Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця
Шрифт:
Однак, на відміну від інших, він продовжував тліти. Вогню не було, але все, включаючи уніформу, яка, як Річард міг тепер бачити, не була фактично уніформою з тканини, шкіри, і броні, а була частиною самого звіра, тануло і зникало.
Розпавшись, маса почала згущатися в чорну матерію. У той час, як всі стояли приголомшені і спостерігали, — все згоріло без полум'я, висихаючи, тріскаючись і звиваючись, поки не залишився один попіл.
— Ти використав свій дар, — сказала Ніккі, її голова опустилася. — І він знайшов тебе.
Річард
— Бердіна, будь ласка, відведи Ніккі кудись, де вона змогла б трохи відпочити.
Річард сподівався, що вона зможе одужати, що з нею все буде в порядку. Він не просто піклувався про неї, він мав потребу в ній. Еді сказала, що Ніккі була його єдиною надією.
— Ай-яй-яй-яй. Як це нерозумно з твого боку.
Рейчел підскочила і, не стримавши виску, розвернулася на колючий тонкий голос. Немигаючий пильний погляд вицвілих блідо-блакитних очей прилип до неї. Це була Сікс.
Інстинкт Рейчел вимагав бігти від неї подалі, але вона знала, що нічого доброго з цього не вийде — попереду був тупик печери, а Сікс перегородила вихід, і тому втекти було нікуди. У Рейчел був ніж, але навіть він несподівано здався їй сміховинно жалюгідною зброєю.
Те, що вона постала перед нею в повній самоті — один на один з цієї відьмою, напустило на неї страх ще більший, у порівнянні з усіма попередніми випадками, які приходили Рейчел на пам'ять. Її чорне волосся виглядало так, ніби його виткали тисячі павуків «чорна вдова».
Здавалося, що її туго натягнута шкіра повинна ось-ось розірватися на виступаючих вилицях. Її чорне плаття практично було невидимим в напівтемряві, змушуючи при цьому її бліде обличчя і руки виглядати так, ніби вони плавали самі по собі в мертвій тиші печери.
Вона скоріше воліла б зіткнутися з Примарами-кулдиками, ніж зустрітися з Сікс.
Рейчел було цікаво, як довго ця відьма спостерігала за нею з-під покрову темряви. Вона знала, що Сікс була здатна пересовуватися безшумно, як змія, тим більше, що їй не становило жодних труднощів рухатися в непроглядній темряві. Рейчел анітрохи не здивувалася б, якби побачила у неї роздвоєний язик.
Рейчел настільки глибоко занурилася в роботу, займаючись малюнком Річарда, що вона не просто втратила уявлення про час — вона, якоюсь мірою, забулася про те, де знаходилася.
Вона настільки захопилася тим, що повинна була зробити, що повністю забула про заходи обережності. Вона навіть і уявити не могла, що може так сильно захопитися чимось.
Вона відчула себе дурепою, що дозволила по недбалості допустити спімати себе через таку дурну помилку. Чейз похитав би головою від обурення з приводу такої ганьби і обов'язково запитав би її про те, чи слухала вона те, чому він її вчив.
Але вона так відчайдушно бажала знищити те, що було витворено над Річардом. Вона розуміла, що означало те, що було в центрі одного з цих заклинань. Вона знала, наскільки воно було жахливим. Вона абсолютно точно уявляла, наскільки безпорадним це могло його зробити.
Вона не бажала, щоб подібне панувало над Річардом, і щоб він був під владою цього заклинання довше, ніж їй потрібно часу, щоб опинитися поруч з цим заклинанням і змінити його. Її переповнювало бажання допомогти йому позбутися від влади цього зловісного малюнка.
Звичайно, вона розуміла, що піддає себе ризику, але Річард був її другом. Річард допомагав їй дуже багато разів, а тому вона хотіла відповісти йому хоча б цим.
Сікс глянула в пітьму в глибині печери, в тьму за масляною лампою, в темряву, де лежали кістки Віолетти.
— Так, дуже дотепно.
Рейчел сковтнула.
— Що?
— Я про спосіб, яким ти зрадила смерті стару королеву, — долинуло запобігливе шипіння Сікс.
Рейчел не змогла втриматися від того, щоб зніяковіло не подивитися через плече.
— Стара королева? — Вона озирнулася назад до відьми. — Віолетта не була старою.
Сікс посміхнулася тією посмішкою, від якої Рейчел мало не опісялась від страху.
— У той момент, коли смерть знайшла її, вона була стара настільки, наскільки взагалі було можливо, хіба ти іншої думки?
Рейчел і не намагалася розгадати загадку. Вона навіть боялася думати.
Сікс різко вийшла на світло.
— А ти можеш припустити щось про свій вік прямо в цей момент, малятко?
— Я не знаю напевно, — Рейчел вимовила щиро настільки, наскільки могла. Вона сковтнула від хвилі жаху. — Я сирота. Я не знаю, скільки мені років.
Рейчел подумала про візит її мами — якщо це дійсно була її мама. Згадуючи про це зараз, вона подумала, що в той момент це не мало абсолютно ніякого значення на відміну від поточного моменту.
Їй стало цікаво, чому мама залишила її сиротою? Якщо вона дійсно була її матір'ю, навіщо їй знадобилося залишати її абсолютно одну?
Для чого їй знадобилося знайти її посеред якогось місця в дорозі, і після цього знову залишити її? Коли вона прийшла до неї під час привалу, Рейчел здалося це абсолютно природним, але тепер Рейчел не знала, що й думати.
Сікс всього лише заусміхалася з її відповіді. Але цю посмішку не можна було віднести до веселої або радісної. Рейчел не вважала, що Сікс може осяятися щасливою усмішкою — тільки хитрою, тією, яка давала людям зрозуміти, що вона задумала якісь темні, чаклунські речі.
Відьма націлила довгий костистий палець на малюнок з Річардом.
— На це пішло дуже, дуже багато роботи, адже ти знаєш.
Рейчел кивнула.
— Я знаю. Я була тут, коли ти і Віолетта займалися цим.
— От-от, — Сікс розтягувала слова, поки вона спостерігала за Рейчел тим способом, яким павучиха спостерігає за мухою, дзижчить в її мережі. — Звичайно ти була тут, де ж ще тобі бути?