Інші пів’яблука
Шрифт:
– Стоп-стоп-стоп, – зупинила подругу Луїза. – Ми вже це чули кілька років тому. Ти ж маєш те, про що мріяла, – свій журнал. Чого тобі ще? Яка ще будівля?… Чи ти не роботу маєш на увазі?
– А чого ми про це раптом заговорили? – Галя не відповіла, завернула розмову в інший бік. – А! Це Ірина зі своєю кавою почала!
– Отже! – втрутилася іменинниця, у неї в руках звідкись узявся грубенький стосик фотографій. – Настав час роздачі світлин з нашого останнього виїзду у Карпати. Ходімо, дівчата. Хлопці-і! Ми йдемо до ва-ас!
За нею потягнулися до мангалу дівчата з горнятками.
– Розпочинається конкурс на правильну відповідь!
Чоловіки пожвавилися.
– Мій, наскільки пам’ятаю.
– Не сперечайтеся, мій. Хоча це був не кошик, а відро.
– Ще будуть пропозиції?… Ні? Увага на фото!
На фото, яке Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кількома невиразними маслюками поруч. Усі й забули, що того дня Ігор спіймав сивого їжака і майже відразу відпустив його у високу траву. А Магда встигла зробити вдалий кадр.
– А кошик чий?
– А кошик мій! – повідомила іменинниця. – Ніхто не відгадав, фото залишається авторові. Наступне запитання… Хто взяв перше місце у номінації «Вираз обличчя»?
Слухачі не квапилися з відповідями.
– Хтось із нас, коли ми нарешті влаштували собі привал із застіллям, – висунув свою версію Ігор. – Думаю, коли ми з Віктором вигукували «Будьмо!».
– Або коли ми штовхали машину, – згадав Віктор.
– Ні перше, ні друге… Здаєтеся?… Тоді гляньте!
З фото дивився набурмосений Ігор – погляд знизу, з-під насуплених брів – сидів під кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.
– Не може бути! – заперечив Ігор. – Ти не могла мене упіймати у такий момент.
– Це мій чоловік загубив ножик і шукає, – дала правильну відповідь організаторка конкурсу. – Пам’ятаєш, Ігоре? А ти що подумав?…
У фіналі гри за кількістю отриманих світлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастіше потрапляла у кадр. Усі визнали найвдалішим її фотопортрет біля молоденької осики: відблиски сонця на щоці та у рудому волоссі, досконале тло – зелено-червоне листя, дрібне й кругле, наче мідні монетки…
2
Луїза і Кінь
При вході у бар Луїза зустрілася поглядом з чоловіком, він сидів обличчям до дверей і неуважно слухав жінку навпроти себе. Луїза відшукала вільний столик, відчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця і собі глянула, чому щойно скляний, відсторонений погляд співрозмовника помітно ожив. Хоч де опинялася Луїза – у коридорах телеканалу, у крамниці, на пляжі, де завгодно – на неї завжди звертали увагу. І не тому, що ця ефектна мідноволоса жінка мала помітний виступ на спині над правою лопаткою. Власне, не горб відразу впадав у вічі. Приголомшливим було поєднання очевидної фізичної вади зі сповненим гідності, теплим, небайдужим поглядом. Виразні очі, густе руде волосся, аристократичні руки з тонкими зап’ястками – і потворні наслідки дитячого сколіозу. Всупереч усім законам гармонії таке поєднання не псувало її зовнішності, а найсильніший ефект справляла трохи уповільнена граційна хода – результат тривалої й виснажливої роботи над собою.
Якось донька Ірини пожалілася їй: фізкультура в університеті – непотрібний предмет, усі намагаються сачканути. «Уявити лише: двічі на тиждень складати дурні нормативи!» – обурювалася Сонька. «Уявляти немає потреби, – спокійно зреагувала Луїза. – Я усе життя, день у день, протягом години
…Луїза сіла за вільний столик так, аби бачити вхідні двері, замовила каву й неспішно розпалила свою вересову люльку. Залою для курців поплив аромат тютюну «Captain Black». Файкування передалося Луїзі від прабабці-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей давній гірський жіночий ритуал, від натоптування люльки та припалення – до чищення. Берегла пожовклу світлину з відламаними кутиками – баба Параска з файкою в руці; а було їй тоді вже добряче за вісімдесят років.
Кілька відвідувачів повернули голови до джерела благородних пахощів. На відміну від цигарок з їхнім хамським запахом, розпалена файка має королівський шлейф, вона схожа на доглянуту жінку з витонченими манерами: присутність і одної, і другої неможливо не зауважити.
Кінь спізнювався. Це не прізвисько, Кінь – прізвище. Луїза усміхнулася, коли він так уперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навіть не творчий псевдонім. «Я від роботи не здохну. І ті, хто зі мною, теж мусять пахати. Або шукати собі іншого режисера». Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме він розумів її ідеї з півслова і вмів так вибудувати програму, що результат виходив кращим, хоч і помітно іншим, аніж попередньо уявляли.
Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвіду роботи у засобах масової інформації. Почула з телеекрану оголошення – запрошували амбітних і креативних спробувати себе у ролі телеведучих та тележурналістів.
Два дні думала – і придумала.
Заступник директора телестудії попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженні три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалі? З якими ідеями прийшли? Дякую, залишіть секретарці резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.
Луїза прийшла у бежевому з голови до ніг, подивилася заступнику директора в очі і сказала:
– Я хочу вести програму, що називатиметься «Потвора». Це будуть розповіді та дослідження про явища, які виникають на межі припустимого. Іноді потворні, однак лише на перший погляд. Адже навіть лінія краси, подовжена до безкінечності, стає не досконалою, а огидною. Матеріалу не бракуватиме. Люди, які прагнуть досконалості, часто роблять речі, що руйнують їхню природну гармонію, натомість збої у благих намірах природи, так звані помилки природи, насправді згодом виявляються новими варіантами прояву досконалості…
Заступник директора мовчав. І вона вела далі:
– Це буде програма-провокація. Насправді ми будемо говорити про красу, але зі зворотного її боку. Провокація і гра полягатимуть у всьому, починаючи від назви. Глядач швидше зверне увагу на «Потвору», ніж на «Красу». І не помітить, як опиниться немов муха на стелі – догори ногами. Тобто подивиться на речі новим поглядом. Більшість шедеврів, скажімо, сприймають спочатку як виклик доброму смаку і гармонійному порядку речей. І Ейфелеву вежу, і Едіт Піаф свого часу зовсім не вважали надзвичайними і видатними… Усе це стається тому, що у справді красивому завжди є елементи потворності, а у негарному завжди є прояви привабливості. Але є одна суттєва відмінність: краса може бути підробною, а потворність завжди правдива.