Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Шрифт:
Відтак схильність вбачати репрезентацію національної величі насамперед у найочевидніших, найбуквальніших формах силового переважання, органічно пов'язаних з насильством, — спортивних і державно-владчих, — доводиться розцінювати як недвозначний прояв національного безсилля— як пряму проекцію назовні нашої прихованої, безвихідно накопичуваної колоніальної аґресії: синдром, уперше з повною вичерпністю та нещадністю описаний класиком постколоніальної критики, алжирським психіатром Ф. Фаноном у його хрестоматійній (до речі, за 15 років незалежности так в Україні й не перекладеній!) праці 1961 року «Виволанці землі» («Les damn'es de la terre»).
Клопіт полягає на тому, що мислити себе як постколоніальну націюукраїнці, в особі своєї інтелектуальної верстви, все ще не наважуються — навіть після Помаранчевої революції, цієї першої повноформатної, культурно ритуалізованої, у тому числі на рівні символічних заклять («Разом нас багато, нас не подолати!»), демонстрації самим собі своєї національної сили, — відкриття, після якого, здавалось би, мусили знятися й усі ментально-психологічні табу в питаннях національної самооцінки (та й роль Росії в українських президентських виборах не лишила вже жодного місця для сумнівів — якщо хто ще сумнівався! — у чисто постколоніальній природі нашого, за Ф. Фаноном кажучи, «фарсу національної незалежности», а насправді «вимушеного компромісу між імперським центром та національною буржуазією» [6] ). Однак необорне, сливе міфологічне упередження перед самим терміном «колоніальний» у стосунку до вітчизняних реалій зберігається й надалі (спроби взагалі заперечити колоніальне становище підросійської України як у радянську, так і в дорадянську добу лишаю на боці, розцінюючи їх, у кращому випадку, як вислід термінологічного непорозуміння [7] , у гіршому ж, і далеко частішому, — як дальше тривання в Україні російського імперського дискурсу коштом колаборації певної частини національних еліт [8] ; справа ускладнюється тим, що цей дискурс майже не піддається в нас інтелектуальній рефлексії, бо й приналежного методологічного інструментарію для такої рефлексії українська думка за роки незалежности виробити не змогла, — так і не познайомившись із напрацюваннями постколоніальної критики останнього тридцятиліття [9] , не засвоївши, не асимілювавши їх, позбавлена відповідного синхронного контексту, полишена сама на себе й заізольована в собі, вона зосталась приреченою й далі безпорадно товктися в анахронічному крузі романтичного націоналізму зразка XIX ст. й породженої ним перестаріло-патріотичної риторики, а це, зі свого боку, також творить вельми сприятливе середовище для розмноження найрозмаїтіших ідеологічних упереджень, тож єдиний вихід із такої тотальної «методологічної кризи» вбачаю в тому, аби просто по змозі іґнорувати їх усі — за винятком хіба вже тих випадків, коли конфронтація є неуникненною для з'ясування власної позиції).
6
«…У зустрічах за більярдними столами народжується та політична селективність, яка дає потім змогу панові М'ба, президентові Республіки Ґабон, цілком поважно заявити, прибувши до Парижа з офіційним візитом: «Ґабон незалежний, але між Ґабоном і Францією нічого не змінилося; все триває,
7
Тут див., зокрема, яскраво полемічну статтю С. Кульчицького «Імперія і ми» (« День», № 7, 24 січня 2006 p.), — характерний приклад некритичного засвоєння вітчизняною історіографією концепції «поліетнічної імперії» А. Каппелера (Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад/ Пер. з нім. — Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2005). Зрозуміло, що російсько-українські взаємини в XIX–XX ст. не зовсім вписуються в хрестоматійну колоніальну модель стосунків Франції з Ґабоном, або Британії з Індією, але така «атиповість» (А. Каппелер обережно йменує її «частковою колонізацією») мала б, здається, тим дужче стимулювати вітчизняних учених до поглибленої розробки теоретичних засад імперіалізму, а не відбивати до них інтерес як до чогось, що нас, мовляв, не стосується. (Поділ українців на «хороших» — асимільованих — і «поганих» — сепаратистів, «мазепинців-петлюрівців-бандерівців», — який завжди існував у Російській імперії, як у нацистській Німеччині поділ на «хороших» і «поганих» євреїв, аж ніяк не заперечує колоніального статусу України, навпаки — найпереконливіше його підтверджує, але щоб це оцінити, треба володіти темою в обсязі значно ширшому, ніж запропонований А. Каппелером.)
