Інші пів’яблука
Шрифт:
З такими грошима тоді можна було і будинок будувати, і журнал відкривати.
Вони посварилися. Дім так і не купили – далі жили у звичайній трикімнатній квартирі панельного будинку. Діти один за другим закінчили школу і вступили до «Політехніки» – і розумник Сергій, і бешкетник Віктор-молодший.
А на роботі усе без змін, тобто щодня усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не відділ, а культурно-освітницький департамент газети, до якого входило кілька відділів. Писати самій часу не залишалося. Не раз пізно увечері перед «скиданням» номера переглядала готові шпальти газети і розуміла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публікації під її прізвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожній
У неї не залишалося ні сил, ні часу на свої матеріали. Її задуми тепер втілювали інші, а вона відчувала себе зручним для команди тренером. Ділилася з початківцями своїми ідеями, сама телефонувала зіркам, аби ті не відмовили в інтерв’ю невідомому наразі журналістові. Безпорадним допомагала скласти список запитань. Потім редагувала тексти, виправляла смислові й навіть орфографічні помилки, викреслювала відверту дурню і прибирала двозначності. «Як відчутно прогресує ваша Стахура, – зауважила якось Ірина, гортаючи свіжий номер “Площі Ринок”, – я думала, з неї нічого путнього не вийде…»
Напередодні саме з цим матеріалом Стахури Галя особливо намучилася, і тепер, після зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю підвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професіонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалізованих можливостей. Журналіст, що лише редагує? Ще трохи, і її перо виявиться іржавим.
Писала вона тепер лише у відпустках. Це були не газетні матеріали, а записи у блокноті-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, діалоги – писанина для себе. Одного разу на відпочинку в Карпатах, у Гребенові, побачила на березі річки Зелем’янки закинуту напівзруйновану будівлю. Таких будівельних викиднів у роки економічного занепаду в горах не бракувало. З провалля вікон пнулися до сонця гілки ув’язнених арматурою та бетоном дерев і кущів. Уздовж страхітливого плоду збоченських стосунків людини і природи тягнулася доріжка з бетонних плит – у нікуди, у хащі дикої бузини. Зі шпар між плитами лякало порожнечею провалля вічної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповіла дітям історію, яку придумала по дорозі. Фільм жахів про зміїне місто в закинутій карпатській будівлі, фільм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Вона й справді наче переповідала побачене на екрані – хлопці слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарій. Завтра запишу.
Але пролетіло завтра, промайнуло післязавтра, минув тиждень. Закінчилася відпустка, розпочався новий робочий рік, а вона так нічого й не записала. Натомість дуже швидко забула деталі, героїв і навіть фабулу – пам’ятала лише, що події в її історії розгорталися динамічно й моторошно, аж мурашки бігли за плечима.
Вона і далі працювала у газеті, хоча вже була впевнена – незабаром у її житті відбудуться зміни. Уява малювала журнал, глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б зміст – «Цікаво жити». Не маючи жодного варіанту щодо фінансування проекту, протягом кількох місяців після роботи й у вихідні Галя завзято готувала ґрунт для майбутнього видання. Завела два грубі блокноти. В одному записувала ціни на оренду приміщень, друкарські послуги в різних друкарнях, тези розмов із фахівцями: друкарями, комп’ютерниками, дизайнерами, розповсюджувачами, їхні поради…
Другий блокнот розпухав від ідей. Зміст журналу – ось що буде найважливішим, усе в ньому буде новим, неординарним, не таким, як у журналах, подібних між собою як брати та сестри. Галя прокидалася вночі від думок, вибиралася з-під ковдри, записувала на кухні у блокнот зрозумілі тільки їй ключові слова, що означали майбутні рубрики, теми, напрями. Зранку знаходила ці записки самій собі:
І згадувала нічні ідеї.
Чоловік мовчки спостерігав за її бурхливою діяльністю.
