Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
– Тоді які найважчі моменти, психологічно найважчі, відклалися у пам’яті?
– То були наші координаційні ради.
– Чому?
– Тому що коли зараз збирається партія, вона є почасти структурована. Врешті-решт, я на сьогодні не є членом жодної партії тільки тому, що значною мірою поділяю погляди багатьох партій, бо вони багато в чому ідентичні. Але, з іншого боку, в партію ідуть люди десь більш-менш подібні, котрі підтримують ту чи іншу програму. Народний рух України тоді був громадсько-політичною організацією, яка мала власні засади, власну програму, але об’єднувала дуже різних людей. З одного боку - інтелігенцію, з іншого - людей, освітою яких стали 25 років концтаборів, котрі знали тільки біду та знущання. А ще - це були люди, незадоволені через якісь особисті проблеми, просто бунтарі за натурою і, я не боюсь цього сказати, достатня кількість наших психічно неврівноважених
– Тим більше, що існуючі структури не вважали аморальними такі дії, і це широко практикувалося не тільки на Волині.
– Я маю документи. Після того як нас побили в Ковелі й на автобусі відправили додому, ми написали заяву в прокуратуру. Але нам пояснили, що... такого не було, що нам це мало не здалося. Фарисейство, лицемірство влади, фактично воно знане, воно є, було і залишається, напевне.
– Ви багато їздили по районах. Іставлення влади - це ще не всі проблеми...
Поїздки в Ратне, Стару Вижівку, Рожище, Ківерці, Іваничі - то все було. І, я вам скажу, якось воно проходило мирно і не було тривожно. Може, тривога з’являлася десь трохи за те, щоб ті виступи, які лунали на стадіонах чи на площах, на вулицях області, набирали цивілізованого вигляду, щоб власноручно не дати нашим супротивникам зброю, щоб не тицяли пальцями: ось, дивіться, не треба нам про них говорити, прислухайтеся, що вони мелють там. То вже потім постала газета “Народна трибуна” - перша наша рідна газета, бо до “Народної трибуни” нашою газетою були мітинги. Нині мітинги виглядають фарсом, а тоді вони були єдиною пресою. Зараз друкуй, що хочеш, а тоді, ви ж знаєте, як то було... Ось такі трудні моменти...
– Євгена Михайловича добре знаю як лідера демблоку обласної ради. В обласній раді були порядні, симпатичні і водночас гарячі голови. І коли якась ідея пробивалася, гарячкуючи, окремі депутати навіть налаштовували проти себе, так би мовити, середній клас, сіяли сумніви. Виступає Євген Михайлович і спокійно, логічно розкладає все по поличках. Те, що не зовсім сприймалося п’ять хвилин тому, з’ясовується, нормальна ідея, і нема в ній нічого поганого проти людей, проти держави. Які ситуації відклалися в нам’яті: важкі, складні чи кумедні? Що лишилося в споминах лідера демократичного блоку обласної Ради?
– Демократичний блок довелося очолити мені, мабуть, з тієї причини, що я дійсно був десь достатньо поміркований. Бо одні були занадто гарячі, а інші, так би мовити, - пасивні. А для того, щоб віднаходити компроміси, треба, думаю, з одного боку, бути досить активним, а з іншого-достатньо поміркованим. Нас було 36 чоловік, всього демократичного блоку, то з 120 - близько третини. Причому голоси “хиталися”
Що означає очолювати демблок? Зрозуміло, не було “одноначалья”, політичної дисципліни, потрібно було збиратися, радитися, часом переконувати нібито у речах само собою зрозумілих. Там, де одні второпають що й до чого, до іншого не доходить, чого то так, переконуєш у самоочевидних речах для того, щоб була якась спільна думка з тих питань, з яких потрібно виступати. Наш демократичний блок найбільш охочий був до тих тем, які особливо дратували депутатську більшість. А це - ставлення до самостійності, до незалежності, до символіки, до різних подій у тодішньому Радянському Союзі. І то було найбільш насущним. Одночасно то є тематика не стільки обласної ради, скільки Верховної. З іншого боку, то є позиція, а власну позицію щодо цих питань мав право висловлювати будь-який чоловік, не тільки депутат Верховної Ради, а й депутат будь-якого рівня... Проте коли ми починали теребити ті питання, дражливі такі, особливо питання національної символіки, нам дуже легко шили, що ми, мовляв, цікавимося лише одним, що сваримося лише за колір прапорів, а життя людей нас менш усього цікавить.
Власне кажучи, ми працювали частково проти себе,тому що людей свідомих не потрібно було спеціально, через мікрофони обласної ради вчити національної свідомості, а несвідомих у такий спосіб теж не навчиш, я в тому переконався. То чи потрібно було це робити? Я Вам нагадаю, як обирали редактора міської газети “Народна трибуна”. Ставлять усім одне й те саме питання: “Як ви ставитеся до національної символіки?” Ну, здавалося б, який це має стосунок до редактора? Міська рада - половина комуністів, половина демократів. І якщо кандидат скаже, що він за синьо-жовтий прапор, - комуністи “заріжуть", якщо, боронь Боже, скаже, що він за червоний,- то наші “заріжуть”. Тобто те запитання автоматично не пропускає ні наш табір, ні інший. Однак, по-моєму, редактор ківерцівської газети сказав, що він за триколірний прапор - це коли червоний і синьо-жовтий. То там його добряче відзвічили - він теж не пройшов.
Ще одне. Область сільськогосподарська, хлопці наші, обласні депутати демократичного блоку, по місту Луцьку ішли на “ура”. Проте з сільської місцевості нас пробилося лише декілька чоловік, та й то завдяки складним, дуже складним політичним іграм, я по собі суджу. Я, наприклад, знав, чого чекає сільський виборець, адже не просто завдяки йому пройти в обласну Раду і “большое спасибо”. Треба було тих людей там і захищати, і щось їм допомагати, і просвіщати, а ще ж особливо гостре питання про церкви... Десь на вістрі того я і стояв тоді. Відчував, що ми не маємо права порушувати лише такі питання, бо вони людей тільки дратують. І вони дратували, принаймні наші противники ними легко маніпулювали і тицяли пальцем: дивіться, їм більше ні до чого немає діла, тільки до прапора. А як ви тут живете-їм байдуже. Чи еталони на шкарпетки, на простирадла, на сорочки, на труси, на праски, на лампочки, на все, що завгодно? Не віриться, що це було, що горіли вогнища біля кооперативів, що люди чергували ночами, коли товар привезуть, аби потім, до речі, вивезти те все до Польщі. Ми не врахували моменту - і це було не на нашу користь. Трохи мали б зрівноважити наші гарячі голови, які не завжди хотіли прислухатися. То було складно, ви ж самі знаєте, пам’ятаєте той час.
Пригадую, як ми Вас, я не зміню слова, проштовхнули у депутати. Пригадую, який опір чинили, щоб не пропустити Корсака в обласну раду. Будучи вашою довіреною особою, я ходив по дворах і пояснював, навіщо нам це потрібно. Я лікар, я прошу зробити так, нам потрібна та людина в обласній раді, бо то є наша газета. Моменти були важливі... І люди розуміли чесну й аргументовану позицію.
– Вибори голови обласної ради. Мабуть, то особлива сторінка...
– То була перша проба нашої єдності. Вибори голови, коли партійні бонзи пересідали в крісло радянської влади, і за всіма правилами сов’єцькими... мав пересісти привезений нам Л.Павленко. Ми мало що змовлялися... Ковельські,нововолинські,володимир-волинські,луцькі рухівці інтуїтивно відчули, що можемо програти, що виграємо тільки тоді, коли підтримаємо В.Блаженчука. Використавши реформаторське крило місцевої КПРС і додавши трішки своєї сили, аж 36 голосів, можемо на щось розраховувати, на якісь реформи. Альтернатива-висунути свого депутата і на 100% провалитися.
Тоді у нас вистачило розуму те зробити. Я пам’ятаю цю гру-то була гра тонка... Хоч фактично не було тренувань, бо треба було відразу виходити на поле і грати. Причому команда - збірна. І, я вважаю, нам вдалося-таки зіграти той матч і виграти його.
– І з великою користю виграти, бо, з одного боку, демократичні сили перемогли – і це надзвичайно серйозно, а з іншого– хоча я виступав в обласній раді проти Володимира Івановича, проте з часом однозначно позитивно і дуже позитивно оцінюю його вклад. Володимиру Блаженчуку потрібно було мати неабияку мужність я уявляю, що йому від ЦК, від апарату та номенклатури діставалося за таку виважену, як на його місці, позицію.