8
Думка, що імперіалізм є функцією колаборації його жертв принаймні остільки ж, оскільки функцією зовнішньої експансії, була вперше висловлена Р. Робінсоном у 1970 р. (Robinson, Ronald. Non-European Foundations of European Imperialism: Sketch for a Theory of Collaboration. Studies in the Theory of Imperialism.R. Owen&B. Sutcliffe, eds. — London: Longman,1977. — P. 118) і на сьогодні усталилася в постколоніальних студіях на правах загальникової методологічної засади.
9
Єдина (sic!) класична праця з постколоніальної культурної антропології, перекладена по-українському, — « Орієнталізм» Е. Саїда (К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001) — впала в нашу інтелектуальну громаду, як камінь у воду, бувши віднесеною, власне за браком контексту, не до постколоніальних, а до спеціалізованих «сходознавчих» (NB: ще один термін з імперського дискурсу XIX ст.!) студій, — тобто, de facto, так і залишилась непрочитаною.
Звісно, що ні здобуті в 1991-му формальні атрибути незалежности (те, що «пан М'ба став президентом Ґабонської Республіки і що його приймає президент Французької Республіки»), ні здійснена далеко пізніше, вже внаслідок Помаранчевої революції, зміна політичної еліти (з «пострадянської» на «національну», тобто таку, для якої той факт, що «Україна не Росія» більше не мав би вимагати спеціальної арґументації), ані будь-які інші кроки на шляху нашої «деколонізації» самі собою негодні водномить анулювати двісті років українського колоніального спадку із спричиненими ним доглибними, дотепер ніким не дослідженими структурними змінами в національній психології. Не дивно, отже, що при першій-таки спробі навіть не аналітичного дослідження, а простої собі соціологічної «валеометрії» (замірювання національних вартостей) українська нація продемонструвала саме ту пошану до насильства, яка віддавна становить визначальну прикмету колоніальних народів [10] .
10
Пор. у Ф. Фанона: «Перше, чого навчається туземець, — це залишатися на своєму місці й не виходити з певних рамок. Ось чому в своїх снах туземець завжди снить м'язовою потугою (sic! — О. З.); його сни — про активність і аґресію. Мені сниться, що я стрибаю, пливу, біжу… перемахую через річку одним стрибком або втікаю від потоку автомобілів, які не можуть мене наздогнати» ( The Wretched of the Earth. — P. 52). До цього можна хіба додати, що в колективному українському «сні про національну велич-2003» не тільки боксери Клички стоять на третій сходинці національного «п'єдесталу пошани» відразу за Богданом Хмельницьким, а прудконогий форвард А. Шевченко «обійшов» Івана Франка й мало не «наздогнав» гетьмана Мазепу, — поза «топ-десяткою» респондентами було названо ще майже десяток (sic!) українських стрибунів, плавців, бігунів, гімнасток тощо.
Уточню: для мене тут цілком неважливо, що аґресивність колонізованого є за своїм походженням, як каже Ф. Фанон, «контраґресією», тобто породжується розпачливим відчуттям, що «колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством» (курсив мій. — О. З.) [11] . На цих сторінках мені йдеться не про те, щоб пояснювати походженняколоніальної аґресивности, — для всякого неупередженого ума воно й без того очевидне, а уми упереджені жодних пояснень, як відомо, не потребують. Зрештою, до упереджених прочитань мені не звикати — досвід хоч би сумнозвісно скандальної рецепції «Шевченкового міфа України» показав, що здебільшого ці упередження (зовсім уже невіглаських не рахую!) спричинені аж ніяк не конфліктом методологій, а далеко примітивніше (і, відповідно, страшніше!), — відсутністю в сьогоднішній українській культурі, навіть у межах так званої «академічної спільноти», елементарного мовного консенсусу, єдиного нормативного розуміння засадничих для сучасної гуманітаристики термінів і понять. За таких умов будь-яка полеміка з уявними опонентами по ходу писання наперед унеможливлюється — тлумачитися з кожного слова, то для автора значить самохіть прирікати себе на параліч притчевої стоноги, яка, замислившись було над порядком переставляння своїх ста ніжок, так і застрягла на місці, не в змозі ступнути жодною. І якщо я все-таки роблю по ходу певні відступи, уточнення й дигресії, то це не стільки репліки в бік уявного опонента, скільки спроби обминути ті суто дискурсивні пастки — можна ще назвати їх ідеологічними спокусами, — які, подібно до рифів чи підводних печер, щокрок чигають на нас, тільки-но запускаємось у довшу розумову мандрівку. В даному випадку хочеться уникнути спокуси зайвий раз атакувати колоніалізм узагалі й російський імперіалізм як його специфічну відміну, бо не про це йдеться [12] .
