Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

– Бог з ними, з тими колишніми, хто бив рухівців у Ковелі. Вони сьогодні присягаються, що люблять Україну і служать Україні. То добре, що не створена з них п’ята колона, гірше було б, якби її сформували, та ще й при опосередкованій нашій допомозі.

– У мене нема до них ворожості, у мене нема до них нічого, навіть спеціальної злості якоїсь. То добре, що торжествує моя правда, бо якби їхня, то ми з Вами давно були б там, де Макар телята пасе. Але я однозначно бачу ті всі біди, через які ми проходимо. Гарну слухав якось передачу по “Свободі”, у якій одного нашого керівника якогось інституту менеджменту кореспондент “Свободи” випитував, чого в Україні так погано люди живуть? І той дуже звивався, посилаючись мало не на погоду, кліматичні умови і впливи Місяця. Кореспондент врешті спитав, а може, то через те, що перевертнів так багато? Бо ті, які вчора були “кимось”, зараз стали “чимось”? І той

з такою дитячою простотою гарно відповів: “Та ні, вони не перевертні, вони такими завжди були”. То є певна порода людей. Одна порода йшла в тюрми, бо не могла бути інакшою, могла бути тільки такою твердою, інша - мусила мовчати, з усім згоджуватися, хоча як тільки трішки відпустили гальма, то вже колеса у них почали трохи прокручуватися. Я зараховую Вас і себе до таких людей. А були ще інші, котрі завжди відчували політичну кон’юнктуру і служили їй. Так само, як вони впевнено крокували “у светлое будущее", вони зараз так само будують і самостійну Україну, вон и будуватимуть її до другого пришестя. їм зараз незалежність потрібна більше, ніж нам з вами, вони істинно незалежні й роблять все, що захочуть. А якщо їм дати якийсь порядок, то це обмежило б їх, тобто вкоротило їм трохи руки. Так що вони не перевертні, вони завжди такими були.

От Ви запитували, коли найтрудніші моменти, який був тиск. То я ще додам до того, як мені бачиться роль провокаторів і роль кедебістів у нашому середовищі. На мою думку, справа трішки простіша, ми переоцінюємо їхнє значення. Я знаю, що більше шкоди Рухові: як ми самі, жодний провокатор і кедебіст не міг завдати. Три патріоти збирається, і один одного звинувачує в кедебізмі. Хто найбільший патріот - то я, хто найбільший кедебіст - то ти. І все, ми одні других вміємо поборювати без КДБ. А що вони ще прикладали руку, то я не сумніваюся, але то не так успішно, як ми робили самі.

– Ще таке запитання. Серпневий путч дев’яносто першого. Переді мною зараз стоїть у пам’яті картина: Театральний майдан, Євген Михайлович біля мікрофона. І все-таки, чи друзі, чи знайомі не казали Вам тоді: “Ой-ой Євгене Михайловичу, тож заберуть Вас у каталажку. Ви ж бачите, що от військові, Міністерство оборони, КДБ - уся сила на боці старої влади... Молодій демократії гаплик". Чи не казали, мовляв, утікайте з України?

– Ні. Того не було. Ні друзі, ні знайомі. Друзі і знайомі, які знали мене, розуміли, що вже не втечеш, що ти вже можеш собі не виступати, але однаково тебе знають. Тут не було іншої ради: або ми всі разом відстоїмо те, чого дочекалися, або всі разом поїдемо ешелонами. Іншого просто не могло бути.

– А не виникала думка, що ешелон може прибути на станцію “Луцьк”?

– Ні. Якось у той момент я не вірив у їхню перемогу. Просто чулося, що то є весна, ще подме трішки, сніг випаде. І друзі мене не намовляли. А якщо недруги й потирали руки, то все одно остерігалися, бо, напевно, теж відчували, що з того нічого не вийде. Особливо не погрожували, принаймні я того не вловив. Тоді ми всі, Ви пам’ятаєте, зібралися на Театральній площі. Дивно, що дали тоді ще й озвучення. Звісно, воно було рухівське, але ж могли не допустити до розетки. Пам’ятаю, як стояли в оточенні військових і міліції, і взагалі була якась гнітюча атмосфера, напружена... Підійшов Володя Лис і дякував за ті слова, які там лунали, сказав, що він теж уже розрахувався, що після цього дня в нього з КПРС теж нічого нема. Я не пам’ятаю, чи спалив, чи порвав, чи здав свій квиток. Це пам’ятна подія того дня.

