Інші пів’яблука
Шрифт:
– Що за таємниці мадридського двору, чорт забирай?! – мовила вона. – Задля цього ти витягнув мене сюди і змусив чекати? Поки ти догулював відпустку, ми зібрали матеріал, зробили підводки, зняли вставки. Залишилося зробити основні зйомки у гральній залі, і по всьому. А ти мені кажеш: давай відмовимося від цієї дурки. Що сталося?
– Далеко не кожне запитання передбачає миттєву відповідь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу ні, значить, ні, і наразі цього достатньо. Не треба наполягати. І, до речі, дозволь нагадати: ви цю тему вирішили робити, коли мене не було… То що – за нас?…
Луїза
– А чого ти мовчав раніше? Ти що, тільки сьогодні про це дізнався?
– Ми повернемося до цієї розмови. Згодом.
– Коли? – напосідала вона.
– Ніколи, якщо не зміниш тону!
Луїза завмерла, тоді граційно потягнулася до попільнички й акуратно витрусила вміст своєї люльки. Кінь посьорбував із келишка, спостерігаючи, як Луїза хлюпнула у файку коньяку й розтерла дерево м’яким фетром. Вона зосередилась на своїх рухах, вичищаючи вересові нутрощі від залишків тютюну. Здавалося, забула про співрозмовника, повністю переключивши увагу на свою забавку. Тоді сховала люльку у футляр, застібнула торбинку і підвела очі на офіціантку, що проходила поруч:
– Ви цукор до кави давали?
Паузу Луїза витримала не гірше від досвідченої актриси, повільно порахувавши до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров.
– Одну грудочку, – винувато відповіла офіціантка. – Не треба було?
Луїза махнула рукою – «дурниці, усе гаразд» – і лагідно запитала Коня:
– Коли?
– Що коли? – не зрозумів він.
– Коли повернемося до цієї розмови?
– Не знаю наразі. Знаю, що повернемося.
– То яке тістечко вибираєш?… – поцікавилася Луїза. – Я хочу сирник.
Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово. Принаймні в її оточенні. Такий був її особистий досвід. Для більшості чоловіків, які їй зустрічалися, слова нічого не важили, були дешеві, як борщ. Дав слово – забрав. Пообіцяв – не зробив. Ляпнув – забув… І не робив собі з цих дурниць жодної проблеми – обставини, мовляв, змінилися, вчора думав так, нині інакше. Чоловік міг у запалі сказати щось справді образливе, а згодом здивуватися, що вона ці слова запам’ятала. Як в анекдоті: «Куме, ти що – обідився?…»
А Кінь словами не розкидався. Хоча іноді було незрозуміло, жартував чи був серйозний. Цю його особливість – відповідати за сказане – Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковість, а прояв характеру. А потім закохалася, як десятикласниця.
…Нічого не вдієш, доведеться набратися терпіння і дочекатися, поки він сам пояснить, що до чого.
3
Галя. Журнал «Цікаво жити»
Чи є життя після сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливіше відбулося і дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?
Коли ровесниці починали говорити на цю тему, у хід зазвичай йшла напускна бравада у стилі «баба ягодка оп’ять» або чужорідні конструкції «у нашому віці…» та «коли я була молодою…».
Галя ні з ким не сперечалася. Особливо з представницями другої категорії. Не було сенсу. Такі жінки і в двадцять п’ять уже були юними тітоньками. А Галці пощастило, бо вона знайшла своїх. Найближчим подругам – Луїзі, Магді та Ірині – нарікати на вік було
Давно зрозуміла: одним людям більше вдається перша половина життя, іншим – друга. Тільки треба не втратити свій шанс.
До сорока вона розривалася між роботою в газеті «Площа Ринок» і домом. Її відділ називався «Людина», улюблений жанр – інтерв’ю, професійне хобі – відкриття імен майбутніх знаменитостей. Першою взяла інтерв’ю в маловідомого викладача економіки, він сміливо мислив, нестандартно викладав свої ідеї, а через кілька років, коли вже став міністром економіки, вже не мала до нього жодної цікавості.
Повернулася свого часу з фестивалю «Червона Рута» і написала не про переможця, а про дівчинку, яку журі належно не оцінило, самовпевнено пообіцяла: слідкуйте за цією співачкою, на неї чекає успіх. І саме ця дівчина через кілька років стала переможницею «Євробачення»…
Почула якось у столичному нічному барі, як співає чорношкіра дівчина, підійшла до неї: «Хочу написати про вас у газету». Заскочена увагою співачка наступного дня протягом двох годин охоче розповідала про батьків, своє кохання, боротьбу із зайвою вагою, до якої схильна, і про те, що вона більше любить співати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Ніколи згодом, ставши відомою, співачка вже не давала таких щирих, відвертих інтерв’ю.
Як мисливський пес, відчувала Галя майбутніх зірок. Вона любила початківців – талановитих, жадібних до роботи та успіху, ще вільних від штучного піару, фінансових обов’язків і залаштункових зв’язків. І нерідко цікавість до них зникала саме тоді, коли вони досягали успіху і починали жити за законами політикуму або шоу-бізнесу, що у принципі те саме.
А вдома на жінку-газетярку чекали завали невідкладних справ, що непомітно і вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помічала ганебне павутиння, а у щоденнику Віктора-молодшого «двійки» й категоричні, написані червоним, із кількома знаками оклику, звернення учительки до батьків. Старший син Сергій із говіркого та відвертого «маминого синочка» на очах перетворювався на меланхолійного мовчуна, і треба було якшвидше зрозуміти, що сталося. А чоловік, Віктор-старший, що виріс на узбережжі Азовського моря на баклажанах, помідорах і кавунах, ображено запитував: «Ми що, цього року так і не скуштуємо домашньої ікри з синеньких?…» Хлопці вперто розкидали шкарпетки по квартирі, а коли ті знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи від сезонної линьки, залишав шерсть на килимах і по кутах коридору. А чоловік ніяк не міг позбутися звички вішати вологі рушники на спинки крісел і дверні ручки.
Побут наступав на усіх фронтах – Галя тримала оборону.
Їй усе вдавалося наполовину – і на роботі, і вдома.
А у чоловіка тим часом справи впевнено йшли вгору: він успішно ганяв машини з німецьких шротів в Україну і до того часу, як ввозити старі іномарки стало невигідно, вже мав станцію техобслуговування на кільцевій дорозі біля Львова.
– Давай купимо дім, – сказав він якось дружині.
– На яку суму ти розраховуєш? – запитала вона.
– Тисяч сто…
– Дай мені – я журнал зроблю.