11
Fanon F. The Wretched of the Earth. — P. 61.
12
Моє розуміння цієї проблеми викладено в есеї «Прощання з імперією: Кілька штрихів до одного портрета» в збірнику « Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика» (3-є вид., доповн. — К.: Факт, 2006).
Властивим предметом цієї книжки є не колоніалізм, а національна чуттєвість— конкретно, чуттєвість народу, за плечима якого понад два століття (у термінах людського життя це акурат біблійних «сім колін»!) колоніальної історії. Те, що ця історія складалася — на різних етапах різною мірою — з о п о р у, к о л а б о р а ц і ї і з того, що Р. Робінсон визначає, окремою рубрикою, як «н о н - к о л а б о р а ц і ю» (у пам'ятному старшій ґенерації радянському «ньюспікові» найближчим до цього терміном була «внутрішня еміґрація»), як і те, що на всіх етапах без винятку ця історія куди більше переживалася, аніж осмислювалася(власне, вона й досі не підсумована й не осмислена у своїй наскрізній, упродовж усіх «семи колін», тяглости), — це, знов-таки, ніяк не специфічно українські, а якраз іманентні типологічні ознаки кожноїколоніальної історії, і саме вони, в остаточному підсумку, й формують колоніальну чуттєвість як універсальний, транснаціональний феномен. Те, що невідволодними константами цієї чуттєвости є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну аґресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 p., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої «національної чутливости» — в художній літературі [13] , і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу [14] . Що, натомість, цікавить і завжди цікавило мене — і що, на жаль, нечасто робилося спеціальним предметом як українських, так і непорівнянно розвиненіших постколоніальних студій (останні все-таки продовжують тримати у фокусі передовсім культурний діалог колонізованого з колонізатором, і навіть сам термін «постколоніальний», у його найзагальнішому значенні, запропонованому Б. Ешкрофтом, Ґ. Ґріфітсом та Г. Тіфін і вже й включеному ними до останнього видання термінологічного словника постколоніальних студій, має в основі те саме «ствердження через заперечення» [15] ), — ба більше, щ'o я вважаю особливо нагальним для висвітлення саме тепер, коли загальмований було «деколонізаційний» процес нашого національного самопізнання після осінніх подій 2004-го відновився на рівні 1991 року (та сама критика російського імперіалізму, той самий пошук констант національної тожсамости в мові, історії тощо) — це феномен дисидентства всерединіпозірно гомогенної колоніальної культури, конфлікт чуттєвостейусередині колоніального культурного кола.
13
«Українська література ХІХ-XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос» (Павличко Соломія. Насильство як метафора: Дискурс насильства в українській літературі// Павличко Соломія. Теорія літератури. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. — С. 591).
