньою археологією «факти» остаточно «доказали», коли її давно вже не було на світі, і що в 1987 р. підсумувала — найправдоподібніше, ніколи не чувши ні про Лесю Українку, ні про богоборчий бунт її Міріам, — одна з провідних сучасних істориків культури, Раєна Ейслер: «Найвизначніша єресь, яка проходить через усі ці різноманітні (апокрифічні. — О. З.) євангелія, що відбивають різні філософські та релігійні традиції, — це те, що вони кидають виклик догмі про ієрархію, встановлену самим Богом» [81] . Власне цей виклик і складає суть «євангелія від Міріам» — тексту, яким починаєтьсязріла Леся Українка.
78
За свідченням А. Кримського, до якого Леся Українка часто зверталася по фахові консультації й відповідну наукову літературу, вона «без перебільшення <…> була справжнім ученим, дослідником», спеціально ж на теми раннього християнства він «їй цілу бібліотеку послав. <…> Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона!» Особливо Кримського дивує, що письменниця не вдовольнилася студіюванням найавторитетніших натоді дисертацій (французької — «Переслідування християн Римською імперією» Олара, і російської — «Розвиток митрополичої влади в перші три віки християнства» Гідулякова), а вимагала й інших праць, і, головне, ориґінальних пам'яток, давньогрецькою й латиною, — і все це «лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми» (див.: Кримський А. Із спогадів щирого друга // Твори: В 5 т.— К.: Наук, думка, 1973. — Т. 2. — С. 689). На це можна було б завважити, як у народному анекдоті, — не конче й «коротесенькі», і взагалі не дві, а шість, але хто їх там рахує… Очевидно, що Лесі Українці в даному випадку розходилося не про вузько-прагматичний інтерес, не про «наведення справок» (як то вважав, зокрема, Зеров), щоби не припуститися фактичних помилок, — а про те, щоб розібратися з темою, чимось надзвичайно для неї важливою, обґрунтувати й справдити свої світоглядово насущні інтуїції («…студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати» [12, 155]).
79
Як наголошує один із найбільших авторитетів у справі «коптської бібліотеки» Е. Пейджелс, автори й розповсюджувачі апокрифічних євангелій аж ніяк не вважали себе «єретиками» (Pagels, Elaine. The Gnostic Gospels. — New York: Random House, 1979. — P XIX), — у той «недогматичний» час пристрасних полемік між різними течіями, церквами та громадами кожна з двох сторін іще цілком правно могла вважати єретиком не себе, а опонента. Впродовж II ст. ця «віровизнавча демократія» невхильно скорочувалась — уже 200 p., коли канон Святого Письма більш-менш склався в його нинішньому вигляді, став під цим оглядом межовим, ну а Перший Вселенський Собор 325 р. остаточно й назавжди поклав край усякій згадці про колишнє «вільнодумство», відлучивши від церкви трьох єпископів, які відмовилися підписати віровизнавчий орос (цікаво, що славнозвісний «батько єресі» єпископ Арій ще дістав на Нікейському Соборі змогу промовляти і так само категорично відкидав від себе звинувачення в єресі — доки його офіційно не відлучено).
80
«Міріам, Міріам, <…> кажи сміливо, бо ти та, чиє серце прагне Небесного Царства більше, ніж серця всіх твоїх братів» (Цит. за: Haskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor. — P. 50).
81
Eisler, Riane. The Chalice and The Blade: Our History, Our Future. — San-Francisco: HarperCollins, 1987. — P. 237.