Повертаючись до минулих днів, я уникав би героїзувати ті події. Десь воно так і мало бути. Певне, на початку було страшно: що то буде, як то буде. Перший мітинг, перша установча конференція Руху, коли ти вже знаєш, що за гобою слідкують, що на роботу маєш ходити як годинник, скрізь у всьому маєш бути праведником. Тяжко бути праведником у країні неправедних. Але я знав, десь передчуття було, що то здійснюються слова мого діда: зло вічно правити світом не може, воно мусить пропасти. Совєти мусять пропасти. Ще не такі були імперії, а пропали, і та пропаде.

Найневдячніше запитання і найскладніша відповідь. Як може іти Україна далі, як би Ви спрогнозували наше майбутнє порівняно з тим, як рухаються Польща, Прибалтика, Чехія? Ви у цьому плані оптиміст, песиміст, стриманий оптиміст? Де Ви у цій градації, у цій шкалі?

– Інтуїція моя пішла кількома рукавами. Перший потік підказує, що для України будь-що важливо вчепитися за вагон європейського потягу. Вони їдуть там, а ми біжимо, але ми вжене стоїмо на тому місці, де стояли, коли він повз нас проходив. Може, підскочу туди, хоч в останній вагон, а поступово проберуся і буду їхати разом з усіма... Але основне - втриматися за ту ручку поїзда, за яким я біжу задихаючись. Причетність України до європейських структур все більше й більше віддаляє нас від азіатчини - то для мене однозначно. Друге. Я свідомий того, що не можна весь шлях пройти відразу. 350 літ неволі. Щойно повернувся зі Львова, з конференції. І львівські колеги запитують, що ж ви там на Волині, бо Галичина шумить через касетну справу, а у вас там ледве “тепла вода". А я кажу:

до вас приїжджають польські науковці, з Варшави,з Кракова, приїжджають, так? Є різниця між ними?Так, є. Бо Краків і Львів були під однією імперією, а Варшава і Луцьк були під іншою. Але Варшава вже скільки літ є столицею Польщі, була перед тим і є далі. Хоч були поділи Польщі, але ж були й періоди державності, хоч існувала совєтськая Польща, але все-таки значною мірою автономна. Ви відчуваєте різницю між краківськими людьми і варшавськими, а що ви тут хочете? Дякуйте Францу-Йосифу за те, що такий менталітет маєте - то не ваша заслуга, то древні заслуги. І ми то все знаємо, ми то мусимо пройти, і ніде не дінемося. Не можна прискорити пологи - 9 місяців, а я хочу за 3. Не буде того. Пологи настануть, коли мусять настати. Ми маємо сьогодні в Україні політичну кризу, і вона тягнеться, і загрожує затягтися надовго. То є наша традиція: гнити, гнити, гнити... Колиска застою завжди була, Дніпропетровщина - батьківщина, а Україна - колиска застою в Радянському Союзі. І так воно й далі...

Поступ України бачу як повільне, повільне просування чумацького воза європейськими автобанами.

Та годі все про серйозне та про серйозне. Ви запитували про якийсь кумедний епізод. Отож на закінчення - про кумедне, як ми дезорганізувати політичний мітинг на стадіоні в Луцьку. На взірець київського тоді було дано вказівку проводити в областях мітинги, де “поддать безжалосной критике за сепаратизм и национализм”. Ми приблизно знали, що то буде. І ми розіграли всі “паси”. Вирішили: ми будемо з Михайлом Тиским на стадіоні, щоб там розпочати, а справжній мітинг відбудеться на Замковій площі. Чого не разом? Чотири години нас тодішня влада “вламувала”. Ми відмовилися, і віддати належне потрібно А.Кривицькому, він не розірвав того контракту і дав дозвіл на два мітинги. Отож звезли на стадіон усіх тих людей, “заготовлених” обкомом партії. Напередодні тої події за підписом П.Петров іде коротенька стаття на першій сторінці “Радянської Волині” “Хто розхитує човен?” І там запитання до Руху: що зробили ви, рухівці?