14
Взагалі-то, перший пошуковий сиґнал надійшов був ще раніше — зі стану психолінґвістики: опублікована 1995 р. стаття Стефанії Андрусів «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця», дарма що на частковому матеріалі й «навпомацки», на рівні ще радше здогаду, ніж концепції, все ж виокремила була в українському світовідчуванні деякі визначальні риси класичного «фанонівського» синдрому стлумленої аґресії — С. Андрусів називає його «синдромом сирітства»: «сирота говорить тихо(курсив мій; до теми колонізованого мовлення ми ще звертатимемось далі. — О. З.) <…>, сирота <…> має скромні потреби, претендує на дуже малу площу (у кутку, біля дверей), мучиться відчуттям своєї зайвости, другорядности та незахищености у світі…» (« Сучасність». — 1995. — № 7–8. — С. 150). Стаття мала певний розголос, але сказане в ній «А» не спровокувало навіть фахових психологів сказати «Б» й розвинути зачаткові інтуїції С. Андрусів у напрямку серйозної аналітики нашого «колективного несвідомого», — вказавши, до прикладу, що страх сам собою є форма вимушеного тлумлення аґресії; що тихий «на людях», між «чужими», сирота серед собі подібних (скажімо, в сирітському притулку) прагне взяти повний компенсаторний реванш за своє пониження перед дужчими за нього; що загнана таким чином всередину «сирітської» спільноти аґресія (пор. тлумачення Ф. Фаноном бійок у негритянських кварталах як «колективної автодеструкції» у The Wretched of the Earth. P. 54–55) є невід'ємною складовою колонізації, ба навіть, часто-густо, свідомої й цілеспрямованої колоніальної політики, і так далі — що глибше в ліс, то більше страховищ, але ж більше й скарбів, що їх ті страховища стережуть… Ніякої дискусії в цьому роді, однак, не відбулося, і цікавий здогад С. Андрусів так і залишився в нашій гуманітаристиці 1990-х випадковим здогадом, досі вже й благополучно забутим, — досить типова доля переважної більшости українських ідей.
15
«Ми вживаємо термін «постколоніальний» <…> на ознаку всіх культур, уражених імперським процесом, від моменту колонізації до сьогодні, оскільки впродовж усього історичного процесу, започаткованого <…> імперіальною аґресією, простежується певна тяглість зацікавлень і заклопотань. <…> У своєму теперішньому вигляді вони (постколоніальні культури. — О.З.) розвинулися з досвіду колонізації і утвердили себе через оприявнення незгоди з імперською владою та наголошення на своїй відмінності від уявлень про них імперського центру». (Цит. за: The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post-Colonial Literatures (New Accents). — London and New York: Routledge, 2002. — P. 16. Пор. також у: Ashcroft, Bill; Griffiths, Gareth; & Tiffin, Helen. Post-Colonial Studies: The Key Concepts. — London and New York, Routledge, 2001.)
Бо ж не монотонність і риґідність забезпечують культурі життєздатність, а якраз навпаки — внутрішня варіативність і «багатофасетність», що їх колоніалізм не випадково завжди прагне змінімізувати, як це було показано тим-таки Ф. Фаноном («Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, яке робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім <…> Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству» [16] ). Порядком наразі гіпотетичного твердження можна сказати, що якщо українська культура нині, після понад двохсот років колоніального панування, все ж таки, парадоксальним чином, н е звелася до безживно змінералізованого стану, то це маємо завдячувати головно невпинному триванню в ній, впродовж усього цього часу, то сильніших, то слабших дисидентських порухів, що їх колоніальна культура не раз атакувала з не меншою, загнаною всередину, «аґресивністю сирітського притулку», аніж зовнішні, імперські загрози. Та сама Соломія Павличко, до прикладу, вже продемонструвала, у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», як болісно-трудно визрівав і оприявнювався в нас, так і недовизрівши до фази радикального розриву, конфлікт між народництвом і модернізмом, сприйнятий колоніальною свідомістю в площині не просто естетичній, а може, навіть насамперед, — міфологічно-нативістській: як конфлікт «свого» й «чужого» («своє», тобто традиційне, належалося за всяку ціну боронити, «чуже», тобто інноваційне, — відторгати). Колоніальна культура — це завжди, за визначенням, культура страху, і тому завжди заражена підвищеною, порівняно до пересічно-консервативного рівня, підозріливістю до всього нового. Наївно сформульований свого часу висновок М. Хвильового, що «малорос боїться дерзать», був насправді дуже точною культурософською інтуїцією колоніального інтеліґента: як усякий колоніал (за Ф. Фаноном, «туземець»), «малорос» дійсно боїться виходу за раз засвоєні ним межі безпечного — і, зрештою, має на те цілком об'єктивні підстави (досить хоча б згадати, чим скінчилися «дерзання» самого М. Хвильового!). За таких умов не доводиться дивуватися, що всяке культурне дисидентство завжди було в нас історично приречене
16
Fanon F. The Wretched of the Earth. — P. 237—238.
Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй — чи то колоніальним «мейнстрімом», чи імперською накривкою — контекстах: одне слово, деконструювати, щоб реконструювати— якщо, послуговуючись влучною метафорою Ю. Шевельова, і не саме зруйноване місто, то бодай його архітектурний проект [17] . Найплідніші відкриття на цьому шляху було зроблено, починаючи від середини 1990-х, феміністичною критикою [18] , і в цьому неважко добачити певну логічну закономірність: феміністична методологія дала змогу вітчизняній думці дестабілізувати при підході до національної спадщини чи не найсерйозніший, бо куди тонший і, сказати б, менш «видимий» од нав'язлого в зубах імперського вульґарного соціологізму, чинник її «мінерального омертвіння» — патріархальний канон, що ним колоніальна культура несвідомо дуплікує всередині себе ієрархічну структуру імперської влади. У висліді, цілком за славною формулкою Ж. Дерріда, «марґінальне стало центральним», а колоніальне «підпорядковане» (Subaltern) вперше змогло обізватися своїм власним голосом, і раніше «погаслі», було, сеґменти національної культури увімкнулися й запульсували новими актуалізованими смислами — ефект, подібний до євангельського «мертві встають, і криві починають ходити», тож яка б там ідеологічна контрреволюція, залежно від зміни політичних кон'юнктур, не зринала в нас надалі на порядку денному, відкритий цим напрямком думки процес інтелектуальної «деколонізації» можна вже однозначно вважати незворотним.
17
«Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані» (Шерех Ю. Інший романтик, інший романтизм// Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор—Торонто: Укр. незалежне вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1991. — С. 30).
18
Гундорова Тамара. Франко — не Каменяр. — Мельборн: Ун-т ім. Монаша, Відділ славістики, — 1996. Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997; Гундорова Тамара. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація.— Львів: Літопис, 1997; Агеєва Віра. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. — К.: Либідь, 1999; Павличко Соломія. Національність, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000; Гундорова Тамара. Femina Melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. — К.: Критика, 2002; Агеєва Віра. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. — К.: Факт, 2003; та ін.
Історико-культурний сюжет, покладений в основу цієї книжки, також значною мірою потребує для свого відчитання «ключів» феміністичної методології — у тій її частині, де феміністичні студії перехрещуються з постколоніальними. Але, повторюю, позаяк ітиметься насамперед про розкриття конфлікту чуттєвостей — конфлікту притлумленого, захованого й замаскованого цілою амальгамою різнокультурних нашарувань, що їх іще належиться зідентифікувати, перш ніж піддавати якій би то не було деконструкції, — то вже сам предмет студії прирікає мене на так званий крос-культурний аналіз: будь-яка однолінійність тут протипоказана. Властиво, вже й усі дотеперішні викладки потрібні мені були тільки на те, щоб обґрунтувати правомірність запитання, яким і відкривається наш сюжет, аби відтак провести нас через подорож завдовжки в кілька історико-культурних епох, — запитання, яким же чином у такій типово «постколоніальній» «топ-десятці» українських національних героїв на четвертому місці — відразу за боксерами Кличками! — змогла опинитися Леся Українка — de facto, єдина жінка, яку українці погодилися визнати «великою»? У чому її «архетипальна функція» як національної героїні, за яким алгоритмом відбулася її героїзація, які потреби нашого «колективного несвідомого» вона задовольняє, — словом, перефразовуючи все те саме шевченківське сакраментальне запитання, «за що ми любимо Лесю»?..
