Інші пів’яблука
Шрифт:
– Та що ти порівнюєш? Ви – особливий випадок. Таких пар – одна на сотню або й на тисячу. Покажи мені жінку, яка за двадцять п’ять років подружнього життя ні на кого іншого, окрім свого чоловіка, оком не накинула. Ти унікум, Магдо.
Магда загадково усміхнулась і запитала таким тоном, що за столом запала тиша:
– А ви впевнені, що все про мене знаєте?…
За сусіднім столиком, відповідно до надзвичайності моменту, впало на підлогу і дзвінко розлетілося на друзки керамічне горнятко із залишками кави.
Магда відвернулася до вікна, по якому стікали краплі дощу… Від її
І Магда не витримала. Пирснула зі сміху.
– Повірили?… А коли повірили? Щойно?… Чи кілька секунд тому? – веселою скоромовкою з’ясовувала вона. – «Магдо, за двадцять п’ять років подружнього життя…», – дуже вдало зімітувала вона інтонації Галі, – «ні з ким, ніде, ніколи…» Які три пари очей! З яким подивом дивилися на мене! Де мій фотоапарат? Краща картина тижня!!!
– Луїзо, а ти чого мовчиш? – смикнула Галя мовчазну Луїзу.
– Галко, ну ти стрілочник, як завжди! – озвалася подруга. – Як щось не по тобі – гоп, і перевела стрілки на іншу колію. А я сиджу, мовчу і чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може, є на те підстави, Луїзо?…
Вона усміхнулася, і, побачивши цю промовисту посмішку, на неї дружньо насіли із запитаннями. У нас тут, мовляв, під носом щось відбувається, а ми нічого не знаємо. Говори, подруго!
І Луїза розповіла історію про те, як кілька днів тому в її квартирі проводка не витримала напруги.
Вранці перед роботою зникло світло у передпокої, на кухні, у ванній. Навіть кави не вдалося попити: електрочайник прикипів вилкою до розетки. «Чого сумна-невесела?» – запитав у ліфті Кінь, коли вони піднімалися у редакцію, і вона несподівано для себе пожалілася йому на побутові війни місцевого значення і на свою чергову поразку в цьому вічному двобої. Ввечері він приїхав до неї, оглянув обсяг робіт і вже через десять хвилин дзвонив сусідові у двері, щоб позичити інструмент. Полагодив розетку, повернув світло у хату, ще й зробив так, аби у бачку не шуміла вода. Луїза спостерігала, як він впевнено з усім вправляється – без жодного зайвого руху. У її помешканні немовби відбувалося захопливе шоу Девіда Копперфілда, вона не в змозі була відвести погляд від рук фокусника. Їй згадався Степан, із яким у неї так нічого путнього й не вийшло: він почувався у гостях як вдома, із задоволенням влаштовувався на її дивані з пультом від телевізора у руці і не помічав ані розетки з оголеними дротами, що звисала зі стіни над головою, ані торшера, у якому постійно блимали й перегоряли лампочки.
– І що? – слухачки забажали продовження.
– Нічого, – поставила крапку Луїза.
– Не хочеш поки що говорити – не говори, – підтримала Магда, якій дуже хотілося дізнатися, чим усе вчора закінчилося.
– Найсексуальніший вигляд, скажу я вам, – вирішила дещо додати Луїза, – має чоловік із викруткою чи молотком у руках, захоплений прибиванням полички або ремонтом проводки. Нічого не можу з собою зробити, дівчата: як побачу хлопа, який вправно цвях у стінку забиває, відразу ж накриває хвиля захвату.
– Це тому, – пояснила Магда, – що для тебе побутові проблеми – вища математика. Вони тебе паралізують. Пам’ятаєш,
Магда сьогодні була в ударі, майже не замовкала. Ірина ж переважно мовчала і слухала, із задоволенням перебуваючи у режимі споглядання. Думала, слухаючи Луїзу з Магдою, що з подругами навіть розмови про дрібниці життя видаються цікавими. Думка про гаяння часу може виникнути на важливій нараді, у черзі під кабінетом чиновника або на батьківських зборах у школі – тільки не під час захопливих теревенів ні про що з найближчими товаришками. Поспілкуєшся години півтори-дві з тими, хто підходить тобі на молекулярному рівні, і настрій поліпшується, на душі розвиднюється. Кращого сеансу групового психологічного розвантаження годі й придумати.
От, наприклад, запитання: чи варто йти у перукарню? У своєму салоні мод, де працювали самі жінки, Ірині ніколи б не спало на думку виставляти цю приватну тему на загальне обговорення. А тут можна просто посеред репліки Магди: «Штапики ми з тобою, Луїзко, купували там, де й дюбелі, це я добре пам’ятаю…» – вставити запитання: «Дівчата, може, мені варто кардинально змінити стрижку?» – і дівчата, мовчки оцінивши твою зачіску, висунуть по кілька переконливих аргументів «за» чи «проти». Швидше «за», бо якщо Ірина запитує, то вона вже зважилася на експеримент. Стрижки вона міняла часто: під настрій, під подію, під нове захоплення… Залишалася постійною лише щодо кольору – воронячого крила.
Луїза теж полюбляла змінювати зачіски, але завжди на довгому волоссі. «Довге волосся, – говорила вона, – найпереконливіша принада жінки». Збирала свої вогняні кучері у хвіст, піднімала у високу зачіску, скручувала низьким джгутом на потилиці або підгортала і кріпила гренадлями так, що складалося враження, ніби вона зважилася на стрижку-каре…
Подібні перукарські розваги не надто цікавили вічно заклопотану Галю, її влаштовували той самий каштановий колір, та сама довжина – по плечі.
Магда ще у студентські часи знайшла свою стрижку і роками зберігала вірність класиці: її попелясто-русяве волосся слухняно тримало форму і дивувало рідкісним природним кольором, який не могла б дати жодна фарба.
Замовили ще кави.
– А може, вина? – запропонувала Луїза і знову покликала офіціанта. – У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Місяці два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкіряних рукавичок і… ледь відчутну нотку котячої сечі.
Молоденький офіціант, на вигляд старшокласник, помітно знітився. На розгубленому обличчі виразно читалося запитання: ви серйозно чи жартуєте?
– Піду пораджуся, – знайшов він вихід із ситуації та з удаваною солідністю, без зайвого поспіху попрямував на кухню.
– У них тут є сомельє? – поцікавилася Магда.
– До речі, сомельє – слово українського походження, – озвалася Луїза. – Не знали?… Від «сам наллє».
Магда усміхнулася і без зайвих вступів розповіла дівчатам свій сон. Ніби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Якого?… Смішний такий, заспані оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку та рукавички, дивуючись при цьому: літо ж надворі, має бути тепло, для чого шапочка й рукавички…