Якось вона сказала Вікторові: якщо зробити такий журнал, як я придумала, це буде класний бізнес і прибуткова справа.
Він запитав, чи вона знає про те, скільки вітчизняних журналів змушено закрилися саме з протилежної причини. І чи вона свідома того, що усі теперішні успішні медіа-проекти – це чужі відгалуження, а стовбури з корінням – у Росії, Швеції, Німеччині, деінде… Вона відповіла, що такого, як вона придумала, не робить ніхто. І що на неї, окрім власної фантазії та неабиякого досвіду, працюватиме фактор людських стосунків. Із багатьма відомими людьми вона свого часу робила такі визначальні, пам’ятні інтерв’ю, що навіть через роки, називаючи себе у телефонній розмові, чула у відповідь: «Звичайно, пам’ятаю! Дуже приємно вас чути!» Час пустити в діло і цей капітал, недаремно ж він накопичувався роками.
– Ти поганий менеджер свого часу, – не поступався Віктор. – Тягнеш і свою, і чужу роботу. З такими звичками твоє місце серед заступників.
Вона брала до рук книгу і демонстративно виходила з кімнати: нема, мовляв, із ким говорити.
– Де твоя команда? З ким робитимеш журнал? – повертався до розмови Віктор.
– Команда? – підхоплювалася Галя. – Та я ще нікому нічого не говорила, крім двох найближчих подруг! А вже звідусіль пропонують себе такі люди, з якими за будь-який проект можна братися! Я впевнена в успіху, мені потрібні лише гроші.
– Люди в таких випадках починають із бізнес-плану, – сказав одного вечора Віктор.
– У мене є бізнес-план.
Вона принесла зі спальні блокнот.
Він переглянув її записи, кілька разів видав зверхнє «пс-с!». Вона терпляче чекала, ледве стримуючи себе. Хотілося вихопити з його рук блокнот і дати ним чоловікові по голові.
Нарешті Віктор запитав:
– Для чого відразу створювати власну систему розповсюдження? Можна ж спочатку скористатися послугами однієї з уже існуючих?…
І вона полегшено зітхнула: він дасть гроші.
…Тепер, коли минуло два роки, як почав виходити журнал «Цікаво жити», Галя могла нарешті зізнатися у тому, що хоч і була впевнена у собі, але не настільки, як показувала у перші організаційні місяці чоловікові, його товаришу, який став її партнером з бізнесу, подругам і тим, кого збирала у команду. Під ранок, коли не спалося, вона не раз впадала у паніку. Було страшно, що нічого не вийде. Уява малювала моторошні картинки. Люди, які пішли за нею, опиняються без роботи. Журнал не купують. Гроші Віктора і його компаньйона пропадають. Але вранці вона казала собі, що все йде як слід і сьогодні вона зробить іще один, бодай маленький, крок уперед. Одягалася як переможниця. Варила собі міцну каву і йшла до людей. Чому ж тепер, коли справи в журналі нарешті вирівнялися, з’явилося знайоме за газетою відчуття біганини по колу?
Що знову не так? Чому вимріяний журнал уже не тішить? І звідки відчуття, що було вже, як у дитячій грі, «тепліше, тепліше» і раптом замість «гаряче» знову робиться «холодно, холодно»?
Спробуєш це пояснити, хай навіть і подругам, які завжди на твоєму боці, не зрозуміють, нагадають: добра добувши, кращого не шукай, бережи, що маєш. Усе так. Але чому на душі так мулько? Що їй ще треба?…
4
«Фіалки щосереди»
Середа – день зустрічей, дівич-вечір. Вони їх називали «Фіалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на місяць у середу залишати для спілкування вчотирьох. Цього разу вирішили подивитися панораму, що відкривалася з галереї кафе на останньому поверсі будинку в центрі міста. Скляні стіни давали можливість побачити знайомі вулички з висоти пташиного польоту. Львів розкинувся перед очима каскадом старих дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу б пізнали: за завісою дощу саме Львів.