Адже те, що дійсно-таки «любимо», щиро й нелукаво, сумніву, здавалось би, не підлягає. Можна з повною відповідальністю стверджувати, що в цьому призовому «четвертому місці» в згорнутому вигляді представлено цілу постколоніальну (радянську, з офіціозом та його «антирадянською» тінню сукупно, і пострадянську) історію героїзації Лесі Українки я к є д и н о ї ж і н к и в п а н т е о н і н а ц і о н а л ь н и х к л а с и к і в — поруч із «Великим Кобзарем» та «Великим Каменярем» (у самій цій міфологічній тріаді, до речі, неважко розпізнати взорування на куди давніший та універсальніший архетип — на християнську Трійцю, де Дух Святий — ориґінально, у гебрейській мові, іменник жіночого роду [19] — початково символізував був жіночу іпостась божества, — сучасний культ Богоматері розвинувся аж ген перегодом, щойно в добу пізнього середньовіччя, на той час, коли первісне значення жіночого компонента Трійці було вже давно й безнадійно загладжене ортодоксальною догматикою [20] ). Вміщення портрета Лесі Українки на 200-гривневій купюрі, звичайно, могло ще й додатково посприяти піднесенню її «рейтингу», але, думається, переоцінювати вплив цього чинника на результати опитування все ж не варто. І не лише тому, що абсолютній більшості респондентів нечасто й трапляється тримати в руках купюру такого номіналу, — швидше навпаки, сам факт появи її портрета на грошовій банкноті слід розцінювати як доказ тривкої устійнености письменниці в статусі незаперечного й беззастережного національного авторитету. Йдеться дійсно про героїню безумовну, таку, яка не підлягає ревізії, ані рефлексіям, — чий образ вбився в свідомість і підсвідомість зі шкільної лави, — а крім того, ще й із пам'ятників, медалей, значків, поштових марок, із названих на її честь театрів, шкіл, бібліотек, теплоходів, із міської топоніміки (вулиця, бульвар або площа Лесі Українки є чи не в кожному населеному пункті), — про героїню, популярну настільки, щоб слугувати брендом у політичній боротьбі найрозмаїтішим партіям і лідерам (під портретом Лесі Українки позувала «проґресивна соціалістка» Наталя Вітренко, СДПУ(о) зарахувало письменницю до лику «іже во отціх» української соціал-демократії і, відповідно, своїх ідейних патронів [21] , а тільки-но Юлія Тимошенко з'явилася перед камерами із вінкоподібно викладеною круг голови косою, як ЗМІ дружно приписали їй експлуатацію образу Лесі Українки, чого вона сама, нотабене, аж ніяк не стала заперечувати [22] ): певнішого критерію популярности в суспільстві, де денні новини складаються майже виключно з політичних чвар і спортивних перемог, відшукати, розуміється, годі.
19
«…В єврейській мові термін, що означає «дух», є жіночого роду — «руах», і в жоден спосіб релігійна фантазія єврея не змогла б подолати цієї лінґвістичної перешкоди. Це настільки очевидно, що в деяких апокрифічних християнських текстах юдаїстського походження перше уявлення про божисту троїстість, притаманне майже всім релігіям (природно, що найпростіший тип людської родини проектується на небеса, де всі стосунки вподібнено земним), оформляється як трійця «Отця, Сина і Матері». «Дух», отже, є жіночим первнем. У цитованому Орігеном Євангелії євреїв бачимо Ісуса, вирваного з цієї тріади й вознесеного на небо. Мухаммед, що дістав уявлення про християнство від груп релігійних розкольників, розсіяних по окраїнах Аравії, і не мислив собі якогось іншого тлумачення християнської концепції триєдности» (Донини Амброджо. У истоков христианства: От зарождения до Юстиниана/ Пер. с итал. — Москва: Политиздат, 1979. — С. 67).
20
На цю тему в сучасній екзегетиці, як протестантській, так і католицькій (т. зв. «феміністичній теології», започаткованій після Другого ватиканського собору 1962—1965 pp.), існує неосяжний огром літератури, і з мого боку було б просто безвідповідально наважуватися тут на якийсь, як завгодно стислий, бібліографічний огляд — такий захід вимагав би окремої студії. Вкажу тільки на декотрі хрестоматійні в західному релігієзнавстві джерела, що неабияк прислужилися й мені при роботі над цією книжкою: Warner, Marina. Alone of All Her Sex: The Myth and the Cult of the Virgin Mary.— New York: Vintage Books, 1976; Female Leadership in the Jewish and Christian Traditions. — Ruether, Rosemary & MacLaughlin, Eleanor, eds. — New York: Simon and Shuster, 1979; Schuessler Fiorenza, Elizabeth. In Memory Of Her: A Feminist Reconstruction of Christian Origins.New York: Crossroad, 1983; Carla Ricci. Mary Magdalene and Many Others: Women Who Followed Jesus/ Transl. by Raul Burns. — Minneapolis: Fortress Press, 1994; Haskins, Susan. Mary Magdalene: Myth and Metaphor.— New York—London: Harcourt Brace&Co, 1994.