Ми робимо два ходи з М.Тиским. Я читаю своє, а М.Тиский зачитує окремі пункти з програми Народного руху. І от моє було таке: “Кожне місто має свою Ніну Андреєву, Луцьк нарешті має теж. Луцька Ніна Андреєва називається П.Петров. Переді мною газета “Радянська Волинь” за 22 вересня. У ній якраз у переддень мітингу опублікували листа під заголовком “Хто розхитує човен?” - своєрідна прелюдія цього мітингу. Дозвольте зачитати з нього декілька рядків. А там, позаду, сидить “глушилка” - ветерани. “Не надо всё читать, не надо всё читать”. А я собі мікрофона ближче, а я маю все написано. Отже, лідерів Руху і весь Рух звинувачують у тому, що ми не збираємо врожаю, не прочищаємо очисні споруди, русла Стиру і Сапалаївки, не зловили ще досі жодного браконьєра. Допускаючи певну слушність першої пропозиції-збирання врожаю, лідери НРУ звертаються до лідерів партії, комсомолу, профспілок та інших громадських організацій із закликом приєднатися до нас. Наслідуймо хороший приклад братньої Естонії. НРУ не мав змоги звернутися до жителів області через радіо і пресу з причин, які усім нам відомі. Користуючись нагодою та можливістю, закликаємо наступної неділі, 1 жовтня, о 8 годині,усіх, хто має почуття громадського обов’язку, зібратися біля стадіону в робочому одязі й тими самими автобусами, що так організовано були подані сьогодні для вас при нинішній нестачі пального, вже усіх разом - НРУ, партапарат, керівники радянських органів, представники організацій та підприємств, що присутні сьогодні, поїхати і допомогти нашим селам збирати урожай. Усіх народних депутатів просимо приєднатися до нас також. Звернення НРУ пропоную внести в резолюцію мітингу. Знову буде спалено бензин, але цього разу недаремно. Дякую за увагу”.

Така несподівана пропозиція звела нанівець весь партійний сценарій. Я зачитав блаженного змісту пропозицію про збирання картоплі, а опісля виходять полковники, доярка, свинарка, директор школи, вчителька. І всі кладуть, що Рух розвалює все, тобто кладуть зовсім не туди... Тут нема по чому бити, а вони по фальшивих мішенях смалять: націоналізм, бандерівців тут таке благочестя. Я те знав, що так буде. І воно виглядало все маразматичним - люди регочуть, весь стадіон за боки береться. Тоді виступає М.Тиский. Зачитав те, що треба, а тоді каже: “Тут відбувається партійний мітинг, справжній - на Замковій площі, я запрошую всіх туди”. І весь стадіон рушив на Замкову площу (хто не боявся пропустити свого автобуса).

То було гарно, то був один із найблискучіших моментів, я тоді так хвилювався, бо знав, що ми робимо: ми дезорганізували величезний партійний захід. То було зроблено елегантно.

ВИСТУП Є.М.ШИМОНОВИЧА на мітингу 1 травня, 1991 р.

102-й раз в історії, як весняна трава через пошкоджений асфальт, пробивається Свято травня через кордони і заборони приречених політичних систем - царизму, пілсудської Польщі чи Кремлівського комунізму.

73 роки нас заохочували, заставляли, вимушували-замість взаємної солідарності висловлювати свою безмежну вдячність і любов до своєї тюрми і її конвоїрів. Щойно вдруге, справді, завдяки нашій солідарності, ми зібралися з власної волі. І перше, що почуємо сьогодні-завтра-мовляв, наша демонстрація незаконна. Почнуться пошуки зачинщиків, організаторів, притягнення до відповідальності.