Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

– Так. Мене обрали членом Конституційної комісії. Ще тоді, на першому скликанні ми хотіли прийняти Конституцію. І ми прийняли б її, якби не завадили Л.Кравчук та І.С.Плющ. Вони, по-перше, загальмували цей процес нібито з благими намірами. Як пояснював Л.Кравчук, якщо це скликання прийме Конституцію, то Конституція буде половинчатого характеру, тому що обраний склад Верховної Ради за часів Союзу. І тоді почалося тертя між ним і І.С.Плющем. Лунала дуже огульна критика Верховної Ради, дуже огульна. І засоби масової інформації роздмухували це до надзвичайних масштабів. Ми вирішили тоді, що ліпше на рік раніше підемо, думали, що прийде ліпший за нас склад Верховної Ради. Ми проголосували, і це був прецеденту парламентаризмі, навіть не тільки у європейському.

Ми добровільно склали повноваження.

– Які моменти найяскравіше запам’ятались?

Пам’ятаю перший свій виступ, такий коротенький. Ми зібралися 15 травня - це був початок роботи Верховної Ради, мене тоді обрали в секретаріат. Потім днів через п’ять шість відбулося перше засідання, на якому обговорювався порядок денний. Я тоді запропонував включити питання про визнання вихідними днів Різдва, Великодня і Трійці.

За це довга боротьба йшла. У мене є ксерокопія з підписами, які я тоді збирав, тому що кілька разів відфутболювали з різних причин, щоб питання не ставилось. А в регламенті було: якщо зібрати одну третину підписів депутатів, тоді автоматично ставиться питання у порядок денний. Ну я і ризикнув. Підходив до кожного депутата, хоч, можливо, і не до всіх, але до більшості. Вони читали.

– Да пошел ты со своими святами. Работать надо.

Відхиляли, а деякі підписували. Так я назбирав близько 150 підписів. Тоді передаю їх І.С.Плющу і Л.М.Кравчуку. Ну, тик-мик, тик-мик, і все-таки поставили. Це було ще в 1990 році, у грудні. З першого разу не пройшло, провалили цей проект.

Наступного дня, думаю, не поставлять, треба якісь надзвичайні зусилля. Зібрали тоді 160 голосів. І сниться мені цікавий сон... Ніби я серед моря... Вода така чиста-чиста... А я стою на плоту босоніж і тримаю велику рибину. Вона мене тягне, я пливу... Одне слово, все нормально закінчується. Думаю, що таке? Знаю, що чиста, прозора вода-це добре...

Останній день сесії. Л.Кравчук приїхав з Москви, уже головує він, а не І.С.Плющ. Виступає В.Червоній, мовляв, учора обговорили проект, який подавав Бондарчук, про визнання вихідних...

– Так що ж ми зробили за цю сесію? З чим ми поїдемо додому?-запитує.

А вже тоді Б.Єльцин в Москві ухвалив такий закон, мабуть, це і вплинуло.

– Ну добре. А де той проект?
– питає Леонід Макарович.

В.Червоній удруге озвучує його. Добре, обговорюється. Але, думаю, треба ще якийсь поштовх. Недалеко сидить єпископ Агафангел. Вінницька делегація поруч, через одну.

– Ідіть виступіть, - кажу, - підтримайте. І Агафангел виступає.

– Такой законопроэкт принят в России. Ельцин принял его, все нормально.

– Голосуймо!
– закликає Л .Кравчук

Проголосували - пройшло.

Потім була Декларація про суверенітет. Один епізод тільки. Усе було: і надзвичайно складна робота, і суперечки. Але прийняли Декларацію. Виходимо з приміщення, а там море людей... Тоді озвучувалися засідання. Нас вітають, ледве не на руках виносять. Стоїть один чоловік, капелюха знімає.

– Люди, скиньмося на квіти депутатам!

Покидали гроші туди. Чоловік побіг з тим капелюхом до квітникарок. Несе оберемок квітів, і дівчата роздають нам...

НАЗВАТИ ЗЛО НА ІМ’Я

Бесіда з лідером демблоку обласної ради Євгеном Шимоновичем.

– У мене таке запинання: чому інтелігент, лікар високої кваліфікації, людина забезпечена – і раптом піддає себе ризику? Адже існуюча на той час влада кінця 80-х років досить ще міцно стояла. Міцні опори, починаючи від ядерних ракет і закінчуючи потужними кадебістським, міліцейськими апаратами, дозволяли їй себе добре почувати. І от лікар, у якого, здасться, немає підстав бунтувати, чому ж він бунтує?

Саме тому,

що й Корсак. Адже Корсак теж прийшов у політику не з випадку, не з Канади приїхав. Теж був не найгірше ситуйований редактор районної газети. І через певні якості характеру, особисті якості, збунтувався, я так собі пригадую. Теж не міг уже писати так, як від нього вимагалося, уже не міг, я говорю поки що про Корсака, бо зрозумів, що десь нарешті може собі людина той люксус на правду дозволити. Коли повипускали братів Горинів, В.Чорновола, Л.Лук’яненка, фактично усіх тих ліпших людей, що сиділи, я, наприклад, відчув якусь вину перед ними. Я таким не міг стати, бо тоді не був би в інституті... Десь усі події, в яких вони брали участь, пройшли повз мене. Звісно, я не можу прирівнятися до них, але у будь-якому разі я вже міг називати зло на ім’я, і більш-менш безкарно. Тому що ситуація тоді була певною мірою краща, ніж тепер. Бо тоді мене звільнити з роботи було не так просто. Десь на якусь йоту ми трішки просунулися в плані демократизації. Тоді була більша демократія, ніж зараз, а от прийоми - радикальніші. Прийоми зла, звичайно. І я відчув, що маю право називати зло на ім’я. От і почав його називати. Ті запитання, які ви ставите мені, так само стосуються і Вас. Спроектуйте їх на себе, і ви побачите: чого я бунтував, того й Ви. Бо і Вам, і мені хочеться бути людьми порядними, а нам ними бути не дають. І десь у той момент кожен став самим собою, яким він був. Десь ті заборони трішки зменшились, шнурки, що зв’язували, трішки десь розслабили, і та сила магніту, що є правдою, десь нас усіх докупи стягнула. То не відбулося на рівному місці - сьогодні такого не сталося б. Тоді це дійсно було національне відродження. Власне, намагнічені ідеєю національного відродження, усі ми , досить різні люди, докупи так і зімкнулися. То було тоді... Нині нема національного відродження, до того ж уся політика вершиться в зовсім інших силових полях.

– Так, тодішня влада якусь дала віддушину, й інтелігенція майже миттєво скористалася тим. І все ж я думаю, що з боку медичного начальства, з боку просто впливових осіб Луцька, Волині тиск на Вас був. Я пам’ятаю по собі, як приїжджали друзі з Херсона, з інших областей і казали: “Слухай, навіщо це тобі?” Я думаю, якщо не тиск, то принаймні якісь способи впливу на Євгена Михайловича були.

– Вони були, але на той час досить примітивні, мало сказати - архаїчні, якісь первісні способи впливу. Наприклад, я працював по змінах: перша зміна, друга - як дільничний лікар-психіатр. Чого я працюю в таку зміну, чого я був там, у тому-то місці, не в ту пору? А я помінявся змінами! Не міняйся змінами, чого ти міняєшся? Коли ми під обкомом перший раз поставили пікет, знову запитують, мовляв, чого ти помінявся змінами? Куди йдеш - повідомляй: твоє життя має бути прозоре. То було несерйозно, я вам скажу. Добре-добре, зараз-зараз - і своє робили, тоді це можна було робити. Боюсь, що зараз - ні. Боюсь, що якби мені зараз поставили такі умови, то я робити б цього не зміг.

– У зв’язку з цим прохання пригадати окремі епізоди. Мені розповідав Геннадій Кожевніков, що коли виїжджали в Ковель, то там гаряче було... І, каже, так кидали, що Євген Михайлович як метелик літав.

– Причому з дітьми, тоді 1990 рік був, річниця СРСР. Я був з двома дітьми, дванадцять літ меншому й вісімнадцять років старшому, то нас шпурляли на всі боки. То все були добре вгодовані функціонери різних рангів, котрих я зараз впізнаю в багатьох керівних особах. Вони й залишилися там, навіть підняли свій рейтинг. Розправлялися з нами, як з пташками. Ми були всі худі й замучені, а вони ситі, вгодовані, корпулєнтні, у пижикових шапках. Можливо, це було навіть не настільки важливо...