21
На сайті СДПУ(о) Леся Українка взагалі зробила безпрецедентну посмертну політичну кар'єру — її висунуто на лідера «найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка і Лесі Українки, яка випустила в 1901 р. у Львові «Оцінку „Нарису програми Української партії соціалістичної“» (для тих, хто заплутався в синтаксисі, уточнюю: «випустила» не «група», а таки Леся Українка, за власний кошт. — О.З.). Щоб читач міг належно оцінити всі ці, мало не за рецептами слідчих 1937-го виготовлені заднім числом «організації», нагадаю, що Леся Українка, при всіх її особистих симпатіях до соціал-демократії, на чолі жодної «організації» стояти б не змогла, навіть якби така «організація» справді існувала, — тобто якби такого пишного титулу вартував безневинний гурток І. Стешенка, у якому, за свідченнями сучасників, крім самого І. Стешенка, навряд чи був хоч один соціал-демократ (див.: Ґермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Революційна Українська партія. — К.: Книгоспілка, 1926. — С. 44): від молодих літ Лариса Косач жила в Україні хіба доривчо, наїздами, і плутати її з іншим тогочасним «політиком в екзилі» — Владіміром Ульяновим — при тому теж не варт, бо навіть під час підготовки до друку «Оцінки…», від листопада 1900-го по травень 1901 p., вона перебувала на Італійській Рів'єрі (у м. Сан-Ремо) під суворою лікарською забороною будь-якої праці (див. про це: Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. — Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1970. — С. 576—630). Варт іще додати, що збереглася, як-не-як, і чернетка листа М. Кривинюка до есера Ф. Волховського, у якій ідеться про його, Кривинюкову, та Лесі Українки прихильність до соціал-демократичного руху і висловлюється жаль, що ніякого такого організованого руху в Україні нема(Там само. — С. 715).
22
Комізм ситуації полягає в тому, що такої зачіски Леся Українка якраз ніколи не носила. Навіть на молодечих костюмованих знімках, для яких портретовані спеціально вбирались у фольклорні строї, у стилістиці тодішніх «живих картин», панни Косач, і Лариса, й Ольга, зберігають свою звичайну зачіску «догори», по моді того часу, тільки що прикрашену стрічками й квітами (див., напр., на груповому фото з Оксаною Старицькою 1896 р. — Іл. 1). Народницька, а точніше «шістдесятницька», «коса вінком» насправді прибилася до арсеналу сучасних іміджмейкерів з іконографії зовсім іншої письменниці, майже на сорок років од Лесі Українки старшої, — Марії Маркович, вона ж Марко Вовчок, див. Іл. 2 (що потрапила зробити з цією модою 1860-х куди більш відзіґорна од Марковички модниця й чепуруха, майбутня мати Лесі Українки Ольга Драгоманова, видно на її дівочому портреті, зробленому в київській студії Бенцмана (Іл. 3): «корона» коси тут вельми артистично поєднується з «поетично» розпушеними локонами, і ціла складна куафюра виглядає як твір мистецтва: ось це вже значно ближче до того, що можна визначити як фамільний «драгомановський стиль», якому Леся Українка, на свій власний витончений спосіб, зберігала вірність в усьому, — навіть неприхильна до неї, внаслідок родинної сварки, Аріадна Драгоманова-Труш, чиї надиктовані перед смертю спогади про Лесю Українку багато в чому звучать як спроба суто дрібноміщанського «бабського» реваншу, окремо відзначає «велику жіночість» Лариси Косач і елегантність її уборів, див.: Покальчук В. Слідами Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку.— К.: Рад. письменник, 1963. — С. 128). Як і у випадку з СДПУ(о), тут характерна не сама собою фактографічна помилка — не те, що сплутано двох різних письменниць (зрештою, українська інформаційна політика була й залишається відкритим тереном містифікацій, і наївно було б сподіватися в цій сфері дотримання археографічної достеменности!), — характерно те, що цієї помилки так ніхто й не завважив. А це вже дає підставу припустити, що в масовій свідомості образ «Лесі Українки» перетворився на свого роду універсальний еквівалент «видатної українки» взагалі, — всяка, хоч трохи культурно знакова, жіноча риса автоматично стає «Лесиною», за тією самою логікою, за якою в США на запитання про будь-яку кінну статую: «Кому це пам'ятник?» почуєте незмінну відповідь: «Джорджу Вашингтону!» — навіть якщо то буде копія Донателлового кондотьєра Ґаттамелати.
