Інші пів’яблука
Шрифт:
Співрозмовник слухав її мовчки.
– Ось список тем для перших випусків програми, – перейшла до конкретики Луїза і подала своєму мовчазному візаві аркуш із друкованим текстом. – Потрібні помічники-журналісти для розробляння тем і режисер із нестандартним поглядом. У кадрі працюватиму я.
– Почекайте, – озвався нарешті заступник і пішов за директором.
Вона загіпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, натиском і чітким баченням того, що робитиме. Ніколи дотепер їм не доводилося бачити таку потворність, що пульсує потужними хвилями життя, – у досконалій упаковці. Ця жінка була позбавлена усіх комплексів, пов’язаних із зовнішністю, виглядала
Її взяли на випробувальний термін, але всі знали від самого початку, що вона працюватиме на телеканалі.
Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловіка, подібного до великого Вінні-Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку і сказав: «Кінь».
…Жодного іншого чоловіка вона б не чекала за столиком у кав’ярні вже п’ятнадцять хвилин. Навіть на ділових зустрічах робила поправку лише на десять, не більше. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним і нездатним правильно розрахувати свій час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: «Котра година?» – вона, глянувши на мобілку чи на циферблат наручного годинника, відмінусовувала для інших свої рятувальні хвилини.
Де ж той Кінь? Треба нарешті встати і піти.
…При першій зустрічі він запитав її:
– Де ви працювали?
Вона назвала бюро перекладів Оксани Смик та «Інтернешнл Хаус». Це були останні місця роботи.
– Чому не на радіо? – з цікавістю розглядав він її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. – З таким тембром голосу! Хоча вам і в кабінеті психологічного розвантаження ціни б не було. Або у службі «Секс по телефону».
Добре, що він не побачив виразу її очей, – хтось із хлопців у кімнаті зі смаком захрумтів яблуком, і вона відволіклася на різкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вічі, залишалося незворушним. Вона вміла за секунду опановувати себе.
– Як ви здогадалися? З такою свободою від умовностей вам би у сутенери…
Він задоволено заіржав, відкинувши голову назад, у повній відповідності з прізвищем. Немов жеребець. Стиснув яблуко у лапищах, воно, бризнувши соком, розчахнулося на дві рівні половинки, і одну з них простягнув їй.
– Ні-ні, я не хочу. Дякую, – відмовилася вона.
– Беріть! – Він майже силоміць вклав їй у долоню гостинець. – Не хвилюйтеся. Джемпер чистий, я його позавчора прав.
– А руки? – поцікавилася Луїза. – Чисті?
– Чисті руки у того, хто ще не брався за розум, – відповів Кінь.
Тепер уже зареготали хлопці – роти напхані яблуками, малопривабливе видовище. Ох вже цей грубий чоловічий гумор… Що за жарти?… Усі вдавали, що зайняті чимось, проте з цікавістю прислухалися до розмови новенької з Конем. Він у них тут, мабуть, за клоуна.
Луїза відкусила від яблука, сказала лагідно:
– З чистотою думок усе зрозуміло.
– А я не зрозумів щодо голосу, – не вгавав той. – Ви з нього професійно коли-небудь користалися чи ні? Голос у вас – те, що треба. Ми саме на ньому акцент робитимемо. Це буде ваша фішка.
У її трудовій книжці було з півтора десятка записів. Ще кілька робочих місць там не були зафіксовані. Працювала референтом директора фармацевтичної фірми, менеджером з персоналу у стоматологічній клініці, провідним фахівцем у відділі зв’язків із громадськістю страхової компанії… Тільки-но відчувала, що їй нецікаво або немає вже чого навчитися, чи виникала можливість отримати більш оплачувану роботу – без зайвих
Той факт, що у трудовій біографії Луїзи трапився рік роботи у фірмі «Голоси сирен», був відомий лише трьом найближчим подругам. Дівчатам і жінкам зі служби «секс по телефону» непогано платили. Серед майстринь розмовного жанру траплялися й віртуози, наприклад бабці з дівочими голосами, глави сімейств, вони працювали, затиснувши телефонні слухавки плечем, – говорили у мікрофон, не випускаючи зі спритних пальців дротиків та недоплетених шкарпеток для внуків. Луїза мала усе необхідне для цієї роботи: живу фантазію, бурхливу уяву і низький оксамитовий тембр голосу. Бавилася з чоловічими голосами, вигадливо провокуючи, вигадуючи неймовірне. Але їй швидко набридла передбачуваність на тому кінці дроту.
Як Коневі вдалося при першій зустрічі влучити у десятку? Що б він сказав, якби дізнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт із її трудової біографії?…
…Кінь увірвався до бару, ледь не розтрощивши скляні двері. Гримнув так, що опинився у центрі уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стійкою й у два кроки вже був біля Луїзи.
– Лу, готовий до страти. Винен. Мобіла, зараза, здохла. Не мав звідки передзвонити. Обіцяю чекати на тебе усе життя… У подібних випадках.
Подумала: цікаво, що промайнуло в його голові між двома останніми фразами? Молотить язиком не думаючи – чи навмисне ставить капкан?… А вголос сказала:
– Будеш мені винен. Можеш уже починати віддавати солодким.
– Ти ж не їси солодкого, – нагадав Кінь.
– Я що, руда? Звичайно, їм, – відповіла Луїза, трусонувши вогняною гривою.
– Ти – чудо, – засміявся Кінь, піднімаючи руку – точнісінько учень на уроці, – і озирнувся у пошуках офіціантки.
Насправді солодкого не хотілося. Вона давно відохотила себе від тістечок і цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще зі шкільних часів помітила за собою цю особливість: що більше їй подобався хлопець, то дурнішою вона робилася у його присутності. Поруч із тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недоріку. Проте звабити хлопця або чоловіка у стані «рівного дихання», з незначною домішкою симпатії до об’єкту, було справою безпрограшною. Звідкись брався кураж, швидкість реакції, особливе відчуття легкості життя і нюх на правильний наступний хід у цій захопливій грі. І чоловік не зводив з неї очей, як кобра з сопілки факіра. Для успіху їй потрібна була лише одна умова – легка скороминуча закоханість, а не тягуча вагомість щохвилинної залежності від іншої людини. От сказав він щойно: «Обіцяю чекати на тебе усе життя», а в неї вже й серце впало. А треба було теж відповісти щось двозначне: «Куди ти дінешся? – наприклад. – Коней на переправі не міняють…» Щось таке. Був би на місці Коня якийсь інший Кінь – так би і сказала. А тут розгубилася, як дівчисько…
Чого покликав? Чого призначив зустріч?… Щось особисте? Ні. Відсутність серйозних, та й несерйозних намірів теж наразі була очевидною. Але те, що він сказав, коли на столі з’явилися тістечка, кава та коньяк у череватих келишках, стало цілковитою несподіванкою.
– Лу, ми не будемо робити програму про казино.
– З якого дива? – не зрозуміла вона.
– Просто не будемо, і все. Не можу наразі більше нічого сказати.
Навіть усміхнувся, дурниці, мовляв, нема про що розводитись.