Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

Варварські акції десантників у криваву неділю завдали останнього смертельного удару по так званій перебудові. Кров невинних людей змила останні сліди гриму з тих, хто править нами. Але вона змила щось і з наших душ і примусила всіх зібратись тут сьогодні. Прах Любарта перевертається в землі й звертається до нас: “Українці! Будьте громадянами, не залишайте в біді мій народ! Розправа над Литвою стане розправою і над Україною!"’

І ми підтверджуємо сьогодні свою рішучість стати на захист паростків демократії в нашій Україні. Протестують народи Росії, протестє Польща, протестує

весь демократичний цивілізований світ. 16 січня, у день похорону жертв кривавої неділі, депутати різних рівнів рад Волині, що зібралися в Будинку політосвіти, відмовилися вшанувати їх пам’ять. Біль і сором відчули ті, кому близька доля братнього народу.

Просимо вибачення перед литовцями за наших обранців, схиливши на хвилину наші прапори.

Хай живе незалежна Росія Єльцина!

Хай живе вільна Польща!

Слава непокірній, волелюбній Литві!

Слава Україні!

* * *

З дозволу Є.М. Шимоновича публікуємо три його виступи. Сесійний зал трясся від сміху, коли лідер демблоку із вбивчою іронією пропонував партійній номенклатурі випередити депутатів-демократів, піднявши першими національний прапор і заспівавши Гімн.

Неабияка мужність потребувалася, аби виступати з такими публічними промовами на мітингах. Хто ж ті горе-депутати від України, яких при тисячах свідків Є.М.Шимонович назвав “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”? Які посади вони обіймали тоді?

Скоков-недавній командувач Прикарпатського військового округу, в той період керівник “силовиків” Москви.

Масол-Голова Ради Міністрів України.

Єльченко - секретар ЦК КП України.

Орлик - заступник Голови Ради Міністрів України.

Павленко - перший секретар Волинського обкому, фактичний губернатор Волині.

Гуренко - перший секретар ЦК КП України, реальна влада якого була на той час більшою, ніж її має сьогодні Президент України.

Охочим випробувати власну мужність та перевірити силу “віддачі” можу порадити: виберіть посади до тодішнього рангу і скажіть, якщо заслуговують, звісно, публічно цим посадовцям “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”.

І чекайте “віддачі”.

Віддача буде, аби здоров’я стачило...

 ЛІТА, ЩО ПАМ’ЯТТЮ НЕЗДАВНЕНІ

Десятиліття Незалежності... Лише десятиліття-кажемо, коли хочемо якось виправдати повільність нашого поступу, нашу незугарність та бездарну нерішучість. Уже десятиліття - коли хочемо мимовільно применшити молоді пагінці, молоду поросль Незалежності.

Вітер часу невмолимо відділяє роки, немов вітрильника до обрію, вітрильник все меншає... І лише у свято Незалежності та ще у подібні дні пам’ять знедавнює ті літа. Добре, якби не втрачалася ця властивість.

Неможливо в одній книзі охопити всі події у краї в часи здобуття Незалежності, неможливо віддати належне усім, хто вартує особливої шани. Люди, які зі зброєю в руках здобували волю, політв’язні радянських концтаборів, шістдесятники (цей славний перелік імен на Волині можна починати з Мелетія Семенюка, Миколи Коца, Дмитра Іващенка, Юрія Сачука, Валентина Мороза) неодмінно мають стати у центрі

історичних досліджень, літературно-публіцистичних оповідей. Тож готуймо гуртом ці книги. Поки не пізно...

За десятиліття, за точним висловом Президента Л.Д.Кучми, Україна як держава відбулася - подобається це комусь чи ні. З натовпу потроху стаємо народом, небо Києва в будівельних кранах, столиця трансформується в істинно європейське місто. Губернатор Волині Б.П.Клімчук з гордістю заявив, що за темпами розвитку Південна Корея сьогодні Волині в підметки не годиться.

Це все правда.

Разом з тим, чого гріха таїти, частина нашого люду розчарувалася: ми не такої Вкраїни чекали... Не картаймо їх вельми суворо, зрозуміймо їх, як і зрозуміймо те, що, крім об’єктивних причин кризових явищ, у перехідний час були, на жаль, і суб’єктивні, яких таки можна уникнути.

Директора одного з немалих підприємств на півночі Волині близько третьої години дня я застав не на своєму звичному місці, а в просторому кабінеті ген на іншому кінці коридору. Клуби цигаркового диму насупленими осінніми хмарами важко плавали попід стелею, не встигаючи проштовхнутися на волю крізь кватирку, у приміщенні стояло добродушне гудіння численного чоловічого товариства, мов голубине воркування - товариство випило саме якраз скільки треба, випило, але й ще трішки хочеться.

– О-о-о! Гостя до столу!
– прогуділо, як постав я у дверях.

Того дня випивати й закушувати мені щонайменше кортіло. Весь день ламалася техніка, одне в'язав - інше розв’язувалося. Одне слово, виробничих клопотів по горлянку. Але й погодити потрібне з потрібним директором я таки мусив. Товариство смакувало місцевим відбірним самогоном, дістаючи на закусь хрумкі огірочки з три літрової банки, бедлам на столах завершував натюрморт. Я нарахував чотирнадцять директорів та заступників із місцевих підприємств. Йшлося про близькі тоді вибори.

– Коли ми прийдемо до влади,- постукав по столу один із авторитетних державних керівників, що не приховував своїх лівих поглядів, - першого на центральній площі ми повісимо Миколу Денисовича. А ми обов’язково прийдемо до влади, - і ще раз постукав пальцем, певне, аби ніхто не зурочив.

– А я думав: оце підемо зараз усі, напрацюємося добряче, а на горіхи дістанеться ледачому, - не стримався я.

Микола Денисович був керівником найуспішнішого приватного підприємства в регіоні і сплачував найбільше за всіх податків.

Запала на якусь мить пауза, а тоді керівник, що постукував пальцем, “відбився”:

– Та портрет Миколи Денисовича повісимо, а то можуть не так зрозуміти...

Боже милий, думав я, оглядаючи просторий кабінет, з голів людських і досі не вивітрилися “вихри враждебные”. Чоловіче добрий, ти ж держслужбовець, не сієш і не ореш, тебе ж першого Микола Денисович своєю працею годує,тільки він і ніхто інший. Недосипаючи, нервуючись, ризикуючи, створюючи нові робочі місця... Бо ті, хто поруч з тобою о третій годині, серед робочого дня-полудня, п’ють трилітровими банками самогон, давно поклали свої держпідприємства на лопатки і бюджет від них побачить живу копійку хіба тоді, коли рак свисне.