З народницькою косою чи з фен-де-сьєклівською зачіскою «вузликом», «дочка Прометея» чи трепетна Мавка, «комуністка» чи «націоналістка», авторка героїчних поем чи любовної лірики (курйозних випадків, коли їй ех cathaedra анахронічно приписувано не то чужу зачіску, а й чужі вірші, зокрема й на шістдесят років молодшої Ліни Костенко, також не бракує!), — Леся Українка за дев'ять десятиліть свого посмертного функціонування в культурі, по суті, цілком злилась у свідомості цієї культури зі своїм «паспортним» псевдонімом, під яким уперше з'явилася в галицькій «Зорі» (в час, коли «література вкраїнська і галицька» ще різнилися не тільки географічно) і який у міжчасі розрісся до загального спільного етноніма як для «українців», так і для «галичан», а від 1991 року вже й до націоніма, що охопив також колишніх «інородців», — «Українка» [23] , тобто універсально репрезентантна Українська Жінка з великої літери. Головна місія такого гранично деіндивідуалізованого ґендерного символу — засвідчувати, як то з усією прямотою заявлено, зокрема, у найновішій біографії письменниці, не що інше, як наявність у своїй спільноті повного комплекту «„добірних людей“: мудреців, вояків, трударів і, звичайно ж, жінок» [24] (курсив мій. — О. З.: завважмо, що «видатна жінка» й досі, як і в часи X. Ортеги-і-Гасета, рубрикується в нас як свого роду окрема «професія» — поруч із «мудрецями, вояками, трударями», котрі належать до, слід розуміти, феноменологічно складнішої, а відтак і диференційованішої всередині себе чоловічої статі [25] ). «Українка» — це значить, що «і в нас, як у людей», є свої видатні жінки, — і, щоб це продемонструвати, однієї якраз і вистачить, сповна.
23
Між іншим, цікаво відзначити, в якій інтерпретації постає тепер цей «наддніпрянський» псевдонім у імперському дискурсі, для якого колоніальна культура виглядає згори позбавленою своєї власної, іманентної історії, а визначається єдино через свою «іншість» щодо імперського «Центру»: в «Литературном календаре» Л. Мезенцевої читаємо, що «Лариса Петрівна Косач обрала собі псевдонім, який тепер видається дещо декларативним, але на ті часи цілком зрозумілий — спільність походження та історична близькість росіян і українців незрідка обертались нерозрізняльністю(sic! курсив мій. — О. З.) — для літератури, для культури — драматичною». Тут цікава не стільки навіть необізнаність дослідниці з тим історичним фактом, що для колоніальної культури 1880-х pp. порозуміння між російською Україною й австрійською Галичиною було куди нагальнішою турботою, аніж гадана «нерозрізняльність» (?!) росіян і українців, скільки сама впевненість у тій «нерозрізняльності» — навіть для доби, коли ті «історично близькі» «літератури й культури» імперія якраз категорично й цілком офіційно «розрізнила», поставивши одну з них поза законом: спершу Валуєвським циркуляром, відтак Емським указом.
24
Кармазіна М. С. Леся Українка. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 2003. — С. 10.
25
У X. Ортеги-і-Гасета, на якого довірливо покликається М. Кармазіна, цю думку дослівно сформульовано так: «Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалась лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок» (Ортега-і-Гасет Х. Безхребетна Іспанія// Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори / Пер. з ісп. — К.: Основи, 1994